Наприкінці під'їхали дні оленячі упряжки-нюлги. На одній лежали різні хутра, а на другій сиділа святково вбрана дівчина. Тунгуси пропонували женихові хутра та дівчину, вихваляли її красу й чесноти, вмовляли його, щоб він узяв її собі за жінку. «Вона краща й багатша» — кричали вони.
— Майюл найкраща, а багатство мені непотрібне. Я багатий тим, що Майюл буде моя! — відповідав на це жених.
Потім Орлов почав розкидати дрібні монети на доказ того, що в нього всього досить, і він гордує запропонованим багатством.
На цьому випробування закінчилися. Брати Майюл розстелили перед женихом ведмежі шкури, по яких він попростував до будинку. Тунгуси ж почали стукати в двері палицями й голосно домагатись доступу. Тітка Майюл з удаваним подивом виглянула з вікна й запитала:
— Оні неду? Хто ви?
— Хіте хову! — лунала відповідь. — Діти тайги!
— Немі бізу? Що вам треба?
— Аса хітені! Твою дочку!
— Пейво Амба! Йдіть до тигра!
— Мі мечалайві! Ми його застрелили!
— Соропе айя! То вітаємо вас, дорогі!
Двері відчинилися, на порозі з'явилася Майюл, одягнена у весільні шати, й запросила жениха та дружків до хати. Потім усі гості поїхали до церкви.
По дорозі назад молодих зупинили, примусили платити викуп, перед домом почали бити в каструлі, стріляти й відганяти злих духів, щоб вони нічим не зашкодили молодому подружжю.
Звичайно, тітка Гафія не знала справжньої причини подорожі Орлова. Про це їй ніхто не казав. Зате в хатині Орлова подорож обговорювали дуже докладно. Цілими вечорами просиджував мисливець з Феклістовим. який пояснював, що треба зробити в Петербурзі.
А перед цим вони обидва пішли до родовища золота у ведмежому барлозі і працювали до упаду чотири дні. Земля вже замерзла, доводилося розпалювати великі вогнища, щоб вона відтанула; тільки після цього можна було копати й просівати пісок, гальку та глину.
Орлов був незадоволений такою роботою, незважаючи на те, що вони видобули майже сорок кілограмів чистого золотого піску, а це ж було ціле багатство.
— Ми погано робимо, — весь час казав він, — без промивки родовища водою не можна закінчити справу. Тут лишилося ще багато дрібного золотого піску. Ми прийдемо навесні, відведемо сюди струмок, збудуємо справжній приїск і видобудемо все, що вислизнуло від нас тепер узимку.
Феклістов запропонував мисливцеві половину всього золота, але той відмовився.
— Хіба ти не знаєш наших звичаїв? Це твоє родовище, Хомичу. Перший видобуток не ділять. Він твій. Я візьму тільки те, що належить мені за працю.
Не допомогли ніякі умовляння. За допомогу Родіонович узяв лише два з половиною кілограми золота, але весняний виробіток вони вирішили поділити порівну.
Цілих двадцять кілограмів жовтого металу віз сибірський мисливець до Петербурга. Більша частина золота була призначена сім'ї Феклістова, а менша мала послужити «особливій меті».
Справа в тому, що більшість царських чиновників, од найнижчих і аж до самих високих, в принципі не були противниками побічних доходів. Вони не чули слізних благань, коли йшлося про те, щоб поклопотатися про помилування або про пом'якшення кари. Але ті ж самі чиновники значно краще розуміли людські страждання, коли діставали відповідний хабар.
Дружина Феклістова — Ольга Петрівна та син Андрій жили дуже скромно. Син учився, а Ольга Петрівна викладала в жіночій школі. Після засудження чоловіка вона втратила свого посаду. Приїзд Орлова та Майюл зробив справжній переворот у їх житті.
Радість і смуток!
Орлов привіз листа і докладно розповів про все, що пережив Феклістов од моменту втечі. Ольга Петрівна ніяк не могла отямитись від подиву. Вона хотіла зразу ж поїхати до чоловіка. Та про це нічого було й гадати, бо своєю подорожжю вона легко могла навести царських шпигів на слід утікача.
Коли Орлов віддав їй золото, жінка була так приголомшена, що в першу мить не знала, що з ним робити. Орлов порадив Ользі Петрівні діяти за бажанням і вказівками Івана Хомича.
