Наступна неділя! Ластиков ледве дочекався цієї неділі. Нетерпіння його було таке велике, що він прийшов до Грибова хвилин за сорок до призначеної години.
Піднявши трохи штору на вікні, Грибов дивився, як курсант поквапливо переходить вулицю. Під дощем, проте не горблячись і не піднімаючи коміра!
Грибов схвально кивнув. Шубінська виучка! Деталь, але промовиста.
— Минулого разу, коли ви були в мене, — сказав він, дбайливо саджаючи гостя в крісло, — я, мабуть, замучив вас розпитуванням… Не заперечуйте! Я знаю себе, я дуже скрупульозний. Зате сьогодні вам доведеться тільки слухати. Крім того, дам прочитати дещо. До приходу Донченка встигнете це зробити. Але дозвольте ще запитання: чи знаєте ви, що таке легенда?
Курсант здивувався. А що тут знати чи не знати? Проте з обережності він змовчав, розуміючи, що в питанні каверза.
Грибов дістав з полиці енциклопедичний словник і погортав його.
— “Легенда — латинське слово, — прочитав він уголос. — У первісному своєму значенні — це щось варте прочитання”. — Через плече він строго подивився на курсанта: — Варте прочитання! А ви як гадаєте: чи варта прочитання легенда про Летючого Голландця, або байка, як ви її непоштиво назвали?
— Я не знаю, — пробурмотів Ластиков тоном учня, який не вивчив уроку.
— Певна річ, ви не знаєте і не можете знати. — Професор несподівано пом’якшав. — Ви моряк нової, радянської формації. Але багато поколінь моряків — і моє в тому числі — перебувало під похмурою чарівливістю цієї легенди. Кілька письменників обробили її — кожен по-своєму. Гейне, наприклад, подав Летючого Голландця в романтичних і привабливих тонах. Гейневський варіант ліг потім в основу опери Вагнера. Слухали її?
— Ні, — признався курсант.
— Зовсім по-іншому викладав легенду дідусь Олафсон. В тисяча дев’ятсот тринадцятому році він проводив норвезькими шхерами посильне судно “Муром”, на якому я служив штурманом. Тоді не було ще Біломорсько-Балтійського каналу. З Ленінграда в Архангельськ добиралися, огинаючи всю Скандінавію. Я б сказав, що Олафсон викладав події з своєї професійної, лоцманської точки зору, хоч і дуже емоційно. Ого, він, па відміну од Гейне, не давав спуску цьому Голландцеві, бо той споконвіку був заклятим ворогом моряків. Повернувшись з плавання, я записав олафсонівський варіант. Признаюсь, подумував про публікацію — у нас майже не вивчають матроський фольклор, — але тут почалася перша світова війна, потім революція. Не до фольклору було. Та й побоювався трохи, як кожен початкуючий літератор. Тільки перед цією війною наважився послати свою писанину в один журнал. А відповіли недавно: “Рукопис, мовляв, не становить інтересу, сюжет надто архаїчний”. Чи так це? Тут багато що, на мій погляд, здасться вам злободенним.
Професор схилився над ящиком письмового столу. А Ластиков, користуючись з нагоди, озирнувся на всі боки.
Під час перших своїх відвідин він не зміг розглядіти кабінет як слід — надто хвилювався. Тепер відчував благоговіння і захоплення. Він — у кабінеті Грибова! Не багато хто з курсантів були удостоєні такої честі! Все надзвичайно подобалося йому тут, навіть запах шкіри, який ішов від широких низьких крісел, що звичайно стоять у кают-компанії. Пахло, крім того, книгами і міцним тютюном для люльки.
Ластиков сподівався побачити довкола рідкісні речі, які привозять з собою додому видатні мандрівники. На стіні годилося б висіти кривому малайському чи індонезійському ножу, — здається, його називають крисом? Анід годинником мав би сидіти, розчепірившись, загадково усміхаючись, товстий дерев’яний ідол звідкись з Африки чи Азії.
Так принаймні розповідали про кабінет Грибова.
Але нічого такого тут не було.
Передусім звертав на себе увагу стіл. Він був дужо великий, і на ньому панував зразковий порядок. Усі речі було розставлено і розкладено строго симетрично. Гостро застругані олівці напоготові стирчали з вузької скляночки.
