„На мене також,“ — подумав Стен, покликав свого зброєносця й наказав подати коня.
Розділ 2
Каплиця Святої Ілони стояла на височині біля самого моря, звідки, як на долоні, було видно вхід до бухти. Дев’ять років тому тут розігралася драма, відгомін якої прокотився по всьому Західному Краю і вкрив ім’я Стенової матері невмирущою славою.
Сам Стен не був свідком тих подій. Тоді він перебував на півночі Галосагу, оскільки виникла реальна загроза масового вторгнення з Ґойдельських островів (уже там до Стена надійшла звістка, що його батько, князь Всевлад, загинув у Ютлані). Чаклуни-друїди, що правили островами, скористалися військовим конфліктом Імперії зі Свереґом і відновили морські набіги на північне узбережжя Галосагу. Як виявилося згодом, це був лише оманливий маневр, і тодішній земельний воєвода надто пізно розгадав підступний задум друїдів. У той час, коли всі незадіяні в свереґській кампанії війська було зосереджено на півночі, південний захід Галосагу лишився практично незахищеним — і саме туди друїди спрямували свій головний удар, маючи на меті передовсім захопити порт Мишкович. Їхня величезна армада, зробивши чималий гак, уникла зустрічі з імперськими патрулями і непоміченою ввійшла у води Ібрійського моря.
Вранці 11 червця мешканці Мишковича помітили на обрії безліч великих та малих вітрил. Будь-які сумніви стосовно мети прибуття непроханих гостей розвіялися після того, як ті без зайвих церемоній потопили два сторожові кораблі та рибальську шхуну, яка ще вдосвіта вийшла на промисел і не змогла ухилитися від зустрічі з ворогом. А коли спостерігачі за характерними ознаками встановили приналежність прибулих кораблів до ґойдельського військового флоту, у місті почалася паніка. Люди багато чули про жорстокість друїдів і знали, що на їхню великодушність годі сподіватися. Чоловіки садовили жінок і дітей на човни та баржі й відправляли їх угору за течією ріки, а самі готувалися до нерівного бою; для цієї мети командир міської залоги реквізував усі торгівельні й риболовецькі судна, що перебували в порту. Захисники міста розуміли, що їхня поразка неминуча і мало хто з них доживе до вечора — надто вже великі були ворожі сили. Але відступати вони не збиралися — їм треба було виграти час, бодай ненадовго затримати загарбників, щоб звістка про напад досягла найближчих замків і міст, щоб їхні малі діти, матері, дружини та сестри опинились у відносній безпеці якнайдалі від берега. Чоловіки Мишковича збиралися дорого віддати свої життя…
І тут утрутилася княгиня Ілона, яка раніше відмовилася залишити місто разом з рештою жінок. Своєю владою вона суворо заборонила всім кораблям покидати гавань, а сама, наказавши нікому її не супроводжувати, піднялася на височину над морем, звідки було видно весь грізний флот друїдів, що невблаганно наближався до берега.
Якийсь час княгиня стояла непорушно і пильно вдивлялася в море — аж раптом, за одностайним твердженням очевидців, вона
Не звертаючи на них уваги, княгиня простягла руки в напрямку кораблів друїдів, з обох її долонь вихопилися сліпучі жовті промені й ударили в корпус флаґмана загарбників. Судно тут-таки спалахнуло, мов смолоскип, і, охоплене бурхливим полум’ям від носа до корми, стало поринати в море.
Захисники міста не встигли як слід здивуватися, коли ще два кораблі друїдів розділили долю свого флаґмана. Потім ще і ще… Ворожа армада танула просто на очах. У морі вирувала велетенська пожежа. Лише кільком десяткам загарбників вдалося врятуватися з палаючих кораблів і вплав дістатися берега. Вони намагалися здатися в полон, але всіх їх безжально вбивали на місці.
Щойно останній корабель друїдів було знищено, княгиня Ілона повернулася до своїх підданих і підвела руку в прощальному жесті. Блакитний ореол відокремився від неї і, зберігаючи обриси її постаті, полинув у небо, а вона, як підкошена, впала на землю. Тієї ж миті невидима стіна довкола княгині щезла, люди підбігли до неї, щоб надати їй допомогу, та вже запізно — вона була мертва. А на її вустах навіки застигла сумна усмішка…
Завдяки тому, що свідками цієї надзвичайної події були здебільшого дорослі чоловіки, не схильні до істеричного фантазування, розповіді різних очевидців у головному збігалися і навіть у деталях не дуже суперечили, а радше доповнювали одна одну. Вже згодом, при переказах, з’явилися вигадані подробиці, на зразок появи лику Спасителя та співу янгольського хору, але загальної картини вони не спотворювали, хіба трохи прикрашали її.
