дивовижної відбуксировки.
Отже?..
Округлим рухом професор поправив манжети, кашлянув. Олівці з готовністю піднялися і очікувально повисли в повітрі. Але жодного з традиційних прикладів не було наведено.
— От шхери! — Професор обернувся до карти Фінської затоки, що висіла на стіні. — Придивіться до них уважно, товариші слухачі і курсанти!..
Північна частина затоки ніби оздоблена на карті бахромою чи мереживом. Такий тамтешній берег. Він складається з численних мисів, перешийків, заток, проток і островів, оточених небезпечними підводними і надводними каменями, які називають у тих місцях “відьмами”.
Це і є шхери.
Виникли вони внаслідок урочисто-повільного просування древніх льодовиків. Колись грізні крижані вали з гуркотом прокотилися тут, здіймаючи водяну пилюку до небес, женучи поперед себе силу-силенну каміння і уламків скель. Проборонувавши північний берег затоки, льодовики спустилися на південь і розтанули там. А шхери — слід від гігантської борони — залишилися.
— Письменник, напевне, помітив би, що природні умови самі по собі загострюють сюжет, — сказав Грибов. — Не беруся судити, я не письменник. Але в шхерах під кінець війни трапився випадок, який, па мій погляд, варто б ввести якщо не в курс кораблеводіння, то хоча б у роман.
Указка прокреслила швидкий зигзаг над картою.
— Так ходять у шхерах. Це лабіринт, до того ж заплутаний. Раз у раз доводиться позирати на створні знаки, особливі орієнтири на березі. їхній механізм чутливий, як годинник. Але одному нашому військовому морякові, який забрався всередину “годинника”, пощастило його розладнати. Він примусив створні знаки служити собі в шхерах. Моряка звали Шубін. Він був мій учень і незадовго перед війною закінчив наше училище. Прізвище його вже належить історії.
Професор побіжно оглянув аудиторію. Приклад брав за живе! Слухають, затамувавши подих. А курсант з медаллю Ушакова, подавшись уперед, навіть нетерпляче розкрив рота.
— Цей район шхер був у руках ворога, — вів далі Грибов. — Шубін ввійшов сюди вночі. Його катер було підбито, торпеди витрачені. Але, воюючи в незвичайних умовах, нашою з вами особливою, “штурманською”, зброєю, він усе-таки зумів посадити на каміння німецький корабель…
— Не просто корабель! Підводний човен!
Аудиторією прокотився гул обурення. Це що за підказка? Перебити професора під час його лекції! Нечувано! Чорт знає що!
Похнюпившись, курсант з медаллю підвівся з місця. Був він високий, по-юнацькому незграбний.
— Прошу пробачення, товаришу капітан першого рангу!
— Але ви маєте цілковиту рацію, — чемно сказав Грибов, зацікавлено вдивляючись у простодушне обличчя, яке паленіло від збентеження. — Я, звичайно обмовився. Шубін посадив на каміння підводний човен, що рухався в надводному положенні.
Він помовчав, чекаючи, чи не скаже курсант ще чогось. Але юнак сів і засоромлено уткнувся в свої зошити.
Обурене перешіптування стихло. І вступна лекція продовжувалась без реплік і пауз, аж поки не протеленькав дзвінок.
Коридори у військово-морському училищі — справжній лабіринт, немов у шхерах.
Якщо йти до виходу від кафедри кораблеводіння, то перший відрізок зигзага — це коридор Героїв. Його стіни обвішані портретами Героїв Радянського Союзу, які колись навчалися у військово-морському училищі. їх багато. Катерники, підводники, мінери, — вони невтомно утверджували і примножували славу свого училища на всіх флотах і флотиліях.
Коридор Героїв поділяється на дві частини круглим компасним залом, в нішах якого стоять погруддя великих астрономів і мореплавців: Коперника, Галілея, Колумба і Магеллана, а на підлозі намальована картушка компаса, подоба величезної зірки з гострими кутами румбів, що стирчать в різні боки.
Тільки адміралам дозволяється переходити цей зіркоподібний круг. Але і адмірали обходять його по вузькій закраїні — з поваги до компаса.
