Заборонені чари

мою матінку, хоча це слово не має жіночого роду. А що ж до мене, Маріки, інших схожих на нас… — Стен говорив недбало, ніби йшлося про найбуденніші речі. Проте всередині він весь зібрався й ретельно зважував кожне слово. — Певна річ, ми маємо деякі здібності, але чудотворцями нас назвати не можна. Аж ніяк.

Між ними запала напружена мовчанка. Після того, як дев’ять років тому княгиня Ілона продемонструвала свою магічну силу на очах у тисяч людей, підозри у володінні чаклунським хистом звернулися не лише на її дітей, а й на всіх кровних родичів. Одначе розмов на цю тему намагалися уникати. Сама думка про те, що на світі є ще багато таких могутніх чаклунів, лякала простих людей, і більшість з них, не маючи іншого виходу, визнали за краще для власного ж спокою повірити твердженням Церкви, що княгиня одержала свою силу вже після народження, а не успадкувала її від предків…

— Як ви гадаєте, капітане, — витримавши паузу, продовжив свій наступ Стен, — якби я міг вирушити з вами, була б від мене користь у плаванні? Маються на увазі не мої скромні знання морської справи, а мої… інші здібності.

Іштван знову почухав потилицю.

— Ваші здібності, кажете? Ваші надзвичайні здібності, — він особливо наголосив на передостанньому слові. — Якби я знав, у чому вони полягають, то дав би вам конкретну відповідь. Проте я не знаю і не певен, що хочу знати.

— Чому так? — вкрадливо спитався Стен. — Хіба вам не цікаво?

— Навпаки, государю. Від природи я дуже допитливий, бо інакше не пускався б за тридев’ять морів на пошуки шляху в Гіндураш. Проте я вмію вгамовувати свою цікавість, коли вважаю її недоречною. Був би я вашим державним радником, то неодмінно запитав би, чи можна застосувати ваші особливі вміння в урядових справах. Але я не ваш радник — отож це мене не стосується. От якби ви справді вирушали зі мною в плавання, то можете не сумніватися, що я виказав би більше зацікавленості щодо ваших здібностей і можливої користі від них.

Стенові сподобалось така відповідь, і він зайвий раз переконався в тому, що вчинив правильно, завівши цю розмову. Тепер залишалося завдати останнього удару і сподіватися, що Іштван гідно його витримає.

— Запевняю, капітане, я таки став би вам у пригоді. Та оскільки це неможливо, замість мене з вами вирушає Вовчек. Його участь в експедиції — додаткова ґарантія її успіху. Безперечно, від Словодана буде більше користі, ніж було б від мене, бо він ще й гарно знається на морській справі.

Якби Іштван був років на десять молодшим, Стен напевно б розсміявся, дивлячись на його видовжене від безмежного подиву обличчя і відвислу мало не до грудей щелепу. Проте він стримав свій сміх і з усією серйозністю, на яку був спроможний, продовжував:

— Вовчек такий, як і я, капітане. Він має ті ж здібності, що й у мене. А щоб позбавити вас сумнівів з приводу природи його чаклунського дару, відкрию вам таємницю, що Словодан мій далекий родич по лінії матері.

Остання звістка, мов добрячий стусан, вивела Іштвана зі ступору.

— Ваш родич? — хрипко перепитав він і коротко закашлявся.

— Далекий, — повторив Стен. — Дуже далекий. Наші здібності ми успадкували від спільного предка.

Іштван відійшов від краю причалу й важко опустився на залишену кимось паку з пресованою соломою. Стен присів поруч і терпляче чекав, коли він буде готовий до продовження розмови.

А Іштван усе дивився на красеня „Князя Всевлада“, до лівого борту якого було підтягнено прибулі з берега шлюпки. Щонайбільше за півгодини вони повернуться з матросами та офіцерами, серед яких має бути і Словодан Вовчек.

Врешті Іштван перевів замислений погляд на Стена і запитав:

— Чому ви мені все це розповіли?

— Чому зараз, — уточнив Стен. — Чи чому взагалі?

— Взагалі. Чому лише зараз, я й так розумію. За півдоби до відплиття вже запізно міняти капітана корабля. Навіть якби тепер я був катеґорично проти участі в експедиції Вовчека, то не став би цього вимагати.

— Але ж ви не проти Словодана?

Іштван зняв капелюха і пригладив свої руде з сивими пасмами волосся.

— Мушу визнати, государю, що після ваших слів у мене поменшало заперечень проти Вовчека.

— Навіть попри те, що він… такий, як я?

— Саме тому й поменшало. Хоча не буду критися, мене приголомшила ця новина. І я б таки дуже нервував, якби не ваше запевнення, що ви з Вовчеком родичі, а ваші особливі здібності мають однакове походження. Та коли вже сама Свята Церква, хай і мовчазно, проте визнає, що в цих здібностях немає нічого нечистого… — Тут Іштван замовк і в його очах спалахнули вогники розуміння. — То що ж це виходить? Невже знаменита Словоданова фартовість…

— Саме так, — підтвердив Стен. — Йому не просто щастить у морі. Це наслідок особливої майстерності, що походить від його чаклунського хисту. Поки кораблем керує Вовчек, він ніколи не зіб’ється з курсу, не сяде на мілину, не напореться на рифи, не пропаде під час бурі. З двома кораблями йому буде важче, але Словодан запевняє, що впорається — у тому разі, певна річ, якщо в ви дослухатиметеся до його порад. Гадаю, немає ніякої необхідності надавати Вовчеку спеціальні повноваження. Ви будете повновладним начальником експедиції, а він — капітаном „Князя Всевлада“ і вашим заступником. Зрештою, ви обоє люди розважливі і зможете домовитися між собою. Адже так?

— Безперечно, государю, — відповів Іштван, задоволений тим, що його права керівника жодним чином не будуть обмежені. — Ми з Вовчеком і так порозуміємося. Тепер, знаючи правду, я зможу покладатися на його передчуття, бо розумітиму, що це не просто сліпа удача.

— От і добре, — задоволено мовив Стен. — Саме тому я й вирішив довірити вам Словоданову таємницю. Упевнений, ви збережете її. Бо якщо люди дізнаються про справжню природу його фартовості, йому буде непереливки. Адже він не має ні мого високого становища, ні святої матінки, чий авторитет захистив би його від недоброзичливців.

Іштван з розумінням кивнув:

— Ваша правда, ґаздо Стеніславе. Люди заздрісні й сповнені забобонів.

— А ви?

— А що я? — Він стенув плечима. — Я хочу знайти західний шлях до Гіндурашу, і якщо Вовчек посприяє цьому, буду лише вдячний йому. А слави вистачить на всіх нас.

На цьому Стен вирішив закінчити розмову, щоб дати Іштванові можливість гарненько обдумати все почуте. А тут, як на замовлення, випала слушна нагода.

— Бачу, нам не хочуть дати спокою, — з удаваним невдоволенням промовив Стен, підводячись.

І справді, якийсь пишно вдягнений, невисокий на зріст чоловік саме завів сварку з дружинниками, вимагаючи, щоб його пустили до князя. Щойно глянувши на цю людину, Іштван гидливо сплюнув:

— Клятий работоргівець!

Тим часом Стен підійшов до галасливого чоловіка, який при його наближенні миттю вгамував свій запал. Дружинники відступили на крок, але пильності не втрачали, готові за першим же знаком князя звільнити його від настирливого прохача.

— Що тут коїться? — владно запитав Стен.

Работоргівець низько вклонився йому, а відтак квапливо заторохкотів:

— Ваша світлосте, я благаю справедливості! Мене хочуть пограбувати. У мене…

— Передовсім, хто ви?

Той зніяковів і, виправляючи свою помилку, ще раз уклонився.

— Перепрошую, государю, за мою непоштивість. Я дуже схвильований і вкрай засмучений. Мене звати Пал Антич, я капітан корабля „Морський лев“, що дві години тому кинув якір у вашому порту.

Віддалік почулися в’їдливі коментарі:

— Який там лев! Швидше шакал.

— Або гієна.

— Та ні, вурдалак!