Заборонені чари

викладача англійської літератури, містера Каріґана. На уроках дивилася на нього закоханими очима, при найменшій нагоді намагалася привернути до себе його увагу, була найпершою ученицею з його предмету… а всі однокласники, хто нишком, хто відверто, глузували з мене. Та мені було байдуже — я думала лише про те, щоб здобути прихильність містера Каріґана. А він був зі мною дуже стриманий, навіть холодний; здавалося, його зовсім не зворушувала моя дитяча закоханість. Потім у школі вибухнув гучний скандал: мого улюбленого викладача звинуватили в сексуальних домаганнях до кількох старшокласників. Для мене це була справжня трагедія.

— Викладача ув’язнили?

— Ні. Там мали місце лише домагання, та й учням уже виповнилося по шістнадцять-сімнадцять років. Містер Каріґан не був педофілом, він був просто сорокарічним ґеєм, котрого через кризу середнього віку потягло на молоденьке м’ясце. Все обійшлося адміністративними заходами. Містера Каріґана звільнили, а згодом позбавили права викладати в усіх школах країни. Він поїхав з нашого міста, і я більше нічого про нього не чула. Отак закінчилося моє перше кохання… Через рік я закохалася в хлопця з випускного класу. Цього разу я від самого початку знала, що він ґей, намагалася перевиховати його, але все марно… В результаті я почала зустрічатися з однокласником, до якого не мала глибоких почуттів, який просто подобався мені. Ясна річ, у нас нічого не вийшло. Потім був Майк, з яким я втратила незайманість. Я думала, що кохаю його, і, мабуть, таки справді кохала. Проте секс з ним не приносив мені задоволення — і йому, як виявилося, теж. Я зовсім не здивувалася, коли з’ясувала, що Майк був ґеєм, а зі мною зійшовся у намаганні стати нормальним. За місяць ми розійшлися, для мене це було дуже боляче… А в сімнадцять років я зустріла Сьюзан. Може, пам’ятаєш, я показувала її фотки.

— Авжеж пам’ятаю, — відповіла Маріка. — Твоя перша.

— Так, перша. Сьюзан розкрила мені очі, пояснила причину всіх моїх негараздів, і відтоді моє життя ввійшло в колію. Головне було змиритися з тим, що мені призначено любити дівчат. А чоловіки не для мене.

Маріка підвелася з підлоги, вмостилася в Аліси на колінах і вкрила її обличчя палкими поцілунками.

— Алісо, люба, мені так шкода…

Вона похитала головою:

— Не треба жаліти мене, зі мною все гаразд. Зараз у мене є ти, я кохаю тебе, а на майбутнє намагаюся не загадувати. Хоча вже твердо вирішила, що років у тридцять народжу дитину від розумного й порядного чоловіка. Не хочу залишатися сама. Мене лякає самотність.

— А ти не бійся, — сказала Маріка, зарившись обличчям у її густе чорне волосся. — Ти не будеш самотня, в жодному разі. З тобою завжди буду я.

Розділ 11

Ґордон Волш відсунув клавіатуру і, поклавши лікті на стіл, з похмурим виглядом втупився в екран монітора.

Кейт, що сидів за сусіднім столом, дивився на батька з неспокоєм, старанно замаскованим під зацікавлення. Щоразу, приносячи додому зіпсований кристал, він зі страхом очікував викриття, але досі йому вдавалося виходити сухим із води. Ґордон Волш цілком довіряв синові, і попервах Кейт навіть відчував докори сумління, ошукуючи його. Згодом почуття сорому минуло, чому значною мірою посприяли відверті висловлювання батька, який був прибічником найрадикальніших заходів щодо всіх нащадків Конора МакКоя — а отже, й Маріки. Кейт переконався у власній правоті, перестав мучитися сумнівами і ось уже рік вів подвійну гру, зраджуючи ідеали, в які ще недавно свято вірив. Проте він розумів, що нескінченно довго його обман не триватиме, і рано чи пізно терпець Послідовників урветься…

Ґордон Волш видобув з гнізда сканера кристал, пом’яв його між пальцями й пожбурив до шухляди стола.

