еволюціоністи, є принциповими противниками штучного втручання в таку делікатну сферу, як спадковість… ну, хіба що для виправлення деяких вроджених фізичних вад — та й то вкрай обережно. Ми вважаємо, що природа здатна сама подбати про це — в належний час і належним чином. Поява МакКоїв з їхніми унікальними здібностями стала переконливим підтвердженням правоти нашого вчення, це був довгоочікуваний крок у біологічній еволюції людини. Проте переважна більшість Послідовників вбачали в МакКоях лише загрозу для решти людства… гм, а певніше — загрозу своєму винятковому становищу в світі. І взялися до виправлення того, що вважали помилкою природи.
— Кейт розповідав про ті події, — кивнула Маріка. — Проте мені важко віриться в милосердя Послідовників. Чому вони не повбивали всіх МакКоїв? Цьому завадили тодішні еволюціоністи?
— Почасти так. Вони не могли нічого вдіяти з Забороною, але зуміли запобігти негайному винищенню всього роду МакКоїв. А потім, коли виявилося, що їхні діти народжуються без дару…
— З мертвим даром, — уточнила Маріка.
— Атож, дар залишався, але був недієздатний. У той час Послідовники ще не могли виявляти дар у такому стані, тому вважали, що діти МакКоїв народжуються звичайними людьми, і вже не вбачали в них загрози. А еволюціоністам (хоча тоді вони називались інакше) вдалося зіграти не те що на милосерді Послідовників, а радше на властивому всім людям, за винятком хіба що психопатів, небажанні бути катами. МакКої з нівельованим даром зрештою повмирали, а їхні нащадки, навіть після зняття Заборони, не виказували жодних паранормальних здібностей. Послідовники заспокоїлися, а ті з них, що були еволюціоністами, терпляче чекали. Вони вірили, що природа не стерпить такої наруги над її волею, і їхні сподівання справдилися. Та, на жаль, відновлення дару почалося зарано. Тривале перебування під дією Заборони дуже послабило спадковість МакКоїв — добре що це не торкнулося вас, Конорів. До середини сімнадцятого сторіччя їхня чисельність зменшилася майже вдесятеро і протягом наступних трьох сторіч не перевищувала п’ятдесяти душ. Лише в другій половині двадцятого сторіччя розпочався повільний приріст, і наразі в нашому світі мешкає дев’яносто три нащадки МакКоїв. Таку невелику кількість людей легко тримати під наглядом. Коли двісті років тому вперше відновився дар, чимало Послідовників стали вимагати негайного знищення всіх МакКоїв. Раніше такі пропозиції не знаходили підтримки в Курії, але за останній рік, з виявленням Конорів, настрої в середовищі Послідовників поступово радикалізувалися. Донедавна в центрі загальної уваги були ви, а після бомбардування Норвіка, що, як вважається, усунуло загрозу з вашого боку, дедалі гучніше почали лунати голоси, що настав час остаточно вирішити проблему МакКоїв.
— Тобто вбити їх? — запитала Маріка з тремтінням у голосі.
— Так. Існує велика ймовірність, що на найближчих зборах Курії буде ухвалено рішення про їхню ліквідацію.
Маріка встала з крісла й нервово пройшлася по кімнаті. Ця звістка приголомшила її й викликала в ній гостре почуття власної провини — адже це через неї, через її необережність під загрозою опинилося життя сотні людей. До того ж — однієї крові з нею…
— Цього не можна дозволити! В жодному разі!
— Звичайно, не можна, — погодився Смирнов. — І ми не дозволимо.
— Отже, тому ви прийшли до нас? Хочете, щоб ми допомогли нашим родичам, забрали їх до себе?
— Не зовсім. Врятувати МакКоїв і переправити їх у безпечне місце до снаги й нам самим. Ми вже підготували їхню евакуацію. А ви нам потрібні для іншого.
Слова Смирнова трохи заспокоїли Маріку. З полегшеним зітханням вона знову сіла в крісло.
— Слухаю вас, докторе.
