рушницю, а коли повертався, під ногами в мене прошмигнув якийсь звір. Через мить після цього на мене налетіло щось уже більше. Не встиг я отямитися, як мене повалив звір, майже на голову вищий за мене. Та це ж лось!
Не кращим було становище й моїх товаришів. Тамара голосно сміялася, ганяючись за кимось по палатці. Олег лежав на животі і волав: «Голова ж моя, голівонька!» А Старобор повзав по землі, намагаючись утримати якусь звірину, що пронизливо верещала.
Найбільшої халепи зазнав Чижов. Він хотів було забігти в палатку по рушницю, як щось стусонуло його в спину й підкинуло так, що він опинився зверху на палатці. Розпірки не витримали його ваги, і палатка завалилася.
Усе це відбулося швидко й несподівано. Не встигли ми опам'ятатися, як знову настала тиша. Тільки десь далеко валували собаки.
— Піймала, піймала! — закричала Тамара з палатки. — Але ж брикається…
Олег підхопився й кинувся до палатки. Та з поспіху в темряві наткнувся на вірьовку. Вона спружинила, і геолог відлетів назад з такою силою, що двічі перевернувся.
— Ху-х… — видихнув Олег, не в змозі вимовити й слова. Підвівся і вже повільніше зайшов до палатки. Це було так комічно, що я реготав до сліз. Тим часом Старобор з Єменкою теж подолали якусь звірину. В їх руках верещало дике порося. Воно кувікало й хрюкало, дриґало ногами, доки його не зв'язали, накинувши на голову спальний мішок.
Тамара у своїй палатці спіймала схоже на сарну оленятко мускусної породи. Воно тремтіло, виривалося, квилило й мекало.
— Куди його? — спитав Олег. — Воно тремтить з переляку.
— І не дивно, — сміявся Єменка, — ускочило просто в палатку, та ще й Тамара, мабуть, так його обняла, що мало не задушила. Куди його — потримаємо до ранку та й випустимо. Поросяти нам вистачить на два дні.
Тамара гладила перелякане оленя, намагаючись заспокоїти його. Випустити звірятко зараз не можна було, бо наші собаки ще й досі не повернулись і могли розірвати його. Отже, Тамарі довелося ночувати разом з нами.
Наші чотириногі волоцюги повернулися в табір, коли я вже засипав. їм дісталося від господарів, хоч кара була не суворою, бо собаки все-таки подбали про наш сніданок.
Ніч минула без пригод. Ранком ми випустили оленятко на волю. Та воно й не думало тікати. Тільки замекало і подріботіло собі помаленьку. Перед тим як зникнути між деревами, оленятко двічі зупинилося, оглядаючись, наче хотіло ще раз подивитися на дивовижних істот, які цілу ніч тримали його в полоні.
Після сніданку Єменка виїхав на гребінь височини і, оглянувши долину, показав рукою на південний схід, де сива смуга туману ще закривала обрій. Зійшло сонце, зняло сиву запону з небосхилу и відкрило темні обриси гір.
— Бачите, Олегу Андрійовичу, ото вдалині височіє Сурунган! — вигукнув Єменка. Геолог мовчки оглянув обрій, потім під'їхав до тунгуса й подав йому руку.
На цей мовчазний знак вдячності Єменка скромно відповів:
— Нема за що дякувати, адже ви ще нічого не знайшли. Та й дорога попереду довга.
По прямій до гір лишалося кілометрів двадцять п'ять — тридцять. Але така відстань була реальна тільки для птахів. На конях ми могли досягти Сурунгану тільки ввечері.
По дорозі Олег все допитувався, що означає назва Сурунган. Єменка почував себе дуже ніяково, бо не міг пояснити первісне значення цього терміну. Він відповів, що в тунгуській мові такого слова немає, але віддалено воно нагадує слово «сурі», що означає «погане». Геолог заглянув у свій блокнот і сказав:
— У мене тут цілком ясно зазначено: «Сурунган» і «Співучі г.». Літера «г» може означати тільки «гори». Це що, назви різних гір?
— Співучі, співучі… — розмірковував Єменка. — Здається, що дід розповідав про скелю, яка співала, але щоб так називалися гори, я не чув.
Тут озвався Чижов. Він спитав, чи певен Олег, що літера «г» означає скорочено «гори». Може, йдеться про щось інше.
— Але чого б це дід позначав тільки однією літерою слово, значення якого важко відгадати? Він же писав заповіт для мого батька!
