Ще раз добре поснідавши, ми розговорилися, і розмова, над усі мої сподівання, йшла саме про те, що особливо цікавило мене, — про соболів.
— Наші золоті звірятка соболі справді-таки терті калачі, — розповідав Петро Андрійович.
— То правда, — підтвердив Родіонович, — до того ще й жадібні та кровожерні. Добре, що, як кажуть, битливій корові бог роги не дає. Коли б соболь був завбільшки, ну, скажімо, з вівчарку — натерпілися б ми лиха. Страшно було б навіть увійти у тайгу. Він би кидався на людину, роздирав і душив оленів, козуль, іншу дичину й висмоктував кров із своїх жертв. Словом, убивав би кожного зустрічного. То був би найстрашніший хижак у світі. Досить уже й того, що він витворяє тепер. Там, де водяться соблі, білкам, полівкам та іншим дрібним звіряткам не солодко живеться. Він небезпечний і для пернатих. Тихо, як тінь, повзе або дряпається соболь по гілках і зненацька стрибає з високого дерева на нижче, де сидить собі спокійнісінько глухар, рябчик або тетерюк. Тут і кінець птахові. Та й зайцям від нього непереливки, особливо взимку, коли соболь легко «читає» їх найзаплутаніші сліди. А сам соболь дуже спритно замітає свої сліди. Певно, знає, що його шкурка ціниться дорожче, ніж справжнє золото… так, так, вона дорожча від золота!
— Хитра тварина, — озвався Олег. — Тому… він мене й цікавить.
— Живе золото вабить більше, ніж справжнє, але по-побігай за ним. Ноги собі відходиш, — засміявся Петро Андрійович.
— Вони в мене міцні. Тільки б дістатися туди… сто тридцять п'ять — шістдесят один…
— Про що це ви? — вихопилося в мене.
Олег запнувся. В кімнаті панувала тиша. Всі чекали на пояснення. Проте замість Олега заговорив Орлов. Він почав повільно, спроквола, окреслюючи при цьому рукою коло на столі.
— Ну що ж… йдеться про місце на карті. Широта, довжина, точка. Що в цьому дивного?
— Так, про місце, де… де живуть соболі, — заїкнувся було Олег.
Я глянув на Петра Андрійовича. Той знизав плечима й посміхаючись вів далі:
— Отже, йдеться про живий скарб тайги. Тут ховатися нема чого. Свої люди. Вас, Олегу, ми, вважаємо за центральну фігуру, і тільки Рудольф Рудольфович новачок між нами. Та приніс його сюди добрий вітер. Я ціную в людині любов до природи, яка примусила її вирушити в дальню подорож із Ленінграда лише заради того, щоб пізнати тайгу. То чого не розповісти йому всього відверто? Олег привіз листа від свого дядька; в листі повідомляється, що Родіонович колись урятував Олегового діда. Так, урятував, це написано чорним по білому. В тяжкий час він подбав також про сім'ю Олегового діда, про його нащадків. Так же?
Олег збентежено посміхнувся й ствердно кивнув. Ми запитально дивилися на старого мисливця. На його зморшкуватому обличчі майнула усмішка. Старик зручніше вмостився на стільці, підпер голову руко заперечливо похитав головою:
— Ти, Андрійовичу, приписуєш мені заслуги, яких і не було. Бо то ж просто обов'язок — допомагати ближньому. Для нас, людей тайги, це закон. І ти його знаєш, і ти зробив би так само. Особливо тоді, коли в тайзі знайшли собі притулок багато людей, яких переслідували царські найманці…
Дід замовк, замислено втупившись у простір. Потім притулив до очей руку, ніби хотів протерти їх, щоб краще бачити далечінь, де в сяйві полуденного сонця синіла неосяжна й таємнича тайга.
З нею було пов'язано життя мисливця, його спогади. Один з цих спогадів збудив Петро Андрійович. І відігнати його тепер уже не можна було. Він ожив і викликав непереборне бажання розповісти про давні, минулі часи, про людей, що жили і вмирали в предковічних лісах…
Далеко сягнув Родіонович у минуле. Коли він трохи глухуватим голосом почав свою розповідь, здавалося, що старик будить похованих свідків, яких давно вже поглинув невмолимий час.
