провина була очевидною, та він її й не заперечував. Нарешті військовий суд у Кодні виголосив вирок, згідно якому смертна кара повинна була виконуватися протягом 14 діб: перших десять діб із Ґонти мали дерти кожного дня пояс шкіри, на 11-ту – відтяти обидві ноги, на 12-ту – обидві руки, на 13-ту – вирізати з живого серце, а на 14-ту – відтяти голову; тоді поставити у різних місцях України 14 шибениць і на кожній повісити шматок тіла Ґонти, а під Могилевом настромити його голову на палю. Прочитайте ще раз. Так, це не марення якогось кровожерливого маніяка, а судовий вирок, який, щоправда, не був виконаним у повному обсязі, бо пан Браницький мав слабкий шлунок та не зміг витримати цього видовища. У XVIII сторіччі у цивілізованій Польщі був такий звичай: високопосадовці мали бути присутніми під час тортур, задля цього навіть створювалися спеціальні ложі, щоб вони не змішувалися з простолюдинами, що прийшли подивитися на муки приречених. Тож Браницький на третю добу звелів відтяти Ґонті голову та решту заходів проводити з мертвим тілом.
Усі мемуаристи підкреслюють, що Гонта надзвичайно мужньо поводився під час тортур: він ані стогнав, ані прохав про помилування, ще й посміхався, коли з нього дерли шкіру.
Чи було так насправді, чи то легенди, ми вже не дізнаємось, та кожна легенда базується на якихось фактах.
Незважаючи на смерть Ґонти, до остаточної перемоги над коліями було ще далеко. Російська армія позбавила повстанців керівників, і це завдало руйнівного удару існуванню Гетьманщини, але це був ще не кінець боротьби. Місце повстанських отаманів, що загинули або потрапили у полон, зайняли інші. Так рештки загону Майбороди очолив Станкевич, а спадкоємцем Швачки став Заєць, який прийняв ім'я Швачки, щоб заплутати ворогів та підтримати дух українців, які вірили, що їх улюбленець Швачка не в московському полоні, а веде боротьбу за Україну. По всьому Правобережжю йшли надзвичайно запеклі бої. Поляки зарано почали повертатися в Україну, за що жорстоко поплатилися. Так, 19 липня 1768 року повстанські загони здобули місто Тетіїв і Ставище, винищили там усіх поляків та віддали їх майно українським селянам та міщанам. У селі Білий Камінь біля Могилева над Дністром загін коліїв випадково натрапив на польську сотню під командою капітана Камінського. Хоч повстанці були виснажені відступом після важкого бою з російськими військами, вони вступили у бій та розгромили польський загін вщент, урятувалися лише ті, що втекли та сховалися у бур'янах. І таких випадків ставало дедалі більше, відродилися традиції партизанських бойових дій часів Гайдамаччини, коли кожен загін функціонував окремо, кожен отаман сам приймав рішення, не питаючи ради чи дозволу. Ніхто не міг дізнатися, де і коли з'являться повстанці, і поляки знов почали боятися за своє життя та майно. Ось як про це говориться у листі до Львова, якій був надісланий з Поділля 12 серпня 1768 року: «Обивателі подільські й українські (польська шляхта Подільського, Брацлавського й Київського воєводств), забезпечені універсалом ясновельможного Браницького, повернулися до своїх маєтків і були вирізані бунтівниками, а інші втечею ледве врятували своє життя». А у листі од 31 серпня вже з'являється безнадійна нота: «Хлопські бунти, кажуть, котяться усе ближче до Львова та придушеними, вочевидь, бути не можуть».
