Не кращий вигляд мав і сам вершник. Чижов лаявся, спльовував, обтирав лице й виколупував з вух теплу темно-сіру кашу.
— Тьху, прокляте баговиння! Моя старенька кобила такі місця проходить, як той канатоходець, а цей підвів. Молодий ще він, незвичний. Тьху! Не завадило б десь викупатись.
— Гайда за мною! — з готовністю гукнув Єменка. — Я знаю теплий ручай. Про всяк випадок тут, як бачите, є й ванна.
Чижов послухався. У невеликій ковбані булькотіла вода, над якою клубочилася пара. Чижов заліз у майже гарячу воду, і обличчя його засяяло таким блаженством, що ми теж не витримали спокуси і вирішили скупатися.
— Мені тут починає подобатись, — захоплювався Чижов. — Напевне, це підлікує і нашу покусану комарами шкіру. Посиджу тут з півгодини, поки висохне одежа. Старобор, будь другом, розведи вогник.
Тамара тим часом від'їхала далі, і Єменка гукнув їй услід:
— Жіночі ванни отам за горбком. Бажаю вам приємної купелі!
Швиденько роздягнувшись, ми один за одним позалазили в теплу воду. Це було справжнє блаженство. Вода промивала пори шкіри й розчиняла всі отруйні речовини, що їх занесли комарі своїми хоботками.
Минула ціла година, поки ми вирушили в дальшу путь. Коні йшли знехотя, стригли вухами, нахиляли голови й боязко ступали ногами на драглистий грунт. Нарешті, вони зовсім зупинилися, почали пирхати й повертати голови до вершників, ніби хотіли сказати: «Злазьте».
Що лишалося робити? Ми неохоче позлазили з сідел, узявши коней за поводи і по коліна в багні почалапали далі. А болоту й кінця-краю не було.
Нарешті, терпець нам урвався. Ми знов усі викупались у невеличкому потоці, почистили взуття та одяг і вирішили трохи відпочити. І тут мені судилося відчути, на що здатні кліщі. З повним правом їх зараховують до семи лих, якими нібито шайтан діймає усіх тварин тайги. Комарів і всяку там комашню можна — хоч і не без труднощів — зігнати, а от від уїдливих кліщів не відмахнешся. Вони підстерігають свою жертву, сидячи на деревах, кущах, у траві, і тільки зачують людину, коня, собаку чи якусь іншу істоту, падають, спускаються й кидаються на неї з усіх боків. Щойно я виліз із води й почав одягатись, як ці кляті паразити сипонули на мене з дерева. Мені не лишалося нічого іншого, як знову залізти у воду, а потім одягтись у такому місці, де не було жодного деревця. На пагорбі нас чекали нові неприємності. Вузенька стежка загубилася серед високих трав, у яких навіть коней не видно було. Поміж цими гігантськими травами скрізь лежало велике й гостре каміння,»дуже небезпечне для коней. Знаючи про цю небезпеку, Єменка веде караван повільно й дуже обережно. І все ж кінь Тамари наступив на камінь, але, на щастя, тільки підкову загубив.
Нарешті ці небезпечні місця лишилися позаду, і ми зупинилися на краю кедрового лісу.
Неповторна панорама відкрилася перед нами. Великі кедри на схилах горба надавали всьому краєвиду якогось готичного вигляду. Поміж дерев смарагдовим килимом проглядали луки, а на півдні виднілося три якісь величезні дзеркала. Під промінням сонця вони вигравали міріадами іскор. Це були три сліпуче-білі мармурові скелі. Під скелями вирувала ріка.
— Вони майже чотириста метрів заввишки, — стиха промовив Чижов, а Єменка додав:
— За нашими легендами ці скелі поставив тут син великого Торина — Арханзай — для своїх трьох дружин: весняної, літньої і осінньої: жодна з них не хотіла дивитися в дзеркало, яке вже відображало красу її попередниці. Наші мисливці прозвали це місце Долиною сяйва. По-моєму, це хороша назва.
— Кращої й не придумати, — приєднався Олег. — Я за те, щоб тут розташуватися табором. Сьогодні дорога була така важка, що відпочинок у нас цілком заслужений.
Всі пристали на цю пропозицію, і ми отаборилися недалеко від ріки, навпроти першого мармурового дзеркала.
Поки товариші ставили палатки, я взяв спінінг і пішов до річки… її прозора вода текла так швидко, що, ввійшовши в річку, я ледве встояв на ногах.