— А може, це тільки натяк на те, що ваш батько добре знав, — міркував Чижов.
— Кілька рисок, підкреслень і поміток у книзі Пушкіна — дуже сумнівні орієнтири для виявлення покладів, — резюмувала Тамара.
— Ви забуваєте про невеличку карту, по якій ми теж можемо орієнтуватись. Я дістав докладну карту цієї частини Сибіру і точно наніс на неї координати місцевості. Крім того, я знайшов у батьковому блокноті опис місцевості, де він бував кілька разів з дідусем, а це теж може стати нам у пригоді.
— І я маю деякі надії, — озвався Єменка.
— Цікаво послухати, — заохочував його Олег.
— Сьогодні ще рано про це говорити. Тільки на місці я зможу перевірити своє припущення. Я маю на увазі давні звичаї наших мисливців. Мій дід щодо цього був дуже точний і позначав навіть ті місця, де бачив соболів. Думаю, що таке важливе місце, як район покладів, повинно бути старанно позначене.
— Сумніваюсь, — втрутився я, — шукачі золота не лишають знаків, які легко можуть привести на місце залягання дорогоцінних металів.
— Ви, Рудольфовичу, забуваєте або ж не знаєте про те, що в мисливців бувають різні умовні знаки. Одні з них — загальновживані, інші призначаються для певної групи мисливців, а є й такі, які знає тільки один мисливець та ще хіба його старший син. Саме такі знаки я й маю на увазі. Тепер ними майже не користуються. Навіть я всіх знаків добре не знаю. Проте я на всякий випадок перемалював їх собі ще дома, перед початком нашої подорожі. Вирішив, що в тайзі вони стануть у пригоді. Правда, поки що я бачив тільки сім знаків. Але й цього досить. Принаймні я вже знаю, що дідові позначки не змиті дощами і не позаростали мохом.
Єменка розстебнув рюкзак і показав нам невеличкий зошит, де було намальовано штук п'ятдесят знаків тайгової мови. Ми з інтересом розглядали ці дивні знаки сибірських мисливців. Деякі з них призначені для вирізування на деревах, інші витесувались на скелях або були зразками фігур, що викладаються з каміння. Двадцять знаків становили родинну таємницю. Почуття взаємодопомоги привчили мисливців у тайзі сповіщати інших про небезпеку, просити допомогу у важкій праці чи при якихось труднощах.
— Як бачите, таємні знаки мого діда мають зовсім інші комбінації, ніж знаки загальновживані. Сподіваюся, що деякі з них ми знайдемо в Сурунганських горах.
— Якщо кожний докладе певних зусиль до справи, то ніякий сатана не перешкодить нам знайти те, що ми шукаємо. А тепер не гаймося, вперед! — весело гукнув Чижов і підстьобнув свого коня.
Але просувалися ми з великими труднощами. Дорога йшла нескінченними й одноманітними заростями. Коні час від часу грузли в болоті і ледве вже перебирали ногами. Ми їхали вузенькою стежкою, яку протоптали звірі. Праворуч і ліворуч стіною стояли зелені хащі пралісу, сплутані й непролазні. Сонце сюди зовсім не пробивалося, але було так душно, що ми обливалися потом. Вирішили відпочити.
Собаки кинулися розгрібати землю, щоб лягти на прохолодний грунт, коні качалися й чухались об дерева, а ми тим часом намагалися розігнати хмари комашні. Всіх нас мучила спрага. В дорозі ми випили всю воду і чай з баклажок, сподіваючись натрапити на річку, яка, за словами Єменки, мала бути десь недалеко. Але річки не було.
Всі мовчали. Кожен думав тільки про те, щоб якнайшвидше вибратися з цього зеленого пекла. Щоб коням було легше, ми рушили далі пішки, тримаючи їх за поводи. Через дві години Єменка раптом зупинився і стурбовано заметушився між двома великими деревами. Це були кедри. Потім тунгус дістав свого зошита, з хвилину щось роздивлявся в ньому і розчаровано вигукнув:
— Ми їдемо не в тому напрямку, треба повертатися назад!
Ці слова у всіх викликали цілком зрозумілу реакцію. Чижов вилаявся, Старобор заричав, як роздратований ведмідь, а Тамара сплеснула руками над головою, вигукнувши:
— І тільки тепер ви це побачили?
Єменка пригнічено зітхав і доводив, що не він збився з дороги, а дорога збила його.
