зграя починає кочувати. Чужих вовків вони вважають за непроханих гостей, і тим дорого обійшлася б спроба познайомитися з молодою зграєю ближче. Тому-то чужі вовки й намагаються уникнути зустрічі з тими семи-або десятичленними зграями молодих войовничих зухвальців, які кожної миті ладні розпочати люту бійку навіть з старим вовком, якщо тільки той заступить їм дорогу.
Влітку вовки жирують, та коли випадає сніг і стада рогатої худоби — овець, коней і свиней переселяються до закритих приміщень, вовки розширюють межі району своїх ловищ до п'ятдесяти і більше кілометрів.
У глибокому снігу вовкам важко бігати. Тому вони ходять звичайно один за одним, ступаючи по слідах переднього вовка. В півтемряві, коли забарвлення вовчих шуб майже зливається з оточенням, вони виходять на розбій, вештаючись по шляхах між селами.
«Взимку вовка годують ноги», — говорить старе російське прислів'я, і це справді відповідає дійсності. Довгими зимовими ночами вовкові доводиться долати багато кілометрів, перш ніж він уполює якогось роззяву-собаку або пробереться в кошару. Коли-не-коли пощастить зграї схопити й задушити лося і навіть обережного дикого кабана. А іноді вовк цілісіньку ніч пробігає, так і не вполювавши нічого, і голодний залягає в снігу серед глибокого лісу. Перш ніж вмоститися, він довго крутиться на одному місці, щоб витоптати собі глибше лігво.
Цю звичку успадкували від своїх прабатьків-вовків і собаки, — смішно дивитися, коли собака довго й безцільно крутиться по паркетній підлозі або на килимку, перш ніж укладеться. Сон сірих розбійників чутливий — кожну мить вони то нашорошують, то опускають вуха. Чим дужчий мороз, тим чутливіший у них сон.
Викликає подив наполегливість і витривалість цього хижака. Взимку вовк легко, навіть не знесилившись, витримує тижневий піст, та коли йому пощастить злапати багату здобич, він одразу з'їдає двадцять — двадцять п'ять кілограмів м'яса — нажереться про запас і прагне якнайшвидше залягти. В таких випадках вовк поводиться дуже обережно. Кілька разів обійде він своє сховище, уважно принюхається і, лише пересвідчившись, що повітря чисте, зігнеться калачиком і прикриє морду кінчиком хвоста. Я мав нагоду спостерігати кілька разів, як організовано вовки полювали взимку на зайців та іншу дичину. Частина зграї виганяє зайця на якусь поляну, де вже на нього чатують інші. Ясними зимовими ночами вовки полюють на зайців на полях, і лихо вухатому, якщо вовки поженуться за ним. Здебільшого в такому разі доля зайця вирішена.
У січні та лютому починаються вовчі весілля, навколо вовчиць збираються самці, між якими відбуваються жорстокі бої. Переможець немилосердно роздирає слабкішого противника, якому вже не під силу рятуватися втечею. Іноді здійснити цю екзекуцію допомагає йому обрана вовчиця. Через шістдесят — шістдесят три дні після парування вовчиця приводить п'ять-вісім сліпих і глухих вовченят. Вуха малят зарослі особливою шкірою, яка відпадає лише через вісім-десять днів, тоді, коли звірята починають бачити. Протягом трьох тижнів вовк сам годує нащадків та дбайливу матір, яка тільки на четвертому тижні виходить із лігва, залишаючи вовченят на самоті.
Про виховання піклується мати, і батько цілком їй підкоряється. Часто буває досить одного лише суворого погляду вовчиці, щоб глава «сімейства» покірливо відійшов і ліг на своє місце. Батьки старанно піклуються про дітей; вовченята швидко ростуть і вже невдовзі беруть участь у походах старших вовків. Середній вік вовка — п'ятнадцять-двадцять років. Деякі вовки досягають чималих розмірів — на Алтаї в тисяча дев'ятсот сорок другому році спіймали вовка, який важив сімдесят два кілограми.
Вовк — не тільки м'ясоїдна тварина. Він їсть усе що завгодно, і часто-густо завдає шкоди навіть баштанам, де ростуть кавуни та дині; трапляється, що вовк, ставши на задні лапи, обгризає нижні гілки фруктових дерев, а іноді викопує картоплю або буряки. Спостерігаючи приручених вовків, починаєш розуміти, що саме з цих тварин, змінивши умови їх життя, пощастило за допомогою штучного добору і гібридизації вивести різноманітні породи собак.
