Іштван важко зітхнув — князь Всевлад був його другом і покровителем.
— На жаль, вашого батька, світла йому пам’ять, більше немає з нами, і ваше місце, государю, тут.
— Атож, — погодився Стен. — Це мій обов’язок, і я не маю права нехтувати ним. Саме тому з вами буде Словодан Вовчек.
Іштван здивовано підвів брову, проте змовчав.
— Як я розумію, — продовжив Стен після короткої паузи, — всі ваші заперечення проти Словодана зводяться до того, що він надто молодий і ще недосвідчений.
— Загалом так. Я визнаю, що Вовчек природжений моряк. Років за п’ять або десять, можливо, він стане одним із кращих у нашій справі — а може, навіть найкращим. Та поки… Я був би радий мати його за старшого помічника — але до капітана він ще не доріс.
— Словодан уже три роки керує кораблем, — зауважив Стен. — І не якимсь коритом, а двомачтовим бриґом. Ви вважаєте, що він погано справляється?
Іштван повернув голову і слідом за Стеном подивився за „Самотню зорю“ — корабель, чиїм власником був дев’ятнадцятирічний Словодан Вовчек. Три роки тому, коли помер його батько, юний Словодан, який майже все життя провів у морі, не став наймати досвідченого шкіпера, а сам зайняв батькове місце на містку. Він погодився передати командування своїм кораблем у інші руки, лише коли Стен запропонував йому посаду капітана „Князя Всевлада“.
— Ні, ґаздо Стеніславе, — нарешті відповів Іштван. — Я не кажу, що Вовчек поганий капітан. Він дуже вправний та ще й до біса фартовий. Але для такого тривалого плавання, як наше, замало лише майстерності та фарту. Потрібен також досвід, який приходить з роками.
— Отже, все впирається в його молодість, — підсумував Стен. — Між іншим, у наших з ним долях багато спільного. Нас обох змалку навчали керувати: мене — князівством, його — кораблем. Я став князем у шістнадцять років; він у такому ж віці — капітаном. Невже в свої дев’ятнадцять я був кепським правителем?
— Що ви, ґаздо Стеніславе! — запротестував Іштван, шокований таким, на його погляд, геть недоречним порівнянням. — З вами все інакше.
— І в чому ж полягає ця інакшість? В тому, що я син Святої Ілони? Чи що я чаклун?
Капітан ніяково відвів очі. Ні для кого не було таємницею, що Стен та його сестра Маріка мали чаклунський хист, успадкований ними від матері, але прямо говорити про це вважалося ознакою поганого тону. Офіційна Церква Імперії суворо засуджувала будь-яке чаклунство та відьомство, а самих чаклунів і відьом оголошувала в кращому разі шахраями, а в гіршому — слугами нечистої сили. Винятки робилися вкрай рідко і, здебільшого, з політичних міркувань. Та навіть у колі цих обраних покійна княгиня Ілона була винятком — вісім років тому Священний Синод зарахував її до сонму святих, а два роки по тому Масильський Собор підтвердив канонізацію, проголосивши Святу Ілону покровителькою Галосагу — цебто всіх земель у західній частині Імперії. Втім, церковники уникали обговорювати питання про можливу приналежність княгині Ілони до чаклунського роду-племені. Вони стверджували, що сила, яка дозволила врятувати країну від нашестя друїдів, була зіслана на княгиню Отцем Небесним, а тому Стен та Маріка перебували мов би під захистом святості своєї матері, і прилюдно називати їх чаклунами було щонайменше необачно. Це могли розцінити як спробу спаплюжити ім’я найшанованішої в Галосазі святої, тим більше що і Стен, і Маріка поводилися вкрай обережно і ніколи не виказували при сторонніх своїх надзвичайних здібностей, якими (в чому майже ніхто не сумнівався) вони таки володіли…
Після тривалих роздумів Іштван обережно промовив:
— Государю, ви заганяєте мене в глухий кут. Якщо навіть ви… е-е… чаклун, то не такий, як решта. І ваша свята матінка… їй не рівня різні ворожбити, що дурять людей на ярмарках. Всі вони, разом узяті, не змогли б здійснити того, що зробила пані княгиня з благословення Отця Небесного.
— Я теж не зміг би, — незворушно сказав Стен.
