Пізніше Тесленко-Журба піднявся до полковника та почав діяти самостійно в районі Житомира.
На півночі Київщини діяв загін полковника Івана Бондаренка. Йому були підпорядковані кілька сотників: Саражин, у загоні якого билися отамани Бандурка, Скорина й Петро Вітер (у районі Боярки); Головацький (у Маркові), Грицько Вовк і Максим Максимів (на Поліссі).
Після двох місяців безперервних боїв Київське і Брацлавське воєводства були очищені від поляків і в них відновилися козацькі порядки.
Тим часом у військовому таборі біля Умані формувалися нові повстанські загони, які вирушали на захід та північ, щоб звільнити від поляків Поділля, Галичину, Волинь і Полісся.
Три тижня поспіль після проголошення в Умані відновлення Гетьманщини йшли переможні бої по усьому Правобережжю. Поляки виявилися неспроможними протистояти добре озброєним мобільним повстанським загонам. Здавалося, що молода Українська держава достатньо укріпила свої позиції, щоб бути визнаною своїми сусідами. Та як кажуть на Слобожанщині, сталося не так, як гадалося. Навіть знаючи про зруйновану державу Палія та придушене повстання полковника Верлана, колії сподівалися, що цього разу одновірці підтримають їх. Але менш за усе Росії була потрібна незалежна республіка, та ще й утворена внаслідок повстання селян. Тому російській уряд вкотре люб'язно надав Польщі збройну допомогу проти українських бунтівників.
Наприкінці червня 1768 року на зайняту українськими повстанцями територію увійшли формування російської армії. Війська генерала Кречетнікова, що перебували на Поділлі задля підтримки польського короля Станіслава Августа у боротьбі проти його політичних супротивників – барських конфедератів, – були приведені в бойову готовність, але не поспішали атакувати повстанські загони. Вони очікували приходу на Правобережжя частин генерала Воейкова з Новоросійської губернії та генерала Рум'янцева з Лівобережжя.
Російські генерали не бажали битися з обстріляною армією повстанців, тож вони припустилися хитрощів. У визначений час почалася підступна операція, скерована на зруйнування головного центру Гетьманщини. Генерал Кречетніков віддав наказ двом своїм полкам під проводом полковника Кологрівова і полковника Гур'єва йти до Умані. Спостерігачі з військового табору помітили підхід великих військових частин та здійняли тривогу в Умані. Але росіяни не квапилися наражатися на бій, вони зупинилися та вислали гінців до ставки Залізняка і Ґонти. Посланці лицемірно виявляли прихильність до гетьмана, навіть казали, що сама цариця схвалює вигнання поляків з Правобережжя, хоч з політичних міркувань не може зробити це відкрито. А щодо військових маневрів, так це частини російської армії йдуть на допомогу польському королеві проти його польських супротивників – барських конфедератів. Звичайно, самі вони б не стали допомагати полякам у боротьбі проти одновірців, а підриваючи авторитет барських конфедератів, вони зроблять послугу молодій державі.
Скориставшись люб'язністю головнокомандуючого Ґонти представники Кречетнікова ретельно роздивилися військовий табір та розхвалили його обладнання і дисципліну. Впевнившись, що вояків не захопиш зненацька, вони вдалися до підступу: 6 липня з табору російського війська надійшла звістка, що вони отримали наказ вирушати до Польщі і на знак довічної приязні запрошують ватажків повстанців на прощальний бенкет. А простим воякам були виставлені відра горілки. От і виявилося, що не в змозі козак відмовитися від дармової горілки! На бенкеті було виголошено багато тостів за вічну дружбу. Тож на ранок 7 липня увесь головуючий состав війська коліїв був п'яний. А тим часом табір повстанців щільно оточили російські війська. Подаючи знак до початку нападу, полковник Гур'єв несподівано вдарив в обличчя полковника Гонту В ту ж мить з'явилися абсолютно тверезі російські вояки та скрутили Ґонту, Залізняка й інших українських старшин. Після чого, вже не ховаючись, російські солдати попрямували до сплячих козаків та почали кувати їх у кайдани. Ледь відкривши очі, козаки схопили зброю та почали прорубатися до волі. Бій тривав до полудня, багато вояків полягло, але чимало їх змогло вирватися з оточення. Та усі керманичі відновленої Української держави були захоплені у полон, а разом з ними 780 козаків з колишньої міліції та 65 запорожців. Закутих у кайдани Залізняка і Ґонту було піддано ганебному покаранню – побиттю нагаями. Також за наказом генерала Кречетнікова були заарештовані дружина й чотири малолітні дочки Ґонти – їх прилюдно відшмагали нагаями. Малого сина Ґонти врятував сотник Уласенко, перевізши його на Волощину. Як не дивно, практично не збереглося відомостей про людські втрати при узятті Умані російськими урядовими військами, причому як з боку коліїв, так і з боку росіян.