Деякі успадковані якості вовків збереглися в собак і досі, і за це їм частенько перепадає на горіхи. Згадайте хоча б звичку, яка, на перший погляд, здається нам огидною: пристойний пес, наприклад, чисто вимитий фокстер'єр або бульдог, починає раптом качатися по смітнику або на якомусь падлі… Цю звичку собаки успадкували від вовків. Старий вовк, знайшовши якесь падло, качається на ньому і так «напахує» своє тіло, щоб вовченята згодом по цьому запаху змогли відшукати ласий шматок.
Схрещування вовків та собак проводять і тепер, щоправда, здебільшого з дослідною метою, і результати цих дослідів, як свідчить історія вівчарки Бурана, бувають іноді дуже несподівані.
Часто під час своїх мандрів вовки раптом сідають на землю і починають вити. Дехто твердить, що звірі виють з голоду. Але чому ж вони виють тільки в присмерк і вночі, а не вдень, коли вони насправді голодні? Згадаймо, що й ситі собаки виють. Твердження, що собаки й вовки виють на місяць, не витримує критики, бо й темної ночі лунають тужливі голоси чотириногих горе-співаків, переходячи в найрізноманітніші високі тони.
Вовчі пісні викликають тугу, і коли туманного осіннього вечора озвуться протяжні голоси звірів, а місяць, наче жовте око сови, боязко визирне з-за хмар, у людини аж мороз поза спиною піде і рука мимоволі міцніше стисне рушницю.
То йдуть вовки, скликаючи своїх братів на полювання.
Було вже далеко запівніч, коли ми розійшлися. Я познайомився з дуже цікавими людьми, з яких найбільше сподобався мені старий мисливець Родіон Родіонович Орлов. Розповідали, що він багато років прожив сам у глибокій тайзі і зазнав там надзвичайних пригод. Прощаючись, Орлов запросив мене на завтра до себе, і я з радістю прийняв запрошення.
Вкладаючись спати, я виглянув з вікна. Зовсім близько шуміла ріка, а з тайги долинала тиха пісня, яку співав у могутніх кронах дерев нічний вітерець. Передо мною простяглася неосяжна, безмежна тайга, повита пітьмою, а з імли над річкою виникали невиразні примарні фігури, які безупинно линули над зеленим морем дерев. Гукання й протяглий крик пугачів лунав, паче пересторога тим, хто не належить до челяді володарки темряви.
Вранці мене розбудив чийсь голос. То був Олег, який встав ще вдосвіта, бо на світанні пілот разом з місцевим «чарівним стрільцем» вилетів до Алдана, і геолог проводжав його до старту. Провести літак прийшло також багато жителів Вертловки — не часто ж траплялося, щоб хто-небудь з мисливців у цьому глухому селищі міг скористатися таким засобом транспорту, як літак.
Я швидко одягнувся й збіг униз. Після сніданку ми оглянули всю садибу нашого господаря, потім пішли відвідати старого мисливця Орлова.
Старик мешкав у новому будинку, спорудженому після Жовтневої революції, — раніше він жив у глибокій тайзі. Господарство вела його внучка Тамара, чорноока красуня в розквіті літ.
Дівчина зустріла нас такою привітною посмішкою, що ми одразу ж відчули себе в цьому домі справді бажаними гостями.
Родіонович пригостив нас по-своєму. На столі з'явилися копчена риба, сибірський лосось, або таймень, і копчені дикі качки. Горілка була забарвлена в зелений колір кількома стеблинками трави, що лежали в пляшці. Дід запевняв, що то справжнє ведмеже коріння.
— Серед ведмедів трапляються гурмани, — пояснював він, — і вони шукають оцю траву з гідною подиву наполегливістю. І якщо знайдуть, то надовго розташовуються поблизу.
Ми засміялися, проте Родіонович лишився серйозним і пояснював далі, що ведмеді, мабуть, лікуються тією травою, зокрема при розладі шлунку, про що свідчить послід, залишений ведмедями на полях, де росте трава.
Ми засміялися ще дужче — адже ні я, ні Олег зовсім не відчували потреби регулювати своє травлення. Дід стримав нас, пояснивши, що кілька таких травинок у пляшці роблять горілку не тільки приємним напоєм, а й ліками проти всіх недуг і додав:
— От побачите, ведмеді знають, що корисне, я пересвідчився в цьому. Моя горілка — справжній еліксир. За ваше здоров'я!
Ми випили ведмежої горілки, дуже приємної на смак, і погодилися з Родіоновичем, що ведмеді справді розуміються де в чому, що добре і для людей.
