обладнання, ніж на саму лабораторію.
Портал, що з нього вийшла Маріка, нітрохи не був схожий на звичний для неї портал, а являв собою прикріплену до стіни прямокутну раму з блискучого металу.
— То це і є нуль-Брама? — запитала вона у Смирнова, котрий зустрічав їх з місіс Волш у лабораторії.
— Так, — відповів він. — Дуже зручний пристрій, на відміну від класичних порталів. І відкривати легше, і можна переносити з місця на місце — все одно працюватиме.
Маріка не стала питати, чому не працюють переносні портали Конорів. Кейт уже перерахував їй геодезичні фактори, що впливають на роботу порталів класичної конструкції, і це було все, що він знав. А з’ясування деталей у компетентного фахівця, яким був Смирнов, Маріка відклала на потім. Вона чомусь не сумнівалася, що вони матимуть ще вдосталь часу для таких розмов.
— Задля вашого спокою я залишу перехід відкритим, — після паузи промовив Смирнов. — Тільки не варто
— Добре, — погодилася Маріка.
Смирнов кивнув і рушив до дверей. Маріка та місіс Волш подалися за ним. Вони проминули передпокій і вийшли на ґанок.
Зовні був ясний сонячний день. Невеликий одноповерховий будинок, разом з іще двома такими будинками, стояв на пагорку посеред широкої безлісної рівнини. Лише віддалік виднівся невеликий лісок, біля якого паслося стадо довгоногих тварин, найпевніше, кіз. На півдорозі між будинками та ліском гралося четверо дітей. Хоча на такій відстані визначити їхній вік та стать було важко, Маріка все ж наважилася припустити, що всі вони хлопчики і їм не більше десяти років. Один з хлопчиків був у коротких штанцях та безрукавці, решта троє мали на собі лише труси — або ж настегенні пов’язки.
По інший бік пагорка, на розрівняному майданчику стояла здоровенна потворна будівля метрів сімдесяти завдовжки і десь п’ятнадцяти завширшки. Стіни будівлі складалися з великих бетонних блоків, дуже щільно підігнаних один до одного — лише напруживши зір, можна було розгледіти шви між ними. Будівля мала велику залізну браму для транспорту, а також кілька менших дверей, через які могли проходити люди. Неподалік зачиненої брами стояв зелений армійський джип. Людей ніде видно не було — мабуть, вони знаходилися всередині.
— Ви знаєте, як можна відрізнити північну півкулю планети від південної? — запитав Смирнов.
Оскільки при цьому він глянув у небо, а зараз був день, то Маріка відповіла:
— У північній півкулі сонце рухається за годинниковою стрілкою, а в південній — проти неї.
— Правильно. І якщо трохи зачекаєте, то зможете переконатися, що сонце тут рухається за годинниковою стрілкою. Проте, коли воно сховається за обрієм і настане ніч, ви не побачите в небі знайомих сузір’їв північної півкулі — ні своїх, ні наших.
— То ми не в світі МакКоїв, а на Патрії?
Смирнов посміхнувся:
— Я так і думав, що ви назвете його світом МакКоїв, а не Послідовників. — Він видобув з кишені сигарету, закурив і став так, щоб легкий вітерець відносив тютюновий дим у інший від Маріки бік. — Ні, принцесо, ми не на Патрії. Це зовсім інший світ. Ми називаємо його Альпією — але не на честь гір Альп, а на честь Альпіна Гіґса, який відкрив цей світ.
— Отже, Кейт і Джейн таки зуміли надурити мене, — незадоволено мовила Маріка. — Про Патрію мусили розповісти, а про Альпію промовчали.
— Вони нічого не знають про неї, — озвалася місіс Волш. — Ніхто не знає, крім еволюціоністів.
— Це наша велика таємниця, — підтвердив Смирнов. — Ми відкрили її… Вірніше, першим це відкриття зробив один з ваших родичів, а через шість сторіч ми змогли відновити зв’язок з Альпією.
— Як це… — почала була Маріка, але потім сама здогадалася. — То Конор МакКой був не єдиним, кого Куратор Бартоломео відрядив на пошуки інших світів?
— Він був одним з п’яти.
— Он воно що! Виходить, не випадково перстень Бартоломео було налаштовано на п’ять різних порталів.
— Атож, не випадково. Бартоломео Колонна передав такі персні всім п’ятьом МакКоям, що погодилися на його божевільний план… А втім, як виявилося, його план був не таким уже й божевільним. Принаймні двоє людей з п’яти знайшли населені світи — а це не просто успіх, це справжній тріумф його ідеї.