— Знову те ж саме, — втомлено пробурчав він. — Відкриває портал і йде — але куди? Повертається — але звідки? І ніякої можливості під’єднатися до їхньої мережі… Неподобство! — Він повернувся до сина. — А ти не думаєш, що ця дівчина просто водить нас за носа?

— Як це? — запитав Кейт, хоча чудово зрозумів, що має на увазі батько.

— А так, що вона ще на самому початку виявила детектор і тепер грає з нами в кота-мишки.

Кейт заперечно похитав головою:

— Це виключено. Якби Маріка щось запідозрила, я б відразу помітив. Вона зовсім не вміє прикидатися.

Ґордон Волш скептично посміхнувся:

— Ви, молоді серцеїди, вважаєте себе тонкими психологами. А насправді ж часто-густо виявляється, що геть не розумієтеся на жінках.

— Крім того, — вів далі Кейт, — якби Маріка виявила детектор, то просто знищила б його. Сумніваюся, що вона зуміла розібратися в усіх тонкощах його роботи. Та навіть якби розібралася, то нізащо не стала б іти на такий ризик і вибірково псувати записи. Вона б стирала всю інформацію, ніби її й не було.

— Арґумент переконливий, — погодився Ґордон Волш. — Навіть занадто переконливий. А це викликає підозри. Сам подумай: майже рік ми змарнували на вдосконалення детекторів, сподіваючись з їх допомогою одержати потрібні нам дані, і фактично більше нічого не робили, щоб не сполохати дівчину. А чи стали б ми так довго чекати, якби від самого початку наші детектори зовсім не фіксували інформації? Тим більше, якби вони постійно виходили з ладу.

Кейт не на жарт перелякався. Батько дуже близько підійшов до правди, тільки обрав не того підозрюваного. Адже саме цими міркуваннями керувався Кейт, коли знищував не всю інформацію, а лише ту її частину, що дозволила б Послідовникам потрапити до світу Конорів. Найпершого разу він учинив так без певного плану, робив усе гарячково, похапцем, у намаганні виграти бодай трохи часу. На щастя, фахівці вирішили, що ці пошкодження в записах є наслідком специфічних відмінностей у техніці здійснення нуль- переходу, які детектор просто не зміг „зрозуміти“. Смирнов та його співробітники щомісяця, а то й частіше, конструювали чимраз досконаліші детектори, а Кейт, переконавшись, що його метод спрацьовує, продовжував пошкоджувати кристали. Тепер він підходив до справи ретельно, без поспіху, використовуючи для підміни заздалегідь оброблені ним копії попередніх записів.

Так тривало мало не рік, аж поки в батька виникли перші підозри. А від них — лише один крок до рішучих дій…

Вольовим зусиллям Кейт подолав напад паніки, а щоб його хвилювання виглядало природним, розгублено мовив:

— Невже… Але ж… Та ні, неможливо!

— Чому? — скептично запитав Ґордон Волш. — Знову твоя психологія?

— Це не психологія, а здоровий глузд, — заперечив Кейт. — Якби Маріка щось запідозрила, вона б не поводилася так безтурботно. Погодься: виявивши наш детектор і з’ясувавши його призначення, вона б зрозуміла, що нею цікавляться аж ніяк не репортери і навіть не урядові спецслужби, а люди значно могутніші. Вона б не сиділа цілий рік, склавши руки, а нацькувала б на нас своїх родичів-Конорів. Ми б уже відчули їхню присутність.

— Це так, якщо вони досить сильні та численні, щоб відкрито протистояти нам, — зауважив батько. — А якщо ні?

— Тоді немає чого їх боятися.

Ґордон Волш силувано посміхнувся:

— У твоєму віці я також був самовпевненим юнаком, переконаним у безпомилковості власних суджень. Ех, молодість, молодість… А втім, тут я згоден з тобою — навряд чи дівчина щось підозрює. Проте мене доводить до сказу наша вимушена бездіяльність. А ще дратує невідомість. Десь є світ, у якому розплодилися ментальні мутанти — та не прості, а нащадки роду МакКоїв. Ми можемо лише гадати про їхню чисельність, про те, які здібності вони мають, як багато знають і яку загрозу для нас становлять. Цілісінький