перших-ліпших селян та звинувачували їх у причетності до гайдамаків. А далі тортури, воєнно-польові суди і… нові гайдамаки. У 1735 році польський уряд визнав, що вельми витратна кампанія проти гайдамаків (кількість каральних загонів неупинно збільшувалась увесь час) не дає суттєвих успіхів. Кілька військових частин потрапили у гайдамацькі засідки і понесли великі втрати, а деякі польські загони старанно ховалися у відносно безпечних зонах, не бажаючи зустрічі з гайдамаками. Кінець кінцем польський уряд звернувся до московського з проханням про допомогу і отримав її. Війська під командуванням російського генерала фон Гайне були розквартировані на Правобережжі і разом з поляками почали масштабні акції по знищенню гайдамацьких загонів.
Головні повстанські сили були ліквідовані взимку 1735 року. Російські вояки захопили у полон отамана Моторного та на знак лояльності передали його до рук поляків, які стратили його після жорстоких тортур. Решта отаманів повели своїх вцілілих бійців на Запоріжжя. Полковник Верлан зі своїми сподвижниками і рештками повстанців втік до Молдавії. І хоча польський уряд бомбардував молдавського господаря вимогами видати Верлана та його товаришів, він так і не постав перед польським судом й в історії Гайдамаччини більш не згадувався. А ось його сподвижники, що втекли на Запоріжжя, повернулися до Правобережжя. Найцікавіше склалася доля полковника Сави Чалого. Це справжній епічний герой, непереможний рубака, для якого єдиний спосіб життя – війна. Повстав він разом з Верланом проти поляків, та після того, як московські війська виступили проти гайдамак, вирішив, що найбільший ворог України та його самого – російська корона. Тому, коли повстання було придушено, він зі своїм полком перейшов під руку отамана Пилипа Орлика, який планував воювати проти Москви у союзі з Туреччиною. Та коли Чалий зрозумів, що цей проект не буде реалізований через ненадійність цього союзу, він вирішив… повернутися до Правобережжя. Здається дивним, але людина, яка довгий час напоювала свою шаблю польською кров'ю, отримала повну амністію. Та розклад позицій змінювався дуже швидко, у Пилипа Орлика були зв'язки з партією прихильників вигнаного короля Ліщинського та він зміг домовитися з самим Потоцьким: Чалого навіть призначили полковником надвірних козаків у Немирові. Отак герой повстання Чалий став захисником польських шляхтичів та ворогом своїх старих товаришів-гайдамаків, які повернулися до боротьби. Після сутички з загоном своїх колишніх соратників Гриви та Медведя Чалого було оголошено зрадником. Його зловив колишній найкращий друг Гнат Голий взимку 1741 року та визвав його на лицарський поєдинок. Божий суд віддав перевагу Гнату Голому, Чалого було вбито.
Дії гайдамацьких загонів тривали і надалі. У 1750 році ситуація особливо загострилася, гайдамаки здійснили кілька вдалих бойових операцій, і польський уряд знов зажадав допомоги Москви. І знов її отримав, бо російський уряд побоювався, що повстання перекинеться на Лівобережжя. Саме тому ще у 1737 році з наказу московського фельдмаршала Мініха уздовж кордону була розбудована лінія форпостів і варт, щоб не пропускати гайдамаків і запорожців. Загони російської армії у Вишгороді, Крилові, в Орловській та Архангелогородській фортецях знаходилися у постійній бойовій готовності і могли бути швидко перекинуті до місця конфлікту. Кінець кінцем спільними зусиллями Польщі та Росії гайдамацькі повстання були остаточно придушені наприкінці 1750 року.
Хід подій
Ідейно-політичне обличчя Гайдамаччини проявилося найвиразніше в повстанні 1768 року, яке ввійшло до історії під окремою назвою – Коліївщина.[1] А це завдяки тому, що воно від самого початку було ведене під одним, центральним проводом, який швидко оформився як уряд відновленої Української держави.
Наступним королем Речі Посполитої на бажання цариці Катерини II було обрано польського шляхтича Станіслава Августа Понятовського, та всесильні магнати не звикли коритися монархам. У 1768 році вони створили «барську конфедерацію» (її проголосили в українському містечку Бар), яка виступила проти московської влади під гаслами захисту католицизму. Російський уряд вислав на допомогу своєму фаворитові війська, розпочалась громадянська війна. Загострення ситуації в Польщі надихнуло українських патріотів знов розпочати збройну боротьбу проти польських загарбників, бо після спільної московсько-польської кампанії проти гайдамаків шляхтичі та їх найманці дуже зухвало поводились на українських землях.
Важко було знайти родину, в якої не відібрали якесь майно або не скалічіли когось. Вистачило б єдиної іскри, щоб запалало полум'я всенародного бунту.