— Коли ми, еволюціоністи, довідалися про існування Конорів, то були раді й стурбовані одночасно. Ми раділи з того, що в іншому світі успішно формуються умови для переходу людства на вищий щабель еволюційного розвитку. А наша стурбованість пояснювалася тим, що за наявної соціально-політичної та демографічної ситуації проникнення Конорів до нашого світу могло призвести до катастрофічних наслідків.
— Кейт говорив про це. Він наполегливо переконує нас, щоб ми забули про ваш світ і задовольнялися своїм.
— Але ви не погоджуєтеся з ним?
— Ні. Ми не можемо жити в постійному страхові перед пришестям Послідовників. До того ж час грає проти нас — у нашому світі він іде надто повільно.
Смирнов неквапно кивнув:
— Я так і думав, що ви надаєте забагато значення факторові часу. Втім, не переконуватиму вас, що, швидко чи повільно, час однаково грає вам на руку. Тепер це вже неактуально. Щодо Конорів ми мали два плани, проте ніяк не могли вирішити, за яким з них діяти. Найпростіше було перекрити вам шлях до нашого світу. Попервах більшість із нас були прихильниками саме такого варіанту. Проте це було б незворотною дією, тому ми зволікали до останнього. Кейт дозволив нам вигадати час, та навіть за рік ми не змогли дійти спільної думки. Зрештою, все вирішилося без нас — і, треба сказати, не найкращим для нас чином. Ви пішли з нашого світу — але забрали з собою Алісу, щодо якої ми мали інші плани. Ви пішли — але залишили шляхи для повернення. Обставини зробили вибір за нас — ми збагнули це вже наступного дня після бомбардування Норвіка і дуже боялися, що ви скористаєтеся Кейтовим Ключем, щоб повернутися до нашого світу і потай спорудити портал. Перше ж його відкриття призвело б до гальмування часу, і Послідовники зрозуміли б, що ви знову в нас.
— Але тоді, — занепокоїлася Маріка, — вони вже виявили гальмування. Я ж щільно сполучила портали, і час вирівнявся.
— Не турбуйтеся, — сказав Смирнов. — Ніхто нічого не виявив. Я про це подбав.
— Як подбали? — здивувалася вона. — І взагалі, ви говорите суцільними загадками. Чому фактор часу тепер неактуальний? Які інші плани ви мали щодо Аліси? Поясніть, будь ласка.
Смирнов зосереджено подивився на неї.
— Звичайно, я можу пояснити. Але буде набагато краще, коли ви побачите все на власні очі. Тому ще раз запрошую вас піти з нами.
— Так справді буде краще, — підтримала його місіс Волш. — Довіртеся нам. Довіртесь
Вже після цих слів Маріка здалася. Проте ще трохи покомизилася, примусила вмовляти себе й переконувати, та врешті погодилася. Поки Смирнов відкривав портал, вона пройшла до спальні, підібрала з підлоги світлову кулю і зняла з неї чари — тепер у них не було потреби.
Коли Маріка повернулася, в кабінеті була лише Кейтова мати — Смирнов уже пройшов через відкритий портал. Місіс Волш узяла її за руку й щасливо всміхнулася.
— Я знала, що Кейт не прикидається, — промовила вона. — Знала, що він кохає вас… але не думала, що ви зможете бути разом.
— Через моє походження?
— Так, через нього. Навіть у нас — хоч у нас демократія — принци та принцеси не можуть вільно обирати собі пару.
Маріка кивнула:
— Я також думала, що нам не бути разом. Проте мій брат дав дозвіл на наш шлюб. Він сказав, що моє щастя для нього понад усе.
— У вас чудовий брат, Маріко, — сказала місіс Волш і обняла її. — А в мого сина чудова дружина.
Розділ 38
Оскільки ще на початку розмови Смирнов згадав про лабораторію, Маріка очікувала, що потрапить до просторого, охайно прибраного і яскраво освітленого приміщення з високою стелею, білими стінами, численними шафами та рядами довгих столів. Натомість вона опинилася в порівняно невеликій, вщерть заповненій різноманітними приладами кімнаті, радше схожій на тимчасовий склад для лабораторного
