Не літак! А тільки чайка! Півгоризонту закрили її зігнуті, наче шаблі, крила, ніжно-рожеві, але з чорними кінцями, немовби їх умочили в грязюку. Вона шугонула і стрімко опустилася, немовби хотіла сісти Шубіну на тім’я.
О! Та тут їх багато, цих чайок!
Вони кружляли над Шубіним, торкаючись його крилами, з розгону припадали до самої води, шугали в повітрі. Крізь свист вітру він розрізняв їхні скрипучі голоси. Птахи завзято сварилися, наче ділили його між собою.
Ділили? Моряки з Ладоги розповідали Шубіну про те, що сталося з одним нашим льотчиком, якого збили в бою над озером. Капковий жилет не дав йому потонути, і через дві—три години його підібрали. Він був живий, але сліпий. Чайки виклювали йому очі.
Шубін висунувся до пояса з води і закричав що було гили. Він міг тільки кричати, руки його заклякли так, що майже не рухались.
Раптом щось велетенське, у білих дугах піни, насунулося на нього, якась гора. Лінкор чи плавучий кран — так здалося йому…
Він закашлявся і опритомнів. Рідина, що обпікала, лилася йому в рот. Склеписта стеля була над ним.
Шубін напівлежав на підлозі. Хтось притримував його за плечі. Коли він підвів очі на людей, що стояли довкола нього, їхній вигляд здивував його. У багатьох із них були бороди, а обличчя мало неприродний, майже мертвотний білий колір. Люди вражено дивилися на нього, і він відкинувся на спину.
Одразу ж цей рух було прокоментовано.
— Закачало, нічого не розуміє, — сказав хтось по-німецьки. — Дай йому ще ковток!
Німці? Виходить, він у полоні?
Але — не поспішати! Розглядітись, виждати, зрозуміти!
Шубін заплющив очі, щоб виграти час.
— Ослаб після морського купання, — промовив той самий голос з упевненими, чіткими інтонаціями. — Якби не помітили в перископ чайок над ним…
Перископ? Він на підводному човні?
І раптом Шубін почув незрозуміле.
— Але ж це не росіянин! Це фінн!
— Не може бути!
— Ось його військове посвідчення!
— Яка невдача! На дідька нам фінн?
— Він опритомнів, пане капітан-лейтенант, — сказав хтось над вухом Шубіна, очевидно німець, який підтримував його під пахви.
Шубін розплющив очі.
Над ним, широко розчепіривши ноги, стояла людина в пілотці і пильно дивилася на нього. Вона тримала щось у руці.
Шубін швидше вгадав, ніж побачив: розмокле військове посвідчення льотчика, яке було сховане в кишеньці жилета!
— Ваше прізвище Пірволяйнен? — неждано спитав німець. Мовчанка. Шубін збирається з думками.
— Пірволяйнен Аксель? — Німець заглянув у посвідчення і нетерпляче пригнувся, впершись руками в коліна. — Ну, відповідайте ж нарешті! — Квапив він. — Ви лейтенант Аксель Пірволяйнен?
Пірволяйнен? Мертвий льотчик був фінн? Шубін перевів подих, наче перед стрибком у воду. Потім, наважившись, тихо сказав:
— Так. Я Пірволяйнен…
— Жаль, — сердито пробурмотіла людина в пілотці.
Шубіна підвели, посадили на табуретку. Поруч опинився банькатий чолов’яга, який відрекомендувався лікарем. Шубін поскаржився на головний біль і нудоту.
— Це звичайна річ. — Лікар багатозначно закивав головою. — Не здивуюся, якщо у вас легкий струс мозку.
Удаваному Пірволяйнену дали переодягтися. Комбінезон затріщав на його плечах і грудях. Пірволяйнен! Фінн! Дуже добре. Цим можна пояснити помилки в німецькій вимові. Тільки б не знайшлося нікого, хто знає фінську мову!
Ну, а обличчя? Офіцер у пілотці тримав посвідчення перед самим своїм носом і все-таки спитав: “Ви Пірволяйнен?” Осліп, чи що? Є ж фото у військовому посвідченні! А схожості між льотчиком і Шубіним ніякої. Адже він на все життя запам’ятав це мертве обличчя, яке шкірило зуби над пишним гофрованим коміром!
— Котра година? — спитав він.
Хтось люб’язно відповів.
Шубін спробував зробити підрахунок. Виходило, що він пробув у воді трохи більше двох годин.
Не може бути! Боровся з мертвяком, хвилями, потім чайками! На це напевне пішло не менше доби! А втім…
— Командир запрошує до себе, — сказав лікар і пропустив Шубіна вперед.
Палуба розмірено здригалася під ногами. Отже, човен був на ходу.
З-за дверей пролунало коротке:
— Да!
Лікар лишився за дверима, а Шубін, зібравши всю свою мужність, переступив поріг.
Каюта була дуже маленька, як усі приміщення на підводному човні, де дорогий кожен метр простору. На стінці каюти розмірено цокав годинник, висів портрет Гітлера, ще щось — Шубін не встиг розглядіти.
— Лейтенант Пірволяйнен?
По спині в Шубіна пробіг мороз. Десь він уже чув цей голос: неприємно тонкий і буркотливо- повільний.
На обертовому кріслі повернулася присадкувата, майже квадратна людина. Темно-червоне волосся її різко контрастувало з обличчям, білим, як папір. Руді не часто бувають блідими. Цей був блідий.
Борода коротка, рідка. Вусів немає. Дуже вузькі губи, щілина замість рота. Але нижня частина обличчя напівзакрита бородою, була важка, чуттєва.
Вік? Років п’ятдесят, очевидно. П’ятдесят — і тільки командир підводного човна? Це незвичайно. Треба б уже бути адміралом.
Шубін спохопився і виструнчився. Але не зміг примусити себе клацнути каблуками перед фашистом. Це було над його сили.
Командир підводного човна мовчав, не зводячи з Шубіна погляду.
Дивний це був погляд — вивчаючий, оцінюючий і водночас неуважний. Очі були дуже близько посаджені до перенісся. Здавалося до того ж що одне сиділо трохи вище за друге. Причиною цього було, очевидно, те, що внаслідок каліцтва чи звички командир тримав голову набік — з якоюсь недовірливою, лукавою гримасою на лиці.
Перевіряючи себе, він зазирнув у посвідчення, що лежало на столі.
— Правильно — Пірволяйнен!.. Ви розмовляєте по-німецьки?
Сумнівів немає. Голос той самий — “шхерний”! Отже, він, Шубін, на борту “Летючого Голландця”?! Шубін насилу видавив із себе:
— Так, пане командир.
Зміст наступних слів був незрозумілий.
— Ну, що ж, — сказав підводник. — Я гадав, що ви росіянин. Коли б я знав, що ви тільки фінн… Та не викидати ж знову за борт… Я висаджу вас за дві милі від Хаміни. Ваше командування сповістили по радіо. Вас чекатимуть на березі.