Єменка й Чижов кричали мені з берега, щоб я був обережний, бо такий бурхливий потік може…
Далі я вже не чув: камінь підо мною похитнувся, і я опинився у воді. Тільки тепер я пізнав характер бурхливих рік тайги. Вода крутонула мене кілька разів, я ледве встиг вдихнути повітря і тут же вдарився головою об камінь. У вухах задзвеніло, в очах якось дивно, скакаючи над водою, замерехтіло безліч іскор. Не розгубившись, я схопився руками за той самий камінь, об який ударився, і з величезним зусиллям звівся на ноги. Води тут було тільки по пояс, але довелося триматись з усіх сил, щоб не знесло знову. На щастя, між камінням застряв і спінінг, отже, з несподіваної купелі мені вдалося вибратися без пошкоджень і втрат. Я ліг на воду й за течією доплив до берега далеченько від нашого табору.
Поки я плив, поблизу тричі вискакували з води великі сріблясті риби. Це були сибірські лососі — таймені. Можливо, з цікавості вони хотіли зверху поглянути на дивну істоту, яка порушила їх незаймані володіння. Це знову збудило в мене мисливську пристрасть, я побіг до табору, не слухаючи напучувань сибіряків-мисливців, швиденько зняв мокрий одяг, надів сухий і мерщій поспішив до річки.
Цікавість не завжди закінчується добре. В цьому, я думаю, пересвідчилися й таймені. В моїй рибальській практиці ще не бувало, щоб за одною нікельованою принадою гналися аж два красені лососі. Тутешні лососі, мабуть, ніколи не бачили такої фантастичної принади. Один з них, мабуть найцікавіший, жадібно схопив штучного живця й не помітив шести гачків, які в ту ж мить впилися йому в губу. І все це я міг спостерігати — у прозорій воді видно було кожний камінець.
Другий лосось проводжав свого напарника доти, поки я не підсік. Спіймана риба рвучко вистрибнула з води. З переляку чи, може, із солідарності стрибнув і другий таймень, так що спочатку я навіть не зрозумів, який з них піймався. Та про це я дізнався дуже швидко, бо пійманий опирався, а другий майнув собі геть, ніби за ним гнався водяник.
За чверть години король кришталевих вод здався, скорившись долі всіх спійманих риб, які з води потрапляли на берег, а потім на сковороду.
Минув вечір, за ним ніч, а Шульгін так і не наздогнав нас. Олег висловив побоювання, чи не заблудився, бува, лісничий, але Чижов сумнівався в цьому. Та все ж він порадив Старобору з Єменкою розпалити на скелі велике вогнище, щоб Шульгіну легше було знайти, нас. Марно прождавши цілий вечір, ми так і полягали спати, думаючи про лісничого, який у цей час, може, блукав десь по тайзі або потопав у мочарах.
Проте наші побоювання були даремні. Вранці, коли ми саме снідали, грішник з'явився. Він скочив з коня, підсів до нас і розповів, що побоявся вночі їхати долиною, тому й вирішив заночувати під деревом. Вогнища нашого не бачив, уночі трохи змерз, але вранці, наздоганяючи нас, він зігрівся і оце радий, що встиг на сніданок, бо дуже зголоднів. Після гарячого сніданку Шульгін заснув. Звичайно ж, він стомився, отож ми не будили його і вирушили, залишивши з ним Старобора.
Тамара поїхала трохи раніше. Та коли ми вже покидали Долину сяйва, залиту вранішнім промінням, що відбивалося від гігантських дзеркал, дівчина чомусь опинилася позаду нас. До неї приєднався Олег, і вони довго про щось розмовляли. Потім юнак під'їхав до мене.
— Знаєте, Рудольфе Рудольфовичу, що каже Тамара? Нібито Шульгін прибув до нашого табору зовсім не з того боку, звідки приїхали ми.
— І який з цього висновок? — здивувався я.
— Напевне, дівчина спересердя вигадує щось на нього. Але факт сам по собі цікавий, як ви гадаєте?
— Їй-богу, нічого цікавого не бачу! Хоч лісничий і не бував у цих місцях, але ж він добре знає тайгу, тим більше, що Єменка розповів йому про наш маршрут.
— Це правда, Тамарі нема чого турбуватись. Але я ніяк не розумію, звідки в неї така антипатія до лісничого.
День минув без особливих пригод, і ми зупинилися кочувати на невеличкій галявині, навколо якої росли велетенські вільхи й осики. Деякі дерева були такі грубезні, що їх не обняли б, напевне, і двоє людей. Коней ми пустили пастись, і в лісовій тиші почулося веселе теленькання дзвіночків.
Уранці кроків за двадцять від табору з'явився ведмідь і з цікавістю почав нас розглядати. Це було незаперечним доказом того, що звірі, які ніколи не бачили людини в тайзі, зовсім не боязкі й навіть зухвалі. Клишоногий виглянув з молодого березняка, підвів голову, принюхався й зник, щоб за хвилину вилізти знову. Зрозумівши, що й ми за ним спостерігаємо і що собаки гавкають саме на нього, ведмідь звівся на
