— І візьми до уваги, — закінчив він, намагаючись неодмінно вивести мораль, — не просто загинув, як усі гинуть, але й ворога з собою на дно…
— Шубін же! — з гідністю сказав Шурко, за звичкою пишаючись своїм командиром, якось одразу ще не збагнувши, не усвідомивши до кінця, що йдеться про його смерть.,
Сильний психічний удар, на відміну від фізичного, іноді відчувається не одразу. Є в людській душі запас пружності, душа намагається опиратися, не хоче пускати всередину те страшне, страшенно безглузде, від чого їй доведеться здригатися і болісно корчитись.
Так було і з Шурком. Він попрощався з писарем і спочатку, по інерції, думав про інше, стороннє. Подивувався чарівній красі Двірцевої площі, яку не могли зіпсувати назвіть забиті дошками вікна Ермітажу. Потім зацікавився поведінкою жінки з двома кошиками, що йшла попереду. Вона раптом зігнулася і пішла дуже дивно, боком, високо піднімаючи ноги, як ходять злякані коні.
Простеживши за її поглядом, Шурко побачив пацюка. Не поспішаючи, з цілковитим презирством до перехожих пацюк переходив площу — від Головного штабу до Адміралтейства. Голий рожевий хвіст, звиваючись, тягнувся за ним.
Пацюків Шурко не любив — їх безліч водилося на Лавенсарі. А цей до того ж самовдоволений, зухвало самовдоволений. Усе-таки ж не 1942, а 1944 рік! Блокада закінчилась, фашистів потурили від Ленінграда! Надто вже розперезався він, цей пацюк, нахабно дозволяючи собі розгулювати серед білого дня по Ленінграду!
Шурко терпіти не міг безладу. Пацюкові з ганебною поспішністю довелося ретируватися в найближчу віддушину.
І тоді