оглянула крізь тоноване скло, яке з іншого боку було дзеркалом, просторе приміщення, залите розсіяним денним світлом, що проникало крізь напівзатулені шторами середньовічні стрілчасті вікна. Всі вони виходили на північ, і пряме сонячне проміння ніколи не потрапляло до цієї кімнати, де зберігалися безцінні старовинні книжки та картини з родинної колекції сера Генрі.
Остаточно переконавшись, що у фамільній бібліотеці нікого немає, Маріка відчинила замасковані під дзеркало дверцята і швиденько прослизнула досередини. Повернувши дзеркало на місце, вона подивилася на своє відображення, поправила зачіску, змахнула зі спідниці та жакетки кілька порошинок, після чого загасила свій світильник і впевнено попрямувала до дверей у коридор, на ходу виймаючи з сумочки ключа. Бібліотека була завжди замкнена, щоб сюди без дозволу не потикали носа сторонні відвідувачі. Сер Генрі не мав досить коштів на утримання свого родового замку і сім років тому був змушений відкрити його для туристів. Екскурсії приносили такий-сякий прибуток, а крім того, статус історичної пам’ятки давав певну податкову знижку.
Вийшовши з бібліотеки, Маріка мало не зіштовхнулася в коридорі з огрядним чоловіком середнього віку, вбраним у ліврею дворецького й картату шотландську спідницю (тобто, звичайно, кілт), з-під якої стирчали занадто худі для його комплекції й дуже волохаті ноги.
Побачивши Маріку, він приязно всміхнувся:
— Моє шанування, міс Мері.
— Добридень, Браєне, — кивнула Маріка. — Рада нашій зустрічі.
— Взаємно, міс. Ви давно приїхали?
— Ні, оце щойно. По дорозі зайшла до бібліотеки, щоб повернути книжку, яку брала з собою. А дядечко в себе?
— Так, міс, у себе, — відповів Браєн. — Сер Генрі дуже зрадіє вашим відвідинам. Він аж молодішає, коли ви приходите. Шкода, що ви буваєте в нас не щодня.
— Мені також шкода, — цілком щиро сказала Маріка.
Перекинувшись іще кількома ввічливими фразами, вони попрощалися, і Маріка рушила коридором до житлового крила замку. Дворецький дивився їй услід і думав про те, яка дивна дівчина ця міс Мері Мишкович. Запросто називає сера Генрі дядечком, хоча вона його родичка не ближче сьомого коліна і прибула звідкись здаля — чи то з Сербії, чи з Боснії, чи з Хорватії… коротше, з якоїсь Югославії. Вперше з’явилася тут понад п’ять років тому, ще зовсім дівчиськом, і відразу полонила серце старого барона. Втім, якраз в останньому нічого дивного немає, адже на той час сер Генрі взагалі був самотній, це вже згодом у нього оселилася двоюрідна онука, леді Аліса. Подив у Браєна викликали несподівані візити міс Мері — жодного разу він не бачив, як вона приїздить і як залишає замок; іноді в нього складалося враження, що вона користається якимсь потаємним підземним ходом, скажімо, в тій комірчині за дзеркалом у бібліотеці. А ще дивним було те, що за межами Норвіка, родового маєтку МакАлістерів, майже ніхто не чув про міс Мері. Вірніше, чули лише про те, що сера Генрі час від часу навідує небога-чужоземка, але нікому не було відомо, де вона мешкає, хто її батьки, навіть саму її бачили лічені рази, та й то разом з леді Алісою, коли дівчата вдвох вибиралися до сусіднього містечка, щоб пройтися по магазинах. У старі часи міс Мері неодмінно запідозрили б у відьомстві — проте зараз люди вже не вірять у чаклунів та відьом, шукають усьому раціональне пояснення…
Відчуваючи на собі доброзичливий і водночас трохи розгублений погляд дворецького, Маріка нишком усміхалася. Дякувати Спасителю, він не бачив її, коли вона вперше з’явилася тут у своєму звичайному вбранні. На щастя першим, з ким вона тоді зустрілася, був сам сер Генрі. І перше, що він сказав при їхній першій зустрічі… О, Маріка ніколи не забуде тих слів!…
Господар замку, сер Генрі МакАлістер, барон Норвіка, сидів за столом у своєму кабінеті й переглядав якісь папери. Це був старий сивий чоловік зі змарнілим лицем, яке, втім, ще зберігало сліди колишньої суворої краси. Коли двері відчинились і на порозі з’явилася Маріка, його сині очі миттю засяяли від радості, а зморшки на обличчі розгладилися.
