особливого в цьому я не вбачав. Але мій чотириногий друг захвилювався. Вітерець повівав з боку табору, собака, наїживши шерсть, спочатку принюхувався, а потім загарчав. Тим часом іржання коней ставало дедалі тривожнішим. Я зрозумів, що це неспроста, й, схопивши снасті, рушницю та пійману рибу, мерщій кинувся скелястим берегом до табору. Добігши до місця, де в затінку під скелею лежав мій перший лосось, я побачив картину, яка мене приголомшила. Коні на лузі збилися докупи. Попригинавши голови, вони без видимої причини хвицали задніми ногами і несамовито іржали. Я знав, що коні так поводяться тоді, коли на них нападає великий звір. Але нічого підозрілого я не помітив, а тому відв'язав собаку й пустив його, наказавши: «Вперед, шукай!»
Полкан принюхався й побіг. Підбігаючи до табору, він погрозливо загавкав і повернув туди, де лежав наш вантаж, покритий брезентом з палаток. Прискоривши ходу, я тільки кроків за п'ятдесят від табору побачив, чому так сполохалися коні й люто гарчав собака. Біля нашого вантажу діловито хазяйнували три ведмеді. Вони вовтузились коло одного з добутих учора оленів. Щоб його туша не зіпсувалася, ми заповнили черевну порожнину свіжою зеленню. Тепер два ведмеді розкидали її на всі боки, а третій ласував найкращими шматками з другого оленя, які ми думали засмажити.
Незважаючи на всю зухвалість клишоногих, я був їм вдячний за те, що вони не зайняли коней.
Спочатку я крикнув на ведмедів, а коли побачив, що це анітрохи не вплинуло — зарядив гвинтівку й вистрілив.
Куля зачепила ведмедя, що порядкував біля м'яса, приготовленого для печені. Звір заревів і скочив між наше кухарське начиння, яке з брязкотом розлетілося. Два інші ведмеді відразу ж залишили оленя, звелися на задні лапи й подивились на мене. Я розумів, що зустріч з трьома ведмедями — річ мало приємна для одного мисливця, навіть якщо він озброєний першокласною п’ятизарядною гвинтівкою. Тому кількома стрибками я добіг до берези. Закинувши гвинтівку за спину, з небувалою легкістю видерся по стовбуру, ледве переводячи дух, умостився на грубій гілляці і почав обстрілювати клишоногих. Руки в мене тремтіли, і три постріли не завдали хижакам ніякої шкоди. Проте вони наполохали звірів настільки, що ті припинили погром і почали поспішно відступати. Підстрелений ведмідь відставав, огризаючись од насідаючого собаки. Я знову взяв звіра на мушку. В обоймі лишався один патрон, а тому я цілився особливо пильно. І все ж куля, замість голови, куди я цілився, влучила звірові в коротку шию. Ведмідь на мить остовпів. З цього скористався хоробрий пес і скубнув пораненого так, що з того на всі боки полетіла шерсть. Ведмідь одразу ж опам'ятався й огрів лапою малого, хоч і завзятого ворога. Кілька метрів собака пролетів у повітрі, а коли торкнувся землі, закрутився на місці, мов ошпарений.
Тим часом я намацав у кишені два останніх патрони, які завжди носив із собою на всякий випадок, і зарядив гвинтівку. Тут же я поклявся ніколи не виходити з табору без мисливського пояса з набоями і патронташами з кульовими патронами.
Два ведмеді, що тікали, зупинилися, наджидаючи пораненого. Звірі вагалися: йти чи не йти йому на допомогу. Очевидно, всі вони були з однієї ведмежої родини. Я знову прицілився і вистрілив. Та й цього разу, мабуть, тільки легко поранив звіра. Незабаром обидва ведмеді зникли між скелями біля річки. Важко поранений третій ведмідь непевною ходою наближався до берези, на якій я сидів. До мене повернулися спокій і рівновага. Я поклав ствол гвинтівки в розвилку між гілками і виждав, поки ведмідь підійде кроків на двадцять-тридцять. Останній набій обірвав йому життя.
Спустившись з дерева, я насамперед оглянув пораненого собаку. В нього була велика рана на стегні, яка сильно кровоточила. Собака весь час її зализував. Я спробував накласти пов'язку, але собака зірвав її. Тоді я промив рану риванолем, що був у нашій аптечці. Потім підійшов до забитого ведмедя. Це був майже дорослий самець світло-бурого кольору. Він важив кілограмів сто п'ятдесят.
Тимчасом коні й досі не могли заспокоїтись. Я побіг до них, узяв двох за вуздечки і повів на протилежний бік табору. Решта пішли слідом, стригли на ходу вухами, форкали й дико позирали на ведмедя: навіть мертвий звір наганяв на них жах.