Ніхто в Мишковичі не сумнівався, що сила, яка дозволила княгині зупинити вторгнення друїдів, походила з Небес. Правда, попервах декого насторожувала її смерть, проте митрополит Мишковицький швидко знайшов пояснення: мовляв, Отець Небесний, надавши їй таку небачену могутність, не міг залишити її на грішній землі, а тому прикликав до себе. Згодом це стало офіційною позицією всієї Церкви.
В усьому світі лише кілька тисяч людей знали, що сталося насправді. Всі ці люди називали себе Конорами, бо успадкували свій чаклунський дар від спільного предка — чоловіка на ім’я Конор. Та навіть Конори були безмежно вражені вчинком княгині, коли з’ясувалося, що вона вдалась до допомоги Вищих Сил — тих самих, які миттєво вбивали будь-кого, хто наважувався прикликати їх. Якщо кожен із захисників міста, готуючись до бою, ще тішив себе слабкою надією, що саме йому пощастить уціліти, то у Стенової матері такої надії не було. Вона точно знала, що помре, і свідомо пішла на смерть. Фактично, Вищі Сили вбили її першої ж миті, як вона торкнулася до них, а весь той час, що знадобився для знищення ворожого флоту, життя в ній трималося лише завдяки відчайдушним зусиллям одинадцяти родичів-Конорів, які на відстані допомагали їй на кілька хвилин приборкати дику, первісну, смертоносну стихію…
Горюючи за матір’ю, Стен водночас дуже пишався нею. Адже вона вчинила саме так, як і належало справжньому правителеві — віддала своє життя задля порятунку своїх підданих, задля захисту своєї землі. Часом Стен замислювався над тим, як би він повівся на материному місці, і щоразу, намагаючись бути чесним перед собою, доходив невтішного висновку, що йому забракло б мужності на таку самопожертву. Певна річ, він би не втік від ворога, а разом з іншими бився б до останнього і, можливо, загинув би — хоча, найімовірніше, зміг би врятуватися. Тож Стен був щирим з Іштваном, коли казав, що не зміг би повторити подвиг матері. Для цього він вважав себе занадто егоїстичним…
Залишивши перед каплицею свій почет — зброєносця та двох дружинників, Стен увійшов до середини. У невеличкій передній кімнаті від отримав з рук мовчазного ченця-служника свічку, вніс, як годилося, пожертву і ще на кілька секунд затримався, очікуючи благословення. Збагнувши, чого від нього хочуть, чернець незграбно осінив Стена знаменням Істинної Віри і ледве чутно промимрив: „Хай буде з тобою Отець Небесний і син його Спаситель. Амінь.“ Як і решта священнослужителів нижчого рангу, він почувався ніяково, благословляючи сина святої. Стен подякував йому і пройшов до молельні.
Зачинивши за собою двері, він трохи постояв, звикаючи до тьмяного освітлення, а заразом переконався, що в каплиці перебувають лише двоє відвідувачів. Стен збирався прийти сюди ще вдень, але вирішив зачекати до вечора, щоб застати тут менше людей. Він хотів побути з матір’ю наодинці і сподівався, що присутні зрозуміють його бажання. А ті, хто прийде після нього, будуть попереджені почтом і зачекають зовні.
Стен занурив пальці в чашу зі святою водою, торкнувся ними лоба й рушив вузьким проходом між двома рядами дерев’яних лавок до вівтаря. Відвідувачі — чоловік та жінка, вочевидь, подружжя, — впізнавши його, шанобливо схилили голови, коли він проходив повз них. А коли Стен, опустившись навколішки перед вівтарем, встановлював запалену свічку перед материним образом, за його спиною почулося скрипіння дверей. Навіть не озираючись, він знав, що це вийшли попередні відвідувачі, а не ввійшли нові. У каплиці він залишився сам.
Стен підвівся з колін, відступив від вівтаря й сів на лаву в першому ряду, не зводячи погляду з ікони, на якій було зображено молоду русяву жінку з лагідною усмішкою на вродливому обличчі. Саме такою Стен