Далі Грибов повернув у Адміральський коридор — друга портретну галерею. Зі стін суворо дивилися Ушаков, Нахімов, Бутаков, Можайський, Даль, Станюкович, Верещали, Римський-Корсаков — колишні вихованці морського корпусу, перетвореного після революції у військово-морське училище. Деякі з них не носили чорних адміральських орлів на погонах, зате прославились у літературі, живопису і музиці. Курсанти пишаються різносторонністю своїх славетних попередників.
В Адміральському коридорі професор здибав курсанта з медаллю. Той виструнчився, різким рухом повернув голову, а Грибов з підкресленою чемністю підніс кінчики пальців до козирка картуза — терпіти не міг недбалого відмахування долонею, як роблять часом деякі офіцери.
Вираз наївного юного обличчя примусив його уповільнити ходу. Курсант ніби хотів звернутися до професора. Та, очевидно, не відважився, злякався.
Шкода. Грибов спитав би його, звідки він знає, що Шубін потопив у шхерах підводного човна.
А втім, ще буде, звичайно, час запитати про це.
Не поспішаючи професор спустився по сходах. Підніс руку до козирка картуза, віддаючи честь училищному прапору, біля якого стояв вартовий з гвинтівкою.
І ось — набережна. Біля стінки погойдуються кораблі. Похмуро. Осінь…
Неохоче залишав Грибов приміщення, де все таке схоже на військовий корабель, а під старим склепінням бадьоро і життєрадісно лунають молоді голоси.
Удома була тиша. І вона лякала.
Стіни нової грибовської квартири були дуже товсті, старовинної кладки. Шум майже не проникав сюди з інших квартир. Раніше професор був би радий цьому. Але після війни тиша вже не подобалась. Що ж, вій із задоволенням почув би, сидячи в кабінеті, безтурботний сміх, човгання танцюючих ніг, перебирання невпевненими дитячими пальчиками клавішів рояля. Але німо, тихо було за стіною.
А сьогодні особливо не хотілося тиші. Колись день цей відзначали вдома як маленьке свято. Тато почав новий навчальний рік! Він прочитав вступну лекцію з кораблеводіння!
Увечері збиралися на старій квартирі гості: кілька професорів з дружинами, подруги дочки і два-три курсанти — з найобдарованіших, яких Грибов мав намір залишити при кафедрі.
Дочка була піаністка-консерваторка. Але вона сміючись оголошувала, що сьогодні тільки танцює. І за рояль під загальні схвальні вигуки і навіть оплески садовили самого Грибова. Тапер він був не дуже вправний, але старанний.
Останній раз відзначали цей день восени 1940 року…
Професор стомлено сів до столу. Щоб прогнати сумні думки, вийняв з кишені грубу записну книжку, дбайливо перетягнуту резинкою. Сюди рік у рік записував прізвища своїх учнів, які вийшли в офіцери флоту.
Ніхто не підвів свого професора. Багато колишніх курсантів удостоїлися звання Героя Радянського Союзу, деякі дослужилися до адміральського чину і під час війни командували флотами і флотиліями.
Опустивши книжку на коліна, професор відкинувся в кріслі і почав пригадувати колишніх учнів.
Ришков? Аякже! Кучерявий, імпульсивний, винятково здібний. Та не було в нього, на жаль, старанності, терпіння. Все брав на льоту, все давалося легко. “А я хочу, щоб ви не тільки одержували відмінні оцінки, — сказав якось Грибов, — але й характер свій змінили!”
Усі на курсі вважали, що професор “прискіпується” до Ришкова. Не вважав так лише сам Ришков. Тепер він адмірал, займає великий пост у відділі розвідки флоту. При зустрічах, потискуючи руку, усміхається: “Спасибі, професоре, за те, що були такі суворі!”
Донченко?.. А, той ледаченький! Тричі підряд довелося “провалити” його, поки, розсердившись, майбутній уславлений підводник не взяв себе за барки, не посадив за підручники і не склав екзамен справді блискуче. У 1942 році прославився поєдинком з німецьким підводним асом у Варангер-фіорді. Вступив з німцем у бій і потопив його.
