Старі й нові лікарські книги свідчать, що цей корінь виліковує третину всіх відомих хвороб.
Відомий стародавній підручник з фармакології «Бень Цао-ганьму», що його написав знаменитий лікар за панування династії Мінів у тисяча п'ятсот дев'яносто шостому році, наводить понад сто рецептів виготовлення ліків з цього кореня.
У Лхасі, столиці Тібету, в головному монастирі старших лам навчали лікування хвороб за допомогою ліків з кореня жень-шеня. При китайському імператорському дворі була спеціальна лікарська колегія, яка досліджувала дію, вплив і силу кореня.
Простий люд, для якого жень-шень був недоступний, століттями складав різні легенди про рідкісний корінь.
Одна з них розповідає.
Колись давно жили два стародавні роди Сун Сін-лі та Сін Сао-вин. Вони ворогували між собою. Старшим сином роду Сун Сао-лі був хоробрий воїн Жень Шень. Він мав добре серце, захищав бідних і слабких. Ці якості юнак успадкував од своїх предків, які вели свій рід від царя лісових звірів — тигра. Старший син роду Сін Сао-вин, воїн Ші Хо, надзвичайний красень, був повною протилежністю Жень Шеню. Він був грубий, немилосердий і жорстокий. Ші Хо грабував і палив селища і винищував урожаї селян на їхніх полях. Обурений люд прийшов якось до Жень Шеня просити захисту. Жень Шень пообіцяв допомогу, вибрав слушний час, напав на Ші Хо, обеззброїв його й прикував до скелі. Одного разу він привів свою сестру Ліу Лу і показав їй полоненого. Дівчина закохалася в бранця: вночі, коли всі спали, вийшла тайкома з табору, звільнила Ші Хо і втекла з ним у гори. Однак Жень Шень переслідував утікачів і викликав противника на бій. Боротьба була запекла й довга. Жень Шень був дужчий, бо в ньому жив дух тигра, і він смертельно поранив Ші Хо. Ліу Лу, яка спостерігала бій з укриття, скрикнула від жаху.
Жень Шень оглянувся на сестру, а Ші Хо в ту мить зібрав свої останні сили й встромив кинджал у серце героя. І тут же обидва воїни вмерли.
У відчаї від горя Ліу Лу схилилася, поцілувала брата й коханого і пішла в ліс. Вона йшла й плакала. І всюди, куди падали сльози красуні, виростала чарівна квітка жень-шень, могутнє й чудодійне джерело життя.
Інша легенда розповідає, що жень-шень народився з блискавиці. Якщо попаде блискавиця в кришталеве гірське джерело, вода зникає глибоко в землі, а на тому місці виростає корінь життя, наділений силою небесного вогню. Тому-то жень-шень іноді означає ієрогліфами жень-дань-шень, що значить корінь- блискавка.
Легенд про чудодійний корінь існує кілька сотень, і з них можна було б скласти цілу книгу.
В свій час у Китаї збирання кореня жень-шеня було монополізоване. Монополію було введено в тисяча сімсот дев'ятому році указом імператора Хан Сі, і указ той діяв аж до першої половини дев'ятнадцятого століття. За цим указом імператорський двір щороку видавав намісникам країв сім тисяч дозволів на розшуки та збирання кореня. Шукачів, які купували ці дозволи, військовий ескорт відводив у тайгу або в гори. Тут кожному з них була визначена площа, на якій він міг шукати.
Щоб шукачі не затримувались довше, ніж це було дозволено, їм давали з собою лише обмежений запас їжі.
Наприкінці осені, коли шукачі поверталися з тайги, військові патрулі обшукували їх і записували їхню здобич. Після цього їм вказували найкоротший шлях до головного імператорського збірного пункту.
Біля воріт Великого китайського муру шукачів ще раз обшукували, вони платили тут данину відповідно до кількості та ваги знайдених коренів. На головному збірному пункті корені приймали досвідчені фахівці. Їх не можна було ні обдурити, ні підкупити, бо вони одержували від імператора надзвичайно високу платню. Якщо шукач жень-шеня намагався збільшити вагу кореня, ховаючи в ньому крупинку олова, або з'єднував пошкоджений корінь тонюсінькими дерев'яними паличками, його завжди викривали, тому що кожен корінь дуже пильно перевіряли. Нічого не можна було приховати від імператорських контролерів. Після викриття шахрайства шукача негайно заарештовували, судили і садовили в тюрму.