— Вітаю, люба, — промовив він навдивовижу чистим голосом, позбавленим навіть натяку на старечу хрипоту. — Я так сподівався, що сьогодні ти прийдеш.
Зачинивши за собою двері, Маріка обійшла стіл і поцілувала сера Генрі в лоба.
— Добридень, тату. Я дуже скучала за тобою.
— Я теж скучав, доню, — відповів він, ніжно взявши її за руку. — Вдвоє довше, ніж ти…
…Перші слова, які Маріка почула від нього, коли вони вперше зустрілися, були:
„Oh my God!… Маріко, донечко, ти в мене така красуня!“
Слованською він говорив дуже незграбно, з жахливим акцентом, але Маріка зрозуміла його.
І тоді вона зрозуміла все…
Розділ 4
Бенкет давно закінчився, а Стен ще не лягав спати. Опівночі він мав зустрітися з Флавіаном і, чекаючи на призначений час, намагався зібратися з думками перед майбутньою розмовою. А розмова обіцяла бути нелегкою.
Тепер Флавіан поставить питання руба — так або ні. Чи згоден Стен скористатися кризою центральної влади, щоб перетворити Галосаг на незалежне королівство й очолити його, чи він і надалі залишиться прибічником єдиної та неподільної держави західних слованів? Як патріот свого
Перспектива оволодіти всім Західним Краєм була, звісно, дуже заманливою — проте нездійсненною. Зараз в усьому світі налічувалося лише близько трьох тисяч чоловіків та жінок, що були нащадками Конора- пращура. Чи до снаги їм захопити й утримати владу в такій великій державі? Чи спроможуться вони перебудувати Імперію на свій лад? І коли це станеться?
Інша річ, Галосаг, у якому Стен був фактично некоронованим королем. Його вплив зростав із року в рік, і тепер він міг без особливих зусиль змінити свою булаву земельного воєводи на королівський вінець. Більшість мешканців Галосагу радо вітатимуть цей крок. Князів і наймогутніших жупанів доведеться приборкувати силою, проте немає лиха без добра — заколот серед вищої знаті за відсутності належної підтримки у нетитулованої шляхти, що складає кістяк війська, не перетвориться на серйозну міжусобицю, а його придушення в кінцевому підсумку призведе до посилення королівської влади.
За наявних обставин Златовар, хоч би хто став новим імператором, не зможе нічого протиставити незалежницьким прагненням Галосагу — надто ж якщо Стен виступить у спілці з Ібрією. Мало того, князям Західного Немету доведеться боротися з сепаратистськими настроями значної частини своїх підданих, які захочуть приєднатися до Галосагу. А влошські правителі, які, бувши слованами, разом з тим уявляли себе спадкоємцями традицій Давньої Імперії і згорда позирали на інших, вважаючи їх варварами, чого доброго під цю колотнечу створять власне королівство — державу „культурних“, „цивілізованих“ слованів. Потім і південно-східні провінції, не такі непокірливі, але найзаможніші в Західному Краї, забажають більшої самостійності. Тоді вже й брати-словани зі Сходу не сидітимуть склавши руки. Тимчасово відклавши свої чвари, східні князі не проґавлять нагоди поболючіше вжалити могутнього сусіда й поживитися за рахунок своїх західних одноплемінників. Та й північні варвари не залишаться осторонь і захочуть повернути собі втрачений дев’ять років тому Ютлан…
Цілком очевидно, що це означатиме загибель Імперії. Втім, Стен цілком усвідомлював, що Імперія може розпастися і без його втручання — а просто внаслідок спроби князя-реґента Чеслава узурпувати престол. Бувши самодуром, Чеслав, проте, не був дурнем і чудово розумів, що йому навряд чи вдасться захопити владу в усьому Західному Краї. Найпевніше, він розраховував отримати ласий шматок з центральних та північних князівств, пожертвувавши на догоду своїм амбіціям заходом, півднем і сходом.