— У цьому світі також мешкають нащадки МакКоїв? — запитала Маріка і знову роззирнулася довкола, немов сподівалася, що просто зараз із трави вигулькнуть її далекі родичі.
— На жаль, ні, — розчарував її Смирнов. І, не чекаючи на Марічине прохання, почав свою розповідь: — Цей світ відкрив Альпін Гіґс, чия мати була дочкою троюрідної сестри прадіда Конора МакКоя по чоловічій лінії. Спершу Альпіну пощастило, він потрапив сюди без будь-яких пригод, зберігши при собі й перстень, і потрібні для спорудження порталу камені… Гмм. Я гадаю, що у вашого предка справи пішли не так гладко, раз він не повернувся в Норвік?
— Справи пішли кепсько, — підтвердила Маріка. — І перстень, і камені він втратив.
— Можливо, в цьому було його щастя. Бартоломео Колонна не врахував психології МакКоїв, що звикли покладатися на свої вроджені здібності, а не на всілякі амулети. Альпін Гіґс спорудив портал і налаштував на нього вільну грань кристалу — проте налаштував трохи не так, як слід, а так, як йому самому було зручно. В результаті, повернувшись додому і знов опинившись під дією Заборони, він не зміг відновити зв’язок зі своїм новим порталом.
— А навіщо він узагалі роз’єднував портали? Я б цього не робила.
— Він хотів розповісти про свою знахідку іншим родичам, — пояснив Смирнов. — Перстень давав йому доступ ще до чотирьох порталів МакКоїв, зокрема й до норвікського. А потім Альпін виявив, що не може відкрити свій новий портал. Він вирушив на пошуки Бартоломео Колонни і зник безвісти разом з перснем. Ми досі не знаємо, що з ним сталося; можливо, його хтось убив і пограбував, а може, він просто захворів і помер у дорозі. Ми знайшли перстень лише одинадцять років тому і зуміли відкрити портал, що його Альпін спорудив у стіні печери. Нам ще неабияк пощастило, що він працював. За тисячу років у печері сталися численні обвали, проте ділянка стіни з порталом лишилася неушкодженою.
— Тисяча років? — перепитала Маріка. — Час тут іде ще швидше, ніж у вас?
— Приблизно в одну цілу і шість десятих рази. Або в три рази швидше, ніж у вашому світі.
Цієї миті з великої будівлі вийшли чоловік та жінка в робочих комбінезонах. Чоловік щось голосно гукнув їм, а жінка просто помахала рукою. Потім вони сіли у джип і, об’їхавши пагорок, попрямували в бік пасовиська.
— Це Бланш і Поль, — сказав Смирнов. — Подружжя. Вони мешкають тут постійно, а в нашому світі їх уже понад п’ять років вважають загиблими. Зараз вони поїхали в рибальське селище, щоб обміняти залізний ніж на кількадесят кілограмів свіжої риби. Поки ми не маємо нагальної потреби в тутешніх харчах — але з прицілом на майбутнє налагодили мінову торгівлю з місцевими мешканцями.
— Тут неподалік море?
— Тут довкола море. Це великий острів, розташований осторонь торгівельних шляхів; за площею він лише трохи менший за Корсику. Тут мешкають здебільшого мирні землероби, скотарі та рибалки, а населення центральної частини острова також займається полюванням. Цивілізація на Альпії ще не вийшла з бронзової доби, туземці мають нас за жерців могутніх богів і ставляться до нас з великою пошаною. Нам вдалося налагодити з ними гарні стосунки, ми навіть залучили їх для побудови цього анґару — звичайно, лише як підсобних працівників. Усю найскладнішу та найважчу роботу виконала спеціальна техніка.
— А скільки вас загалом? — поцікавилася Маріка.
— Наші погляди повною мірою поділяють близько сотні Послідовників, часом ми вдаємося до їхньої підтримки, хоч і не розкриваємо їм факту існування організованої групи еволюціоністів, яка наразі складається з чотирнадцяти осіб — а разом з Полем та Бланш нас шістнадцять. Після виявлення Альпії ми не ризикували залучати нових прибічників і обходилися власними силами.
— Ясно, — сказала Маріка, марно намагаючись приховати своє розчарування. Попервах зі слів Смирнова вона вирішила, що еволюціоністи — дуже впливова група серед Послідовників.
