звести наклеп на Бурана лише тому, що самі нездатні були знешкодити справжнього злочинця. Зоя уважно вислухала розповідь батька, погодилась із ним і, попестивши Бурана, поспішила до колгоспної контори, де вона працювала.
Проте робота падала в неї з рук, і дівчина весь час думала про дивний випадок. Як сусідам могло спасти на думку, що Буран душить овець? Адже він цілу ніч спить біля її ліжка…
Раптом у Зоїній пам'яті спливла згадка про одну з минулих ночей, коли їй у півсні здалося, наче хтось відчиняє вікно, яке вона лишила напіввідчиненим. Зоя тоді напружила зір, та все одно нічого не побачила в пітьмі. Вона простягла руку, щоб погладити Бурана, який звичайно спав біля її ліжка, але рука потрапила в порожнечу. Мабуть, пес лежав у кутку на килимку.
В нічній тиші навіть дзижчання мухи лунає голосно, а в кімнату до Зої долинав тільки ледь чутний шелест квітів на підвіконні, якими бавився нічний вітерець. Згодом Зоя заспокоїлася, зарилася головою в подушки і заснула.
Дивна була та ніч. Зненацька дівчина прокинулася знову, бо їй здалося, що стиха скрипнуло вікно, потім пролунав приглушений звук, ніби хтось стрибнув або впав, і нарешті в кімнаті почулися тихі, обережні кроки.
Якусь мить дівчина не знала, чи це їй сниться, чи насправді хтось вліз у кімнату. З переляку вона широко розплющила очі. Потім рвучко обернулася й простягла в темряву руку. Її рука занурилася у густу шерсть собаки, що, як завжди, лежав біля ліжка.
Тільки тоді Зоя прокинулась остаточно і засміялася.
Цікаво, хто б це наважився пробратись у кімнату, де лежить такий вірний сторож. Та Буран роздер би непрошеного гостя на шматки!
Проте, коли дівчина тепер згадала все це, в голову їй закрався сумнів й почав гризти пам'ять, викликаючи страшні думки. Що коли вона спала під одною стріхою з кровожерливим хижаком? Але Зоя струснула головою й так голосно засміялася з цієї абсурдної думки, що бухгалтер одірвався від роботи й здивовано глянув на неї. Коли ж дівчина розповіла йому, про що йдеться, бухгалтер насупив брови.
— Дурниці, — вигукнув він. — Нашийник, кажуть? Уночі, при тьмяному світлі місяця, може здатися, що не один вовк носить нашийник. Але то всього лише світле пасмо шерсті на гриві старих вовків, яке справжній мисливець відрізнить од нашийника з першого ж погляду. А ті халтурники, мабуть, зроду не бачили старого вовка і верзуть щось про нашийник…
Ввечері Зоя розповіла батькові, як бухгалтер висловився про сусідів, і Сидорович, почувши це, сміявся до сліз.
— Ходи сюди, вовче, — гукнув він на Бурана, — як побачиш Дурманова, отого дурного півня з сусіднього села, який називає себе мисливцем, то хапни його за стегно, йому так личить рушниця, як комару чоботи!
Буран, побачивши, що його хазяїн сміється, розпустувався й почав стрибати по кухні. Нарешті, намагаючись лизнути Сидоровича в обличчя, він так навально стрибнув на нього, що мало не скинув зі стільця.
— Та тебе тільки в цирк! У цирк! — вигукнула Зоя і обхопила собаку за шию.
Минуло кілька днів, і про цей випадок забули.
Якось у колгоспному клубі показували новий фільм, Зоя, повернувшись додому пізно ввечері, довго не могла заснути. Фільм справив на неї сильне враження. Вона лежала, задумливо дивлячись на стелю, де ледь помітно відбивалися візерунки віконниць, що купалися в холодному сяйві місяця.
Буран лежав на своєму місці біля ліжка і, здавалося, спав. Але раптом він підвівся, тихо підійшов до вікна, потім знову повернувся до постелі й став передніми лапами на спинку ліжка. Він вдивлявся в дівчину, і його погляд був зовсім не такий, як звичайно.
В очах собаки світився зеленавий відблиск, морда була оскирена, і в півтемряві блищали його великі зуби.
Зоя хотіла було гукнути на Бурана, але щось нашіптувало їй, щоб вона не рухалась і стежила далі за поведінкою собаки. З усього було видно, що він хотів пересвідчитись, чи спить дівчина, і на це в нього були, певно, свої причини. Пояснення не довелось довго чекати: собака опустив лапи з ліжка й пішов до вікна, яке було замкнене на клямку. Зоя очам своїм не повірила, коли побачила, як Буран затис у зубах засувку, відсунув її і відчинив вікно. Дівчина виразно почула легкий брязкіт зубів об метал, і цей звук був такий неприємний, що в Зої аж мурашки пробігли по спині. Пес одним стрибком зник у пітьмі.
