Флавіан повільно провів пальцями по гладкій шкірі свого підборіддя. Як і переважна більшість Конорів-чоловіків, він голився не лезом, а видаляв волосся на обличчі за допомогою чарів, що давало кращий і стійкіший ефект.
— Я дійшов такого ж висновку. Схоже, це не дурний жарт. Рада таки існує і продовжує діяти… Гмм. Але чому вони надіслали запрошення лише мені, хоча в ньому йдеться й про тебе?
Стен похмуро глянув на нього. Він був роздратований — і мав на те вагомі підстави.
— А навіщо запрошувати двічі? — знизав він плечима. — Тебе повідомили, цього досить. Хоча ти молодший за мене, проте займаєш вище становище. От і отримав запрошення за нас обох.
Флавіан поглянув на настінний годинник, а потім на стіл, де стояли два порожні келихи й повна пляшка вина. Не питаючи Стенової згоди (зрештою, вино призначалося саме для їхньої зустрічі), він розкоркував пляшку, наповнив обидва келихи, один узяв собі, а інший посунув до Стена. Той кивком подякував і зробив невеликий ковток.
— Друга година за златоварським часом, це за чверть перша за мишковицьким, — зауважив Флавіан. — Отже, хвилин за сорок ми зустрінемося або з дуже майстерним жартівником, або з дванадцятьма новоявленими апостолами.
— Я певен, що це не жарт, — сказав Стен.
— Мені теж так здається, — погодився Флавіан. — Тому з розмовою про твої плани краще зачекати, нехай спершу з’ясується ситуація з Радою. Проте є інше питання, яке я хотів би вирішити просто зараз. Ібрії потрібна королева. Я вже можу надсилати офіційну пропозицію.
Стен скрушно зітхнув.
— Ні, поки не можеш.
Келих завмер біля Флавіанових уст.
— Чому? Що сталося?
Будь-кому іншому Стен відверто сказав би: „Маріка роздумала йти за тебе. Ти їй дуже подобаєшся, але вона тебе не любить. А я не збираюся її примушувати.“
Проте він розумів, що така жорстока відповідь може розбити молодому королю серце. Флавіанове бажання одружитися з Марікою було продиктоване не тільки і навіть не стільки політичними міркуваннями, як ніжними почуттями, що він мав до неї вже багато років. Ще тринадцятирічним підлітком Флавіан закохався в чарівну восьмирічну дівчинку і твердо вирішив, що в майбутньому вона стане його жінкою. Якби не егоїзм Стена, котрий дуже не хотів відпускати сестру, вони б одружилися після першого ж місячного в Маріки (це була звичайна річ в Ібрії, та й на півдні Галосагу ранні шлюби не вважалися дивиною) і, найпевніше, жили б зараз у любові та злагоді. А так…
— Розумієш, Флавіане, — обережно заговорив Стен, — віднедавна в Маріки з’явився пунктик з приводу шлюбів між Конорами. Вона твердить, що ми самі ж собі шкодимо, нехтуючи заповіддю предків не одружуватися з представниками нашого роду. І знаєш, у певному сенсі вона має рацію. Сам подумай: через сто років після смерті Конора-пращура на світі було півтори сотні його нащадків, ще через сто років нас стало близько тисячі, а за останні сімдесят наша чисельність зросла лише втричі. Тепер чоловіки-Конори надають перевагу жінкам з Конорів, і, як наслідок…
Флавіан з такою силою поставив келиха, що мало не відбив у нього денце. Вино розплескалося по столу, а на рукаві світло-синього королівського камзолу розпливлося кілька червоних плям.
— Коротше, Стеніславе, — жорстко промовив він. — Одержавши звістку про Михайлову смерть, ти вирішив притримати Маріку. Так, про всяк випадок. Ану ж тобі вдасться зібрати потрібні голоси, пообіцявши одним князям сестрину руку, а інших спокусивши тим, що їхні дочки можуть стати імператрицями.
Стен пирхнув.
— Не верзи дурниць! Ти сам чудово розумієш, що це маячня. Я не менше, ніж ти, роздратований Марічиною впертістю. Але певен, що це несерйозно. Зачекай трохи, і все владнається.