Єдиними живими свідками були німі могутні дерева. Вони й тоді стояли в мовчазній величі так само, як стоять тепер….
ТІНІ ПРЕДКОВІЧНИХ ЛІСІВ
Це сталося тисяча вісімсот дев'яносто шостого року.
У тайзі жив безстрашний мисливець на соболів та ведмедів Родіон Родіонович Орлов. Це був стрункий дужий чоловік років сорока, з сміливим іскристим поглядом, по якому завжди можна впізнати людину, що живе серед безмежних просторів природи. Шляхетність, яка жевріла в тому погляді, пом'якшувала суворі риси обличчя, а великий шрам над правим оком водночас надавав йому вигляду воїна.
Жив Орлов у тайзі сам, хоч він не був відлюдником і ніколи не уникав товариства. Тільки рідко траплялося йому бувати серед людей. Коли-не-коли підводою або човном їздив мисливець у найближчі селища та факторії, щоб продати впольоване хутро і поповнити свої запаси. Ці подорожі тривали багато тижнів, бо до найближчих населених пунктів було по кілька сот кілометрів. Орлов усюди був жаданим гостем — чесний і щирий, він мав більше друзів, ніж заздрісників. Тільки одного не могли подарувати йому друзі, і особливо кумоньки та тітоньки-свахи: марно старалися вони висватати мисливцеві наречену — Орлов незмінно твердив, що для одруження в нього ще є час.
— Гляди, щоб не проґавив, хлопче, — сказала йому якось взимку тітка Гафія.
— Справжня дружина знайдеться сама, без вашої допомоги, бо на ловця, на справжнього ловця звір сам біжить, — відпарирував Орлов і, схопивши тітку в обійми, обережно почав кружити з нею по світлиці.
— Ох, що ти зі мною витворяєш, вітрогоне! Зовсім здичавів у тайзі. Дивіться-но, вже й жінку до звіра прирівняв, а цікаво, до якого ж?
— До сарни, тітонько, до лані.
— Гляньте-но на нього! І ти гадаєш, що вона сама прискаче й почне крутитися навколо тебе? Еге ж бо! Як би не трапилось навпаки!
— Не лякайте мене, тітонько… а то я, кінець кінцем, почну боятися жінок.
— Ти диви який! Полює на ведмедів і леопардів, а жінок боїться. Оце так герой!
А герой лишився таки неодружений.
Настала весна, на осонні вже пробивалася подекуди молода трава. Бруньки на деревах сповнювали повітря пряним ароматом, що змішувався з випарами землі й пахощами гниючого листя.
Летіли вальдшнепи.
Родіон Орлов так захопився красою весняного вечора, що проґавив перших вальдшнепів, які з'явилися над лісом. Та він і не шкодував. Не хотілося порушувати тишу оглушливим пострілом. Проте на обрії знову з'явилися довгодзьобі птахи, і один з них пролетів так близько, що Орлов не втримався й вистрелив. Птах беркицьнувся в повітрі і впав на землю. У величній тиші тайги покотилася лупа від пострілу. Здавалося, що природа, стрепенувшись, сторожко прислухається до того гуркоту, і тільки мала гомінлива річка шуміла спокійно, ніби нічого й не сталося.
Вальдшнепи пролетіли. Тайгу облягла ніч. Стало холодно. Мисливець швидко назбирав дров, і за мить на невеличкій галявинці весело запалало вогнище, освітлюючи навколишні берези. В маленькому котелку закипів чай, мисливець дістав кілька сухарів і шматок копченого ведмежого окорока — от і вся вечеря.
В гущавині бекнула козуля, десь на сусідній сопці їй відповіла інша. Здалеку вже долинали тужливі голоси сов.
Орлов лаштувався спати. Він підкинув у вогонь дров і вмостився на своєму плащі. Раптом нічну тишу порушив протяглий крик болотної сови. Він лунав так чітко й голосно, наче сова сиділа десь поблизу. Але ж далеко навкруги не було жодного болота! Мисливець якусь мить напружено прислухався, а коли крик