— Ой Родіоне Родіоновичу, серце моє заходиться від туги за Іваном. Мені ж сказали, що він загинув — потонув при спробі втекти. Викликали мене до вищого жандармського управління й повідомили там цю страшну звістку. Як же вони брехали!
Мабуть, так повідомили з каторги, щоб не признаватися, що від них утекли три в'язні. Але, на щастя, Іван Хомич живий, здоровий, навіть барси його не подолали.
— Я зроблю все, щоб добитися його звільнення. Завтра ж пораджуся з друзями. Обіцяйте мені, що ви з дружиною пробудете в нас доти, доки все не з'ясується!
Орлови пообіцяли.
Золото — це такий ключик, який колись у царській Росії відмикав навіть залізні грати. Проте в даному випадку він тільки прочинив браму в'язниці.
Після багатьох клопотань, під час яких на столах чиновників непомітно з'являлися пакунки з грішми, вдалося пом'якшити кару Феклістова. П'ять років каторги було замінено на п'ять років заслання в Сибір без права виїзду. Та й це був просто-таки нечуваний успіх.
Один високий чиновник, який знав Феклістова особисто, взяв на себе «опіку» над цією справою.
— Він крикун, бунтар і баламут, — сказав цей чиновник Ользі Петрівні, — і цілком заслуговує на п'ять років каторги. Але у нас є кілька нових. рекомендацій та просьб про помилування і, крім того, повідомлення, що слідство жандармського управління було не зовсім об'єктивне. Тому тепер можна пом'якшити його покарання. Можу вас поздоровити. Проте в мене є маленька… я б сказав, умова. Я знаю, що ваш чоловік великий любитель геології. Тому я прошу, щоб він дослідив для нас місця, призначені йому для вигнання. А якщо ви поїдете до нього, то передайте особисто від мене, хай порозумнішає і облишить своє бунтарство. Бо цим він мало що досягне, нам потрібен спокійний розвиток, а не революційні заворушення та розруха. Як бачите, я людина прогресивна й ліберальна, але поважаю порядок…
«Гарний порядок, — гірко подумала Ольга Петрівна, — коли найкращі люди страждають по тюрмах і каторгах».
І все ж з кабінету чиновника жінка вийшла наче вві сні. Вона поїде до свого чоловіка! Життя знову здалося їй радісним, і Феклістова згадала старе східне прислів'я: «Каркання ворони, виття шакала та сичання змії не можуть затримати схід сонця».
Ольга Петрівна наче знову на світ народилась — вона була сповнена надій, для кожного в неї знаходилось привітне слово. Вона з великою радістю поїхала б до чоловіка зараз же, негайно, але з почуттям вдячності Ольга Петрівна на деякий час цілком присвятила себе Майюл — відвідувала з нею театри, концерти та виставки, знайомила молоду сибірячку з життям столиці. Все викликало в Майюл подив і захоплення. Два місяці перебування в Петербурзі відкрили перед нею новий світ, і Майюл надзвичайно швидко призвичаїлась до столичного життя, хоч і виросла в тайзі.
— Ви навіть не уявляєте, який скарб ваша дружина, — казала Ольга Петрівна Орлову. — Вона дуже уважна й кмітлива. До того ж у неї великий хист до малювання, і шкода було б, якби він занепав. Я бачила, як Майюл малювала візерунки для хутра. Це ж справжнє мистецтво! Їй треба вчитися й вчитися. Поки я буду з ними, то допоможу їй здобути принаймні хоч основи знань.
У Петербурзі вже капало з дахів, а ранками над містом висів густий туман. Проте сонце швидко розвіювало його, і вітер відносив рештки брудного клоччя до моря.
— Ми веземо в Сибір весну, — сміялася Майюл, коли разом з чоловіком, Ольгою Петрівною та Андрієм сідала на поїзд на Миколаївському вокзалі.
— Так, весну й радість! — додала Ольга Петрівна.
— Оце так сюрприз буде для вашого чоловіка!
— Це правда. Ні з жандармського управління, ні з каторги не можуть сповістити його про велику ласку вельможних панів, бо не знають, де ховається втікач. Ми привеземо цю звістку самі.
Проте вони не врахували, що Бобров підтримував постійний зв'язок з лікарем каторги. Від нього фельдшер довідався про успіх, яким увінчалась подорож Орлова, й негайно ж розповів про це Феклістову. І
