Рудольф Лускач
ЗАПОВІТ МИСЛИВЦЯ
ДОРОГА В СИБІР
Я поспішав.
Транссибірський експрес відходив за кілька хвилин, а я щойно під'їхав машиною до Ярославського вокзалу. З цього вокзалу кожної хвилини відходять поїзди далекого слідування, і тому тут завжди панує велике пожвавлення.
Проштовхавшися крізь натовп пасажирів, я, захеканий, опинився, нарешті, перед вагоном номер три свого поїзда, і провідник привітав мене звичайним «здрастє» й тут же додав:
— Не хвилюйтесь, ми рушимо тільки за три хвилини чотирнадцять секунд.
Потім узяв мій квиток і провів мене в купе, де вже сиділи два пасажири.
Приводячи нового пасажира в купе, провідник немов би офіціально знайомить його з іншими пасажирами і робить це з такою серйозністю, наче виконує важливий громадський акт. Пасажири теж сприймають цю церемонію серйозно: мовчки вклоняються, вітаючи новоприбулого, або підводяться й кажуть своє звичайне «здрастє». Цим вони ніби визнають, що відтепер ви належите до їхньої компанії і будете кілька днів ділити з ними спільне житло на колесах. Дорога в Сибір довга, і, мабуть, тому пасажири тут ставляться один до одного уважніше, ніж в інших поїздах.
Я уклав свої чемодани, сів до вікна й глянув на годинник.
До відходу поїзда лишалося кілька секунд. У цей час хтось швидко постукав у вікно. На пероні стояв високий юнак і, ледве переводячи подих, кричав:
— Візьміть, будь ласка, швидше мої речі, бо двері вагона вже замкнені, і поки провідник їх одімкне, я не встигну вскочити з чемоданами.
У таких випадках виявляють особливу послужливість — за якусь мить два великі чемодани опинились у нашому купе. Тим часом провідник відімкнув двері, і, хоч поїзд уже й рушив, юнак благополучно стрибнув у вагон.
Цілком випадково він правильно вибрав вікно для своїх чемоданів — саме цей чоловік і був четвертим пасажиром нашого купе.
Провідник привів його до нас, пояснюючи, що транссибірський експрес це не якась там електричка, котра їздить щогодини й інколи може спізнитися на цілу хвилину.
— Приятель підвозив мене власною машиною і дорогою проколов шину…
Провідник кивнув і промовив поблажливо:
— Буває. Проте людина повинна мати на увазі такі випадки і заздалегідь виділяти на це певний час. Ось, будь ласка, ваше місце номер дванадцять.
Юнак подякував, мовчки вклонився нам і склав свої речі. Потім сів, голосно відітхнув, напіврозкривши гарно скреслений рот, і витер піт з високого, облямованого білявими кучерями чола.
Здавалося, що його великі сині очі дивляться на світ якось зачудовано, і тільки серйозний вираз обличчя дещо послаблював добродушність, яка прозирала в тих очах. Юнак був старанно поголений; з-під дещо закопиленої верхньої губи виблискував ряд бездоганно білих зубів. Хлопець потирав руки, начебто хотів прискорити кровообіг. Він скидався на дилетанта-поета, яких ми зустрічаємо в літературних клубах або на виставах аматорських театрів.
Новий пасажир подивився на нас і промовив:
— Якби не ви, поїзд відійшов би в мене з-під самісінького носа. Ще раз дякую за…
— Нема за що, — відповів один із присутніх — кремезний, середнього віку чоловік, з величезним носом, який різко виділявся на його повному обличчі. — Головне, що ви не запізнились. А далеко їдете? — додав він згодом.
— Зрозуміло, в Сибір, — пролунала дещо ухильна відповідь.
— У Сибір? Е-е, батеньку, не дуже зрозуміло. Не думайте, що я надто цікавий, але сказати «Сибір» — це все одно, що сказати «море». Зелене море! Море — безмежне, і такий же безмежний наш Сибір.
— Ви сибіряк? — жваво спитав юнак.
— Еге ж. Народився і весь час живу там. Сибіряк з Іркутська. Коли їдете до нас, то я до ваших послуг.
— Дякую, але я їду далі, аж в Амурський край.
— Воля ваша. Їдьте собі. Певне, що не на екскурсію, а в службове відрядження, — зауважив сибіряк.
Я посміхнувся — адже я також їхав у Амурську область, і, якщо хочете, — саме на екскурсію.
Сибіряк помітив посмішку й здивовано глянув на мене, ніби запитуючи, що викликало мою веселість.
— Трапляються одначе люди, котрі їдуть на екскурсію з Ленінграда аж до самого Амуру, — зауважив я.
— Хотів би побачити такого дивака, — засміявся кучерявий хлопець.
— Можу вас познайомити з ним, — відповів я, — це я, власною персоною.
В купе запала тиша, і погляди трьох пасажирів вп'ялися в мене.
— Жартуєте? — запитав сибіряк.
— І гадки не маю. Я їду в Амурську область до станції Сковородіно, а звідти ще п'ятсот кілометрів на північ. У далеку екскурсію, точніше — у відпустку.
— Гляньте-но, в які краї їздять тепер відпускники! — засміявся третій пасажир, котрий досі мовчав.
— До Сковородіно і далі ще п'ятсот кілометрів на північ? — перепитав юнак.
— Еге ж, а оскільки далі ще немає залізниці, то із Сковородіно я поїду по новій трасі будь-якою попутною машиною, а може, й автобусом аж до самого Алдана. А ви часом їдете не в ті краї?
В моєму запитанні не було нічого надзвичайного, і тому мене здивувало; що юнак затнувся й лише
