Та увага Шубіна була зосереджена на напіврозмоклому військовому посвідченні. Підводник неуважно крутив його короткими пальцями, потім поставив ребром на стіл.
— У район Хаміни прийдемо через шість годин. Цим я змушений обмежити свою допомогу…
Шубін промимрив, що йому незручно завдавати клопоту панові командиру підводного човна. Звичайно, у того є свої власні завдання, які…
Німець застережливо підняв руку.
— Не сушіть над моїми завданнями голову! Ризикуєте позбутися її! — Він усміхнувся Шубіну, вірніше, удав, що усміхнувся. Просто показав ясна й одразу ж сховав їх, не вважаючи за потрібне надто прикидатися. — Після повернення в частину, — різко сказав він, — ваш обов’язок забути про все, що ви бачили тут! Забути навіть, що ви були на борту моєї субмарини!
Він встав із-за столу.
Тільки тепер Шубін по-справжньому роздивився його очі. Вони були дуже світлі, майже білі, з маленькими зіницями, що надавало їм виразу постійної і насилу стримуваної люті.
— Забути, забути! — з притиском повторював німець. — І ви забудете, як тільки покинете нас. Забудьте все, наче нічого й не було ніколи!
Шубін мовчав. Підводник знову з дивною гримасою на лиці схилив голову набік, немовби придивляючись до свого співбесідника. Спалах незрозумілого гніву минув так само несподівано, як і виник.
Після паузи німець сказав спокійно:
— Скажіть своєму командирові, що вас підібрав німецький тральщик.
Підводник недбало кинув Шубіну розкрите військове посвідчення фінського льотчика.
Шубін зціпив зуби, щоб не крикнути.
Прізвище, ім’я і звання вписані в посвідчення дуже стійкою тушшю. Вони вціліли. Та на місці фотографії залишилася сіра пляма. Посвідчення надто довго пробуло в солоній морській воді, яка розмила, роз’їла фотознімок. Видно було тільки контур голови і плеча. Високий голос промовив:
— А втім, документ одержите пізніше. Вахтовий командир запише його в журнал. Усе! Лікар вас проведе.
Шубін випростався. Відчуття було таке, ніби хвиля накрила його з головою, проволокла по дну і несподівано знову викинула на поверхню.
Та він дозволив собі перевести подих тільки за порогом командирської каюти.
Його очікував банькатий лікар.
— Ну, як самопочуття? — він допитливо заглянув Шубіну в обличчя. — Білі як крейда. Так! Задишка. Пульс? О так! Прискорений! Треба підкріпитися, потім лягти спати. До висадки на берег ще багато часу!..
Вони пройшли по відсіках, супроводжувані понурими поглядами матросів. Яка, одначе, похмура, немовби чимось пригнічена команда на цьому підводному човні!..
Поки Шубін, обпікаючись, пив гарячу каву в кают-компанії, лікар сидів поруч ї розважав його розмовою про можливості захворіти на плеврит чи пневмонію. Не виключено, між іншим, що тим і другим разом.
Лікар був зовсім лисий, хоча порівняно молодий. На повному, гладенько виголеному обличчі хворобливо поблискували темні булькаті очі.
Кают-компанія була душе тісна. Прикріплена до магістралей, що проходили вздовж борту, висіла невелика картина, на якій було зображено корабель у морі. Час від часу Шубін недовірливо зводив на неї очі. Вона була дивна, як усе на цьому підводному човні.
Пароплав з парусами, наповненими вітром, навскісно йшов на Шубіна — з лівого кутка картини в правий. У кільватері його, приблизно на відстані шести-семи кабельтових, плив другий корабель. Він ішов, дуже накреняючись, чіпляючись за воду ноками рей. Сонце заходило на задньому плані. Проміння його, як довгі пальці, висовувалося з-за хмар і неспокійно нишпорило по морю, залишаючи на хвилях багряні сліди.
Звичайно, Шубін не вважав себе знавцем живопису. А проте було ясно: художник щось наплутав.
Шубін хотів спитати про це лікаря, та роздумав. Надто боліла голова, щоб розмовляти про картину.
— Де б мені покласти вас? — у роздумі сказав лікар. Він зупинив молодика, що проходив через кают- компанію: — Де нам покласти пасажира? У кормовій каюті?
— Чи ти сповна розуму, Гейнц? Поклади лейтенанта на Куртовій койці. Зараз його вахта.
— А й справді. Я забув.
Тільки випроставшись на весь зріст на верхній койці, Шубін відчув, як він стомився.
Через шість годин удаваного Пірволяйнена зустрінуть на березі, обман буде розкрито. Ну й хай! Розстріляють відразу чи почнуть гноїти в катівні для військовополонених — Шубін зараз не хоче думати про це. З’ясується ще бозна-коли — через шість годин! А поки що спати, спати!
— Заздрю вам, — сказав лікар, стоячи в дверях. — Третій рік сплю тільки із снотворним.
Заздрить? Знав би він, кому заздрить…
Уже засинаючи, Шубін несподівано тіпонувся, наче від поштовху. Чи не розмовляє він уві сні? Як тільки він промимрить кілька слів по-російськи…
Ні, здасться, він тільки хропе. А хропіння — це не страшно. Хропіння — не ознака національної приналежності.
Койка ледь здригалася від роботи моторів. Очевидно, підводний човен ішов на зменшених обертах. Це заколисувало.
Чомусь згадалося, як він ще в училищі починав вивчати німецьку мову.
В Іспанії спалахнула громадянська війна. Шубін, який учився тоді на третьому курсі, запалився їхати добровольцем.
Було відомо, що на боці Франко воюють гітлерівські військові моряки. Отже, знання німецької мови знадобилося б, могло принаймні мати значення при відборі кандидатів.
З властивою йому рішучістю Шубін вжив своїх заходів. Він почав додатково вивчати німецьку на кафедрі іноземних мов.
На щастя, він мав, як виявилося, природні здібності до мов. Пам’ять була ясна, чіпка. А головне, попереду була конкретна мета. Він наполегливо вивчав мови, щоб потім краще воювати.
Певна річ, довелося підкоритися дуже суворому, достоту спартанському режиму. Звільнення “на берег” Шубін зовсім відмінив для себе. Відмовився навіть од такої улюбленої розваги, як гра в шахи. Увесь вільний час він віддавав тільки вивченню мови.
Навіть сни бачив тепер “із німецької”. Довгі фрази марширували на училищному плаці, здвоювали ряди, перешиковувалися по команді. Але дієслово, наче той барабанщик, незмінно залишалося на лівому фланзі.
Товариші дивувалися, як Борис не падає з ніг при такому навантаженні. Шубін тільки усміхався. Він був спортсменом. Його чудово натренований організм витримував напруження, яке давно звалило б з ніг звичайну людину.
А в неділю він ставав на лижі і йшов в Олександрійський парк. Пробігшись морозцем кілометрів двадцять, добряче провентилювавши мозок, знову поквапно розкривав підручник, бурмочучи свої “датів, аккузатів”.
В Іспанію Шубіна все-таки не послали, що його страшенно обурило. Одначе німецькою він оволодів.
“Думати по-їхньому тільки не навчився, — жартував він. — Німецькі фрази довгі, а я думаю швидко…”
Шубін так і заснув, усміхаючись цьому страшенно далекому, затишному спогадові.
Через півгодини лікар зайшов провідати пацієнта і, стоячи біля койки, подивувався міцності його нервів. Бач, який, цей Пірволяйнен! Збитий у бою, тонув, чудом врятувався і ось лежить, закинувши за голову мускулисті руки, рівно дихає та ще й усміхається у сні…