Тьмяно блимав анероїд, а на стіні, напроти письмового стола, висіла карта обох півкуль.
Без карти і анероїда Грибов, звичайно, ніяк не зміг би обійтися!
Від старшокурсників Ластиков знав, що, закінчивши корпус років сорок тому, Грибов здивував викладачів і однокашників, пішовши в Сибірський флотський екіпаж. “У сибіряків, — пояснював він, — під боком Великий океан, недалеко Індійський, а вчитися плавати треба, кажуть, на глибоких місцях”.
Йому не довелося шкодувати за свій вибір. Перед початкуючим штурманом відкрилися перспективи такої різноманітної самостійної морської практики, про яку можна було тільки мріяти.
Несучи дозорну службу і провадячи гідрографічні роботи, Грибов сходив уздовж і впоперек величезний водний простір між Берінговою протокою, Мадагаскаром і Каліфорнією. Згодом він побував також в Атлантиці і на Крайній Півночі.
Відшукавши в пам’яті потрібний приклад, Грибов запросто каже на лекції: “Якось, визначаючись за глибинами у Молуккській протоці”, або: “Одного разу, огинаючи мис Доброї Надії…”
Наче в гонг б’ють ці слова в захоплене юне серце!..
Курсанти дуже пишаються, що їхній професор — один з найстаріших штурманів російського флоту і плавав “по дузі великого кола”, інакше кажучи — не раз перетинав океани. Через те йому прощається все: і те, що він нестерпно педантичний, і те, що має далеко не лагідний характер, і те, що нещадний на екзаменах…
— Ось запис олафсонівського варіанту!
Курсант обернувся. Професор розгладжував на столі аркушики з машинописним текстом:
— Я, наскільки це було можливо, намагався зберегти живу розмовну мову. У Олафсона була одна особливість. Про легендарного Летючого Голландця він говорив як про людину, особисто йому знайому. “Той моряк уціліє, — повторював він, — хто до кінця розгадає характер старого”. Прийом оповідача? Мабуть, Олафсон славився як оповідач…
Грибов віддав курсантові свої записи і одійшов до вікна. Дощ усе ще мжичив.
За спиною шелестіли швидко перегортувані сторінки. Цокав годинник.
…І ось до кабінету, перевальцем, безшумною тінню ввійшов Олафсон.
Він був у важких гумових чоботях і своєму незмінному клейончатому плащі, застебнутому на верхній ґудзик. З-під козирка його лоцманського картуза було видно звислі вуса і червоний ніс.
Очей не було видно. Можливо, вони були заплющені? Адже старий лоцман уже помер…
Старий! Грибову він здавався старим ще в 1913 році. Тим часом йому було років сорок з гаком. Але є люди, зовнішність яких майже не змінюється з віком. Та й північна Атлантика не ласкава до моряків. Від її крижаних вітрів шкіра на обличчі дерев’яніє, рано вкривається зморшками, схожими на тріщини. А може, Грибов був надто молодий тоді і кожна людина за сорок здавалася йому старою?
Грибову розповідали, що шхерні лоцмани звичайно тримаються дуже замкнуто, магами і чаклунами, ревно оберігаючи свої маленькі таємниці. Траплялося, що, зазирнувши для годиться в записну книжку, поцятковану лише йому зрозумілими знаками, лоцман одвертав від курсу тільки заради того, щоб збити з пантелику спостерігачів, які стояли поруч.
Олафсон був не такий.
Він мав постійний контакт з російським військовим міністерством. До того ж на наших кораблях до нього ставилися уважно і у великій кількості постачали ризький чорний бальзам, яким він лікувався від ревматизму, професійної хвороби лоцманів.
Теоретичних знань у Олафсона було небагато. Він навіть не любив звертатися до карти. Можна сказати, вів корабель не по карті, а по записній книжці. Зате мав неабияку пам’ять і спостережливість, знав напам’ять усі примітні знаки й глибини і вмів правильно й швидко співставляти їх з положенням корабля.
А вечорами, уклавшись на дивані в кают-компанії, лоцман починав розповідати свої морські історії.
Без кінця міг говорити про кладовища затонулих кораблів, про скарби, награбовані піратами і поховані на морському дні, про привиди, які нечутно пробігають по хвилях, про душі загиблих моряків, які,