Такий підступний спосіб ведення війни вельми сподобався московським генералам, тож вони застосовували його повсюдно, бо у ті часи інформація розповсюджувалася повільно. Коли в підпорядкованому полковнику Неживому районі з'явився гусарський полк Федора Чорби, ні єдина душа не відала, що відбулося в Умані. Полковник Неживий вислав до генерал-губернатора Лівобережжя Рум'янцева довіреного посланця Василя Шелеста із запитом про напрямок маршу російських військ та про відношення московського уряду до українського повстання проти поляків. Рум'янцев заспівав тієї ж пісні, що і полковник Гур'єв в Умані: цариця повстання не підтримує, бо це зашкодить Москві, але як і усі росіяни співчуває та радіє за одновірців, а щодо маневрів, то гусари йдуть до польського короля. Після того полковник Чорба викликав полковника Неживого до себе на розмову, можливо, він обіцяв якусь допомогу в урегулюванні взаємовідносин новоствореної Гетьманщини з московським урядом. Та коли Неживий з невеликим ескортом прибув до квартири Чорби в селі Галаганівка, ймовірно, це сталося 13 липня, Чорба заарештував його та почав вимагати, щоб Неживий наказав усім своїм воякам скласти зброю та підкоритися московському уряду. Звісно, цю ганебну пропозицію було відкинуто. Командування перебрав на себе Савка Майборода та повів коліїв у бій з гусарами, що оточили табір. Бій був запеклим: 38 коліїв загинуло, 14 пораненими потрапило в полон, решта вирвалася з оточення. Але російські війська продовжили переслідування загону, доки не схопили пораненого Майбороду, після чого вцілілі колії розбіглися.
Полковники Швачка й Журба не йняли віри російським урядовцям. Вони досить інтенсивно листувалися з московським урядом та зрозуміли, як насправді царська влада ставилася до повстання. Тому коли їх запросили на перемови по прибутті військових частин полковника Протасьєва, вони відмовилися мати будь-яку справу з російськими вояками та відкинули вимоги капітуляції. Добре підготувавшись, російське військо напало на загін Журби 20 липня біля села Блощинці. Бій був жорстоким, 30 повстанців загинуло, 64 – потрапило в полон, залишки коліїв відступили у ліси.
Відтепер на черзі був полковник Швачка. Той був насторожі, бо вже мав сутичку з російськими вояками біля села Трипілля над Дніпром. Тоді загін Швачки переміг росіян. Тому полк Протасьєва непомітно оточив квартиру Швачки та частину його війська у районі Богуслава. Скільки саме вояків було при полковникові, невідомо. Та відомо, що він рішуче відкинув вимогу здатися. У цій битві полковник Швачка був важко поранений і попав у полон разом з 68 іншими повстанцями. В тому ж районі російські війська розшукали загін отамана Шевченка та теж розгромили його. Сам отаман з частиною повстанців потрапив у полон. У запеклому бою з московським військом під командою сотника Щерби був поранений і узятий у полон полковник Іван Бондаренко.
Так російська корона у першій половині липня 1768 року завдала нищівних ударів українському повстанню проти Польщі. Як тільки до Польщі дійшла звістка, що російські війська практично розгромили армію коліїв та, головне, захопили в полон гетьмана Залізняка та полковника Ґонту, на Правобережжя був відряджений особливий каральний загін Стемпковського на чолі з Ксаверієм Браницьким. Поляки збиралися судити спійманих коліїв та піддати їх показовим екзекуціям. Полонених перевозили у табір під Сербами, де вони чекали своєї долі.
Ось тепер саме час поговорити про жорстокість і точніше розібратися, чи були вчинки коліїв, як то кажуть деякі польські дослідники, вершиною злодійства. По-перше, поцікавимося долею ватажків коліїв, яких полонили під Уманню 7 липня 1768 року. Полковник російської армії Гур'єв наказав привести Залізняка, Ґонту та інших старшин і в присутності російських солдат дати кожному по 300 ударів нагаями. Після того полонених розподілили за принципом «підданства»: усіх запорожців було визнано російськими підданими, а козаків надвірних міліцій та бунтівних селян – польськими. Згідно з цим Залізняка і 68 запорожців відправили до київської тюрми, а 846 полонених, визнаних польськими підданими, очікували суду, між ними й полковник Гонта. Його, закутого у кайдани, тримали у ямі, мов дикого звіра, та досить часто підіймали задля того, щоб потішити польських гостей, прилюдно шмагаючи його нагаями. Іноді таке траплялося тричі на день, тому усе тіло Ґонти було суцільним синцем. Нарешті Ґонту офіційно передали до рук польських властей та під великим збройним конвоєм доправили до головної квартири польських військ у містечку Серби біля Могилева над Дністром. Під час судової справи його кілька раз піддавали тортурам, хоч його