Але повстання під керівництвом Максима Залізняка не було спонтанним. До нього кілька років йшла таємна підготовка. У 1767 році Залізняк прибув із вісімнадцятьма козаками до Мотронинського монастиря. Цей монастир, відбудований на межі XVII і XVIII століть на кошти родини Шумлянських, був зруйнований ватагою польського шляхетського війська, які, нібито шукаючи гайдамак, пограбували та понищили його. Щоб їх передчасно не викрили, заколотники замаскувались послушниками, які нібито готуються прийняти постриг.
Мотронинський монастир був зручною конспіративною квартирою, бо сюди постійно приходили прочани з усіх країв, серед них легко ховались заколотники. На відстані близько двох верст від монастиря, серед лісу над глибоким Холодним Яром був збудований таємний укріплений табір, який було прозвано Мотронинською Січчю. Для того, щоб досягти успіху, повстанцям був потрібен ретельно прорахований план та постійна координація дій. Справа в тому, що польські війська були розміщені по всій Україні невеликими загонами в сотню або дві вояків. Та ще були, хай і невеличкі, армії магнатів, так звані «надвірні міліції», створені з козаків – вони мали боронити майно пана від зазіхання на нього банд сусідніх панів та гайдамак. Врахувавши все це, українські повстанці розділили свої сили на окремі загони, що діяли окремо, але одночасно. Залізняк поділив Правобережжя на чотири частини й призначив чотирьох отаманів, що прибули з ним із Січі: Семена Неживого – у південну частину Київського воєводства, Якова Швачку й Андрія Журбу – у середню частину Київського воєводства та Волині, Івана Бондаренка – у північну частину Київщини, Полісся та північної Волині, сам він збирався діяти у Брацлавському та Подільському воєводствах. На Зелені свята, 29 травня (старим стилем 18 травня) 1768 року план був цілком готовий та було куплено чимало зброї. Перед великою кількістю прочан одразу після богослужіння Максим Залізняк прочитав вельми цікавий та таємничий документ, відомий як «Золота грамота». Цей документ нібито був отриманий з рук самої московської цариці тодішнім ігуменом Мотронинського монастиря Мельхіседеком Значком-Яворським. У ньому цариця закликала усіх православних українців до збройного виступу проти Польщі. Нема сумніву, що такий документ був зачитаний, та тут виникає чимало питань. По-перше, яким був зміст цього документа? По-друге – а чи був до нього причетний російській уряд? Оригіналу «Золотої грамоти» ніхто не бачив, окрім ватажків заколоту. Можливо, там було написано щось інше. Та більш вірогідною є версія, що цей документ був сфальсифікований. Тоді виникає трете запитання: ким і навіщо?
Російський дослідник Гайдамаччини А. Скальковський ретельно вивчав документи Війська Запорозького, збережені в московському архіві. Там він знайшов запис про те, що ігумен Мельхіседек нібито переслав оригінал «Золотої грамоти» кошовому Калнишевському та закликав його негайно приєднатися до повстання з усім Військом Запорозьким, бо така воля цариці. Але це здалося підозрілим писарю Калнишевського Іванові Глобі. Він зауважив, що цариця не стала б передавати послання через якогось ігумена, а просто відіслала б довірену людину з листом прямо на Січ. Та й вигляд документа видався йому сумнівним. Тому він порадив Калнишевському не підіймати війська до прямого наказу від цариці. Шкода, що в архіві не знайшлося оригіналу чи бодай копії сумнозвісної «Золотої грамоти». Невідомо, що зробив з нею Іван Глоба. Але логічно припустити, що він переслав її або до канцелярії цариці, або повернув ігуменові. Та як би там було, грамота зникла, а той текст, що видали французькою мовою у французькій газеті, є, безперечно, підробкою, хоча його навіть було включено в збірку державних документів, що відносяться до Польщі (але немає відомостей про походження тексту, з якого був зроблений переклад). Ось цей текст, перекладений українською, який взято з книги «Коліївщина» П. Мірчука:
Тому що нам стало відомо, з якою ненавистю і зневагою ставляться поляки й жиди до нас і до нашої православної релігії, переслідуючи, принижуючи, а то й караючи смертю оборонців нашої грецької релігії, ми, не маючі змоги довше терпіти таких наруг, принижень і переслідувань єдино з причини приналежності до нашої святої релігії, принижуваної й переслідуваної, даємо оцим наказ славному Максимові Залізнякові з Тимошева, полковникові й отаманові Війська Запорозького, вступити на територію Польщі, взявши зі собою частини нашої російської армії і донських козаків та винищити з Божою поміччю всіх поляків і жидів, які зневажають нашу святу віру. Таким способом ми ставимо край усім скаргам, що