Зоя якусь мить вагалася, потім скочила з ліжка й підбігла до вікна, щоб простежити за бродягою.
Але ніч уже поглинула Бурана. Над землею, що потонула в тиші, здалеку линув самотній тужливий крик сича. Могутні дерева стояли, наче шеренга занімілих велетнів. Зоя довго чекала біля вікна, сторожко вдивляючись у темряву, аж поки її не пройняв холод, що раптом повіяв з ріки. Дівчина хотіла було зачинити вікно, щоб покарати бродягу за нічну екскурсію. Хай спить там, де й інші собаки! Але вона любила Бурана, а тому тільки причинила вікно і знову лягла в ліжко.
Проте заснути Зоя не могла — вона марно намагалася знайти пояснення такої дивної поведінки свого улюбленця. Легкість, з якою пес відчинив вікно, показувала, що в цій справі він мав навик і досвід.
Буран був дуже спостережливий і, очевидно, навчився від батька та Зої, як відчиняти вікно. Що ж за цим ховається? І який хитрий цей добряк Буран: спочатку пересвідчився, чи Зоя спить.
Що ж примушує його відчиняти вікно, крастися з дому й бігати кудись? Може, він пішов на побачення до якоїсь сусідської собаки?
Думки дівчини порушив старий настінний годинник, який хрипко пробив другу годину й нагадав, що вже час спати. Проте Зоя вирішила дочекатися бродяги і як слід вилаяти його.
Час спливав, і, коли сон уже майже здолав дівчину, вона знову почула шум біля вікна. Дівчина побачила, як Буран вилазить на підвіконня — вікно було дуже високо, і тому пес не міг одним стрибком дістатися в кімнату. Видершись на підвіконня, Буран зупинився й прислухався.
В тиші кімнати чути було його голосне дихання, уриване коротким цмоканням, — це свідчило, що пес довго біг і неабияк захекався. Переконавшись, що в кімнаті спокійно, собака обережно скочив з вікна і вже збирався було лягти в кутку.
В цю мить Зоя швидко засвітила світло, підвелася й вигукнула:
«Де це ти був, га?!»
Спочатку Буран з переляку остовпів, але наступної ж миті отямився. Здавалося, що він раптом позбувся всіх рис собаки і в ньому прокинулась вовча кров. Може, в його мозку відчинилися потаємні дверцята, крізь які вирвались шаленство й лють вовка. З грізним гарчанням пес присів, напружився і кинувся на дівчину.
У Зої з переляку підломилися ноги, і саме це врятувало її, бо інакше оскаженілий звір затопив би їй ікла в шию. А так Буран не влучив у ціль і лише клацнув зубами в повітрі — це пролунало, наче брязкіт величезного замка.
Той звук застеріг дівчину, що перед нею не її вірний Буран, а небезпечний звір, у якому прокинулись інстинкти його прабатьків-вовків. Бурана не можна було пізнати. Очі в нього палали вогнем і ненавистю, паща була широко роззявлена, а з горлянки вихоплювалося люте гарчання.
Зоя не кричала — жах здавив їй горло. Водночас це викриття хижака падало дівчині сміливості й злості, і Буран навіть і незчувся, як Зоя сильно вдарила його чоботом по морді. Пес заричав і відскочив, а Зоя, скориставшись цим, швидко висунула шухляду буфета й схопила ніж. Гострий ніж, яким дівчина завжди краяла хліб. Тепер він став її зброєю. Все це тривало лише кілька секунд, але й цього часу вистачило, щоб Буран отямився й знову кинувся на дівчину. Зоя встигла трохи відхилитися, і вовчі зуби вп'ялися їй в плече. Від болю Зоя скрикнула, проте зберегла самовладання й блискавичним рухом ударила нападника ножем. Собака загарчав, знову кинувся на дівчину й вагою свого тіла повалив її на землю. Ніж випав з рук Зої, і обеззброєна дівчина гарячково вчепилася пальцями в шерсть кровожерливої тварюки, відчайдушно гукаючи на поміч і захищаючись, як тільки могла.
Гарчання пса і крик Зої розбудили батька, але він зразу не міг добрати, що скоїлось. Почувши крик дочки, Сидорович схопився з постелі, перекинув у темряві стілець; щось задзвеніло на столі. Старик скочив до дверей і швидко відчинив їх.
У першу мить він прикипів від подиву до місця, тому що не впізнав свого пса, який зовсім змінився від люті. Та відчайдушний крик Зої привів старика до пам'яті. Мертвою хваткою схопив він розлютованого звіра