Отож поляки нарешті зрозуміли, що вони рано святкували перемогу: колії, навіть позбавлені своїх ватажків, їм не по зубах. Але поляки недарма розраховували на подальшу допомогу російського уряду у боротьбі з українськими повстанцями. На їх прохання збирається конференція, на якій російські військові чини запевняють представників Речі Посполитої, що допомога буде надана якнайшвидше. Генерал Кречетніков передає представникові польської корони графу Браницькому запевнення російської цариці, що вона повністю розділяє гнів поляків щодо хлопського бунту. Майже одразу за наказом Кречетнікова російські війська вирушили на Вінницю, Меджибіж та через Бар до Тернополя. Тож Росія перейшла від окремих військових операцій до повномасштабної інтервенції на боці Польщі. І щоб ні в кого не залишилося якихось сумнівів чи надій, був виданий сумнозвісний маніфест Катерини II від 20 липня 1768 року, у якому вона проголосила, що українські повстанці – це «разбойники, вори», і закликала їх негайно скласти зброю та повернутися до роботи. Відтепер більшість коліїв усвідомила, що московський уряд такий же ворожий до них, як і польський, тож вони мають вести війну з одновірцями. Тепер вже ніхто з ватажків не йняв віри пропозиціям переговорів з боку офіцерів російської армії, та й обіцянкам царициного прощення у разі складання зброї теж не вірили. Російських солдат також зустрічали кулями та списами, як і польських вояків. Бої йшли запеклі, на боці росіян була перевага у озброєнні, вони мали змогу вводити в бій нові загони вояків у разі потреби. Українські ж повстанці були поза законом, їм важко було дістати зброю, до того ж тепер, коли колії вже не були переможцями, до них менш прагнули приєднатися селяни та міщани. Та повстанці воліли битися, бо їм не було куди відступати, вони вже не мали змоги повернутися до своїх родин та осель. На їх руках було багато крові, єврейської, польської, а відтепер і російської, тому колії повинні були пройти свій шлях до кінця. Головнокомандуючий російськими військами на Правобережній Україні генерал Кречетніков у своїх нотатках фіксує дати кривавих сутичок з повстанцями. Бій загону під командою поручика Тербуховича з коліями останніми днями липня над Дністром, бої відділку поручика Кологрівована початку серпня у районі Умань – Саврань – Балта – Могилів, переміщення нових загонів до Житомира та Меджибожа. У рапорті князя Мещерського генералу Кречетнікову, датованому 13 липня 1768 року, йдеться про те, що сотня коліїв прийняла важкий бій з московським військом, в результаті 13 запорожців і 15 селян потрапили у полон, а залишки загону після бою подалися на Полісся. Наприкінці серпня 1768 року князь Прозоровський благає губернатора Рум'янцева надіслати з Лівобережжя ще кілька батальйонів. Він побоюється, що допомога з Києва не встигне, якщо повстанці розіб'ють війська, що знаходяться у його розпорядженні.
Уся осінь пройшла у сутичках та безладі. 13 грудня білоцерківський губернатор С. Рильський звітував графові Браницькому, що до повстання, яке й далі палає на Білоцерківщині, приєднуються все більше місцевих селян-українців. Такі самі звістки надходили з Гусятина, Корсуня, Сміли. Загони коліїв знов збільшуються, серед їхніх ватажків з'являються нові імена. У рапорті ротмістра Й. Бучацького згадуються дії отамана Станкевича та отамана Губи, чий загін нараховував п'ятсот вояків.
Повстанська група Станкевича на Смілянщині ще восени 1768 року нараховувала десь тисячу бійців. У польських архівах згадується про запеклий бій польських і російських частин з коліями під Жаботином, в якому загинуло 40 коліїв, а сімдесят потрапило у полон. Там же згадується про кривавий бій 9 грудня у районі Сміла – Жаботин із загоном Станкевича, у якому нараховувалось десь триста коліїв. Шість діб по тому, трохи оговтавшись, вояки Станкевича здійснили напад на загін поручика Вепрейського, що супроводжував полонених повстанців до Києва. Цей зухвалий напад увінчався перемогою: колії знищили конвой та звільнили усіх полонених.
Запеклі бої тривали усю зиму 1768 – 69 pp. Серед селян розповсюджувались маніфести від імені міфічного козака Івана, які закликали до боротьби, відтепер не тільки з поляками, а і з російськими військами.
Бажаючи остаточно покінчити з рухом коліїв князь Голіцин вислав на Правобережжя загін генерала Вуїча чисельністю більш двох тисяч вояків, озброєних навіть гарматами. З'єднавшись з польськими вояками під проводом Стемпковського, вони почали прочісувати ліси та невеличкі селища, шукаючи отамана Шостака, який попсував їм чимало крові своїми зухвалими витівками та принизливими висловами. Перехопивши загін Шостака під Ротмистрівкою, вони розбили його майже вщент та одразу попрямували «по душу» Журби. Пізніше було розбито Тимченка. Отаман Панченко замкнувся в замку і героїчно боронився дві доби. Хоча багато ворогів було вбито при облозі, та замок був захоплений. Полонених не брали, усі колії загинули.
Та все ж таки, незважаючи на загибель багатьох загонів, продовжували з'являтися нові. У документах згадується сформований у грудні 1768 року загін запорожця Василя. Він розділився на дві частини, які взимку 1768 – 69 pp. вели бої проти поляків і росіян у районі Канева та на Смілянщині.
27 березня 1769 року невідомий автор у листі, що зберігся в архіві, писав з Варшави: «На Русі щораз більше поширюється пожар. Повстало селянство України, Брацлавського, Київського і частини Волинського воєводств».
15 квітня 1769 року Катерина II направила генерал-губернаторові Малоросії Рум'янцеву новий указ: розправитися з учасниками повстання коліїв, які будуть робити спроби втекти на Лівобережжя, «как с разбойниками».
І хоча у травні 1769 року повстання згасло як масовий рух, окремі загони коліїв діяли ще і в другій половині 1769 року та навіть у наступні роки. Але все це вже не мало політичного значення, хоча й сприяло утворенню легенд про українських робін гудів.
Учасники повстання коліїв