— Але… Поза сумнівом, благодать, що зійшла на вашу матір, торкнулась і вас з пані Марікою; інакше просто бути не могло. Ваш дар ніякий не чаклунський, а…
— То який же він?
Іштван розвів руками.
— Ну, навіть не знаю, як його назвати. Хай би які були ваші здібності, ясно, що вони не від диявола.
— А як щодо решти чаклунів?
Іштван насупився. Йому було прикро чути, як син Святої Ілони вперто називає себе чаклуном. З усією можливою твердістю він мовив:
— Ґаздо Стеніславе, ви дуже розчаруєте мене, якщо станете запевняти, буцім ви такий самий, як ті ярмаркові дурисвіти або, боронь Отче, друїди.
— Я не такий, як згадані вами ворожбити, і вже тим більше не такий, як друїди, — відповів Стен майже лагідно. — І моя сестра не така. І наша мати, звичайно ж, була не такою.
— Добре хоч це ви визнаєте, — полегшено зітхнув Іштван. — Прошу, государю, поводьтеся обережніше з такими словами. Адже багато хто бачить вас нашим майбутнім імператором.
„У тім-то й біда, що багато,“ — похмуро подумав Стен. — „Та тільки не ті, від кого це залежить.“
Стен чудово розумів, які примарні його шанси на імператорську корону. По-перше, він був надто молодий, а отже, в разі обрання надовго посів би трон, що ставило під загрозу одну з головних підвалин найвищої державної влади в Імперії — принцип виборності монарха. По-друге, як не крути, а він був чаклуном. А по-третє, незважаючи на вищесказане і завдяки авторитетові матері, він був дуже популярний — не лише в Галосазі, а також у центральних, південних і навіть у східних землях Імперії. На Стенів погляд, у цій популярності було щось ірраціональне, непідвладне логічному поясненню: його шанували не як людину і правителя, а радше як живу легенду, як ходяче диво, як напівбожество — сина канонізованої святої. А чотири роки тому Земельний Сейм обрав Стена воєводою Галосагу, імператорові довелося підтвердити це призначення, і вперше за останні три сторіччя формальні повноваження земельного воєводи, як верховного імперського намісника, набули реальної ваги не лише у військових, а й у цивільних справах.
Гальські князі та жупани мусили рахуватися зі Стеном, оскільки він тішився прихильністю духовенства, мав підтримку з боку помісної шляхти та заможних міщан — тобто, спирався на три головні верстви суспільства. Більшості князів така Стенова популярність була не до вподоби, вони почасти заздрили йому, почасти боялися його впливу, тому видавалося малоймовірним (ба навіть неймовірним!), що на виборах імператора вони віддадуть свої голоси за його кандидатуру. Достойники Імперії нізащо не повторять помилки двадцятирічної давнини, коли вони всадовили на престол старого, немічного, але дуже впливового князя Вишиградського — а тепер його син намертво вхопився за батьківську корону і, схоже, не має наміру віддавати її без бою. Ніколи ще Імперія Західного Краю не була така близька до свого краху…
Стен труснув головою, відганяючи тривожні думки, і повернувся до розмови з Іштваном:
— Отже, ви визнаєте, що бувають різні чаклуни? — І, попереджуючи можливі протести, поквапився додати: — Тільки не треба чіплятися до слів. Погодьмося, що є різні чаклуни — просто шахраї, про яких не варто говорити; далі, всілякі штукарі з тих, кого зазвичай називають чаклунами; ще ґойдельські друїди, що заради здобуття сили поганять власне єство; і, нарешті, такі як я, Маріка та наша матір. Гаразд?
Іштван переступив з ноги на ногу, почухав потилицю і втупив погляд у носки своїх чобіт. З усього було видно, що він почувався вкрай незатишно і радо ухилився б від продовження цієї дражливої розмови.
— А все ж не до смаку мені слово „чаклун“, ґаздо Стеніславе. Від нього за версту тхне нечистю.
— Можна казати „чарівник“… хоча звучить це несерйозно, надто по-дитячому. Тоді вже краще „маг“.
— Маги ті ж самі чаклуни, тільки ібрійською мовою, — зауважив Іштван. — Один чорт — що собака, що хорт.
— То запропонуйте щось інше. Буду вам вдячний.
— Гм… Може, чудотворець?
Стен розсміявся:
— Згляньтесь на мою скромність, капітане! Який з мене чудотворець? Інша річ, що так можна назвати