Нарешті я зміг перевірити наше спорядження. Ведмеді все тут порозкидали, порвали частину мішків. Трохи оленячого м'яса уціліло, і я вирішив засмажити його на вечерю. Тут я згадав про лосося, якого лишив біля скелі, й кинувся до річки. На превеликий мій подив, від красеня тайменя не лишилося й сліду… Спершу я подумав, що помилився місцем, та, придивившись уважніше, пересвідчився, що мій багатий улов украдено. На піску виднілися сліди ведмежих лап. Нечуване зухвальство!
Два ведмеді, з яких один був поранений, навіть утікаючи, знайшли час підібрати спійманого лосося.
Надвечір усі ми зібралися в таборі. Я уважно слухав розповідь товаришів. Вони повідомили, що Сурунганські гори дуже порізані ущелинами. Отже, досліджувати їх буде нелегко. Олег з Тамарою знайшли озеро, Чижов — друге, а Єменка й Старобор — дві мітки своїх попередників-дослідників. Ці знаки вказували напрям далі в гори. Причому одна з них мала ще й інше значення: вона попереджала, що далі дорога йтиме через перевал на північ, а потім поверне на схід. Побувати там товариші вже не змогли, бо надходив вечір.
Ми вирішили наступного дня вирушити в гори з кіньми і спорядженням.
Ранок застав нас уже в дорозі. Було холодно, на скелях клоччям висів туман. Коней ми вели за поводи. Посувалися обережно, зупиняючись в особливо трудних місцях, щоб обміркувати дальші кроки.
З великими труднощами брали круті підйоми, обходили урвища, валуни й западини, пробиралися скелястими ущелинами. Нас оточували гостроверхі скелі, схожі на фантастичні піраміди, і барвисті полонини. Величне й холодне кам'яне царство справляло неповторне враження. Десь угорі кричали крилаті хижаки, купчилися хмари, а внизу, спадаючи в глибоку чорну безодню, шуміла вода.
Опівдні ми досягли першого озера. Воно, за словами Олега, виникло, як і більшість гірських озер, внаслідок діяльності льодовиків четвертинного періоду. Льодовики колись вибили тут величезну улоговину, нанесли в неї каміння й піску, так звані морени, а після відступу лишили озеро.
Улоговина, де ми зупинились перепочити, нагадувала справжній амфітеатр, ареною якого було блакитне дзеркало величезного озера. Проте ми не затримувалися тут, бо попереду була важка й довга дорога. Гори, що вимальовувалися на обрії ламаною лінією гострих верхів, мали таку запаморочливу висоту, що, здавалося, торкалися неба. Друге озеро ми обігнули великим півколом по гірському хребту, з якого ніби смарагдовими стрічками збігали донизу гірські полонини, обрамлені низеньким лісом.
Нарешті, ми досягли заповітного місця з двома позначками, залишеними дідом Олега. Вони були витесані на величезній кам'яній брилі, яка лежала під прямовисною скелястою стіною. Таємничі знаки, нарешті, вивели нас на дорогу, якою колись пройшли мужні дослідники. Але за двадцять років гори дуже змінилися, і місцями дорога вже була захаращена великим камінням, якого не змогли знести бурхливі потоки.
Вечір застав нас на гірській терасі. З скелі тут пробивалося джерело, що стікало по гладкому камінню до природної водойми, схожої на велику ванну.
Швиденько поставивши палатки, ми розбрелися на пошуки палива для вогнища.
Сонце вже сіло, але верхів'я гір ще пломеніли рожевим сяйвом. Високо над нами, на вузькому переході між двома скелями, звідкись появилися силуети мешканців гір: сибірських гірських козлів. Їх голови були увінчані величезними рогами, які майже півколами загиналися назад, сягаючи до половини хребта. Козли стояли нерухомо, дивлячись на нас. Стріляти було далеко, і ми тільки милувались граціозними тваринами.
Сибірські мисливці високо цінують м'ясо гірських козлів і шкуру, з якої шиють м'яке й міцне взуття, особливо зручне в горах.
Як тільки рожеві барви пригасли на верхів'ях, козли кудись зникли, наче розтанули в сивій імлі, що оповила Сурунганські гори.
Наше вогнище розливало навколо тремтливе червоне світло, від якого на стінах скель танцювали фантастичні тіні. Десь гуркотіло зсуваючись каміння, і глуха луна повільно затихала в долинах. Собаки поводили вухами, озирались і скавучали, ждучи вечері. Раптом лайки, мов по команді, замовкли. Я мимоволі