— Зачекай, кажеш? — похмуро перепитав Флавіан. — Скільки ще чекати? Я й так довго чекав. Мені вже двадцять, а я… — Він рвучко підвівся. — Ні, годі чекати! Пора покласти цьому край. — З цими словами він кинувся до дверей.
Стенові знадобилося кілька секунд, щоб збагнути Флавіанів намір. За цей час молодий король встиг відчинити двері й вибіг з кабінету. Стен швидко подався за ним.
Покої господаря й господині замку, в яких мешкали Стен та Маріка, призначалися для подружжя, тому сполучалися між собою дверима через вітальні. Флавіан знав про це і тепер прямував до Маріки, щоб посеред ночі зажадати від неї пояснень.
Стен наздогнав його запізно — вже на порозі сестриної спальні. Там горіла свічка, і Стен з полегшенням переконався, що Маріка в ліжку сама. Поклавши руку Флавіанові на плече, він пошепки сказав:
— Зачекай до ранку, добре? Якщо зараз ти розбудиш її, вона буде зла, як сто чортів.
— Тим краще, — також пошепки, але твердо заперечив Флавіан. — Принаймні вона буде щирою. — І рушив до ліжка.
Стен лише приречено зітхнув, змирившись із неминучим, і замкнув двері спальні на засув, щоб перекрити шлях покоївці на той випадок, коли сестра, прокинувшись, влаштує скандал.
Тим часом Флавіан схилився над Марікою й легенько торкнувся її вкритого плеча. Потім натиснув дужче, нерозбірливо вилаявся й різко зірвав з неї ковдру.
Думка про те, що Флавіан з’їхав з глузду, не встигла сформуватись у Стеновій голові. Наступної миті він у відчаї застогнав, побачивши замість Маріки в ліжку опудало з подушок та лялькової голови.
„Ну ось,“ — сумовито подумав він. — „Цього я й боявся.“
А Флавіан схопив голову за розкішне золотаве волосся і, метеляючи нею, істерично захихотів.
— Кажеш, заповідь предків?… Гарна заповідь!… Стеніславе, друзяко, твоя цнотлива сестричка має тебе за дурня… І мене також… Нас обох!…
Він люто пожбурив лялькову голову в куток, тут-таки вгамувався, сів на край ліжка й затулив обличчя руками.
Стен на хвилю вийшов зі спальні й зазирнув до кімнати покоївки. Дівчини там не було, а її ліжко залишалося застеленим.
„Шльондра!“ — подумки вилаявся він. — „Сама гуляє, ще й Маріку, либонь, покриває. Ох і задам же я їй!…“
Коли Стен повернувся, Флавіан продовжував сидіти на ліжку. Його плечі здригалися — було видно, що він ледве стримує сльози.
— Ну все, ходімо, — суворо мовив Стен, розуміючи, що найменший прояв співчуття може спровокувати новий вибух.
Флавіан покірно почвалав за ним до його кабінету. Було лише пів на першу, але Стен не збирався чекати призначеного часу. Його зовсім не надихала перспектива провести ці двадцять хвилин, обговорюючи з Флавіаном їхнє прикре відкриття, або — ще гірше — розмовляти про щось інше, щосили прикидаючись, ніби нічого не сталося.
Стен активував портал і звернувся Флавіана, що з неприкаяним виглядом стояв посеред кімнати:
— Гаразд, пішли. Тільки не забудь корону.
Той розгублено поглянув на нього й вимовив лише одне слово з ледь відчутною запитливою інтонацією:
— Куди?
— На зустріч з Радою, куди ж іще.
Флавіан навіть не поцікавився, звідки Стен знає про місце цієї зустрічі. Він узяв зі стола корону, абияк нап’яв її на голову і підійшов до Стена.
— Що далі?
— Зараз побачиш.
Від порталу тяглося понад п’ять тисяч „ниток“. По пам’яті Стен міг відшукати лише кілька десятків, якими часто користувався, ще близько тисячі „адрес“ було записано на його чаклунський камінь у персні, а решта залишались для нього просто шляхами, що вели до інших порталів. Підлітком Стен часто розважався,
