й справді проти природи… Але я думаю так лише тому, що ти зі мною. Мені добре з тобою, я щаслива і хочу тільки одного — щоб ця ніч не закінчувалася, щоб ми завжди були разом.
Аліса ніжно поцілувала подругу.
— Ми будемо разом, Джейн, — пообіцяла вона. — Тепер будемо. Ніде я від тебе не подінуся…
Розділ 35
Коли двері за Мірчією та Джейн зачинилися, в кімнаті запала напружена тиша. Маріка стояла непорушно й дивилася повз Кейта кудись у порожнечу. Її неприродно бліде обличчя здавалося вирізьбленим з мармуру.
Кейт не знав, скільки часу так минуло — може три хвилини, може, п’ять, а може, й усі десять. Він не наважувався першим заговорити. Він просто не знав, що сказати.
Нарешті Маріка зміряла Кейта гострим поглядом, підступила до нього впритул і щосили дала йому ляпаса. Потім іще одного. Кейт навіть не спробував відступити, ухилитися. Він розумів, що заслужив на це.
Та коли він побачив у Марічиних очах сльози, то збагнув, що її гнів — ще не найгірше його покарання.
— Як ти міг, Кейте? — заговорила вона майже пошепки, але з такою невимовною мукою в голосі, що він ладен був тут-таки вмерти, лише б не завдавати їй подальших страждань. — Як же ти міг?… Ти ж казав, що кохаєш мене. А я… Невже ти не бачив, що я теж кохаю тебе? Невже ти був такий сліпий?… Що ти накоїв, Кейте?! Що ти накоїв?… — І вона гірко заплакала.
Цього Кейт витримати не міг. Він упав навколішки, обхопив її ноги й зарився обличчям у пишні складки її сукні.
— Пробач, Маріко. Пробач, рідна. Прошу, не плач…
Маріка потроху вгамувалася. Кейт продовжував стояти навколішки й обіймав її ноги. Він ні про що не думав. Думати було надто боляче.
— Чому? — запитала вона, схлипуючи. — Чому саме Джейн? Ти так сильно хотів допекти мені, що став грішити з рідною сестрою?
— Ні, Маріко, я й не думав допікати тобі. Просто… — Спокуса перекласти більшу частину провини на Джейн (що, загалом, відповідало дійсності) була велика, проте Кейт відкинув цю думку як негідну. — Просто так вийшло. Майже відразу ми зрозуміли, що стали бранцями цього світу, що для нас немає шляху назад. Ми були такі самотні, такі беззахисні, у нас нікого, крім одне одного, не було. Ми шукали розраду нашій самотності — і знайшли її в коханні, хай і гріховному… Та я не виправдовую нас. Лише пояснюю, як це сталося.
Кейт ще міцніше обняв її ноги. Маріка не заперечувала і навіть стала гладити його волосся.
— Ти не самотній, Кейте, — сказала вона. — І Джейн не самотня.
Кейт застогнав:
— Прошу, Маріко, не муч мене. Ми обоє розуміємо, що нам не бути разом. Між нами глибока прірва. Ти — принцеса, сестра князя, майбутнього імператора. А я… я — ніхто. Краще дай нам з Джейн спокій, прикинься, що віриш у нашу історію. Нехай ми грішимо, нехай губимо душі — зрештою, це
— Таки обходить, Кейте. Ще й як обходить. Я не можу віддати тебе Джейн — і насамперед тому, що сама кохаю тебе. Ти потрібен мені, дуже потрібен. Я не хочу для себе іншого чоловіка — тільки тебе одного.
— Ох, Маріко…
Вона поклала свої руки йому на плечі.
— Встань, Кейте.
Він слухняно підвівся з колін. Пристрасно дивлячись йому в очі, Маріка обхопила руками його шию, встала навшпиньки й наблизила до нього своє лице. Кейт був не в змозі опиратися, він обняв її за талію і припав губами до її солодких, таких жаданих губ.
Цілувалася Маріка вміло, навіть віртуозно. Але при всьому тому в її поцілунку відчувалася якась зворушлива невинність.
— Ти кохаєш мене, Кейте? — запитала вона, коли їхні вуста врешті розімкнулися.
— Так, кохаю. Понад усе на світі кохаю. Якби ж ми могли…
Та Маріка урвала його:
— Ти готовий задля мене на все?
— На все, люба. На все-всеньке. Чого б ти не забажала.
— І ти готовий піти задля мене на смерть?
Питання було вкрай провокативне, навіть нетактовне, проте Кейт без найменших роздумів відповів:
— Так, готовий.
— Що ж, добре.
Маріка трохи відсторонилася від Кейта, взяла його за руку і повела до дверей — але не до тих, що вели в коридор, а до інших, у протилежному кінці вітальні. Проминувши дві невеличкі кімнати, вони ввійшли до розкішної спальні, посеред якої стояло широченне ліжко, зусібіч оточене прозорими завісами.
Маріка зачинила двері, замкнула їх ключем, що стирчав із замка, а потім, як здогадався Кейт з зосередженого виразу її обличчя, наклала якісь чари — чи то для більшої міцності замка, чи, може, проти підслуховування. Також він помітив, що Марічині руки дрібно тремтять, а очі гарячково поблискують.
— Що ти задумала, Маріко? — запитав Кейт.
Вона сором’язливо глянула на нього:
— А ти не здогадуєшся?
— Здогадуюсь, але… Так не можна, люба. Це неправильно.
— Знаю, що неправильно. У нас порядні дівчата роблять це лише після весілля. Та якщо ми проведемо ніч разом, у Стена не залишиться вибору — він муситиме або погодитись на наш шлюб, або вбити тебе.
— Тоді вважай, що я мрець.
— Ні, я серйозно, Кейте, — з запалом мовила Маріка. — Дуже серйозно. Ти просто не знаєш мого брата. Не знаєш, як він ревнує мене. Тому я й питала, чи готовий ти задля мене піти на смерть. А раз ти думав, що я жартувала, то питаю знову: ти готовий поставити на карту своє життя, щоб добитися моєї руки? І це не жарт, зовсім не жарт.
Кейт подивився їй в очі і зрозумів, що Маріка справді не жартує. Також він зрозумів, що сказавши „ні“, назавжди втратить її кохання. Кейт давно змирився з тим, що їм не судилося бути разом, і його втішало одне-єдине — усвідомлення того факту, що Маріка теж кохає його. Він надто дорожив цим коханням, щоб погодитися на його втрату. Нехай це було жорстоке, егоїстичне кохання принцеси, що вимагало безоглядного послуху й постійних жертвоприношень, нехай воно було схоже на щоденні тортури, нехай воно несло з собою лише біль і страждання, та все одно — це було те саме почуття, про яке він мріяв завжди. Таке кохання буває лише раз у житті — і за нього не шкода віддати життя…
А Джейн… Кейт любив її ніжно, віддано, але любив у ній передовсім сестру, і їхній зв’язок важким тягарем лежав на його сумлінні. Він знав, що грішить, усвідомлював гріховність своїх учинків, але нічого не міг з собою вдіяти. Лише Марічине кохання могло зцілити його від цієї згубної пристрасті. А задля цього варто ризикнути життям…
— Я згоден, — сказав Кейт.
— Справді? — запитала Маріка з недовірою.
— Так, справді. Я хочу провести з тобою решту життя… навіть якщо це триватиме лише одну ніч.
Маріка рвучко обняла його і палко прошепотіла:
— Кейте, я обожнюю тебе! Ти найкращий з усіх… А я така погана дівчинка… я так з тобою