Найсуворіше карали тих, хто разом з коренями, знайденими в тайзі, підсовував інші корені, вирощені на таємних плантаціях. Про такі випадки негайно ж доповідали самому імператорові, який тут же призначав суворе розслідування. Справа в тому, що лікарі з'ясували, ніби штучно вирощені корені не мають бажаного впливу.
На імператорському збірному пункті корені потім ретельно досліджували й класифікували. Найцінніші залишалися в дворі. То були передусім великі, добре розвинені корені з ознаками чоловічої статі.
Гірші корені йшли на продаж. Але й вони були такі дорогі, що їх могли купити тільки багачі. Звичайно жень-шень купували лікарі, аптекарі та заможні люди для особистої потреби або як весільний подарунок для сина.
Ціни на корені були дивовижно високі. Покупець мусив платити за корінь у п'ять чи шість разів більше золота або в двадцять три рази більше срібла, ніж важив сам корінь.
Протягом кількох тисячоліть китайські, тібетські та індійські лікарі випробували благодійне діяння цього чудового кореня на багатьох поколіннях. Тому дуже бажано, щоб, нарешті, і наші лікарі та фармацевти зацікавилися цим рідкісним дарителем сили й здоров'я. Адже він росте в нас, на нашій землі, в Уссурійській тайзі…»
Феклістов дочитав і відклав книжку.
— От бач як! Людина всього не охопить. А зрештою, ти сам, Іване Хомичу, безсумнівний доказ того, що й православній людині корінь допомагає, — захоплено вигукнув Орлов.
— Спасибі Боброву, що я лишився живий. Він, мабуть, єдиний російський медик, який знає всі властивості жень-шеня і вміє ним лікувати, йому б треба бути професором східної медицини, а не фельдшером. Я почуваю себе вже так добре, що за тиждень встану. Майже три місяці пролежав я, і на мене чекають серйозні справи.
— Тільки б ти не надірвався, Хомичу, треба помалу-помалу, а твої серйозні справи почекають.
Феклістов якось збентежено закліпав очима й почухав голову.
— Родіоне Родіоновичу, а куди ти поїдеш з Майюл у весільну подорож?
— У весільну подорож? Ну, це личить тільки міським людям, а в нас такої звички немає.
— А чим же ти гірший за міську людину? Поміркуй про це, дуже тебе прошу!
— Признайся, Хомичу, — ти щось задумав?
— Так, я був би навіть радий, коли б ти поїхав.
— Жартуєш?!
— Зовсім ні. Я думаю про це цілком серйозно. Я був би дуже радий, якби ти поїхав у весільну подорож до Петербурга.
— Чому саме до Петербурга?
— А куди ж ще? Майюл принаймні хоч побачить прекрасне місто, столицю Російської імперії, місто Петра Великого…
— І тільки заради цього?
— Є ще одна дрібниця. Там мешкає моя сім'я — дружина й син.
— І ото треба видумувати якусь весільну подорож! Ех, Хомичу, прямо б так і сказав — їдь до моєї сім'ї! Якщо треба, поїду.
І вони поїхали зразу ж після весілля. Всупереч місцевим звичаям, Орлов з молодою дружиною вирушив у весільну подорож до Петербурга, дуже здивувавши цим тітку Гафію.
— Модні вигадки! — сердилася вона. — І хто це їм порадив? Нема того, щоб спокійно прожити медовий місяць з молодою дружиною!
Зрозуміло, вона нічого не знала про Феклістова, який з відомих причин не був на весіллі.
А весілля справді вдалося на славу. Шістдесят гостей, між якими було п'ятнадцять евенків, бенкетували цілий тиждень. Надзвичайно цікаве видовище влаштували на весіллі евенки. Вони привели наречену до тітки Гафії і, оточивши будинок, зажадали, щоб жених пройшов випробування сміливості, кмітливості й вірності. Три тунгуси, переодягнені в шайтанів і тайгових страховиськ, нападали на жениха, намагаючись накинути на нього мотузяні зашморги. Потім прибіг четвертий тунгус, одягнений у ведмежу шкуру, й теж кинувся на жениха. Коли Орлов подолав усіх нападників, до нього підступили ще три евенки й почали ставити йому різні запитання.
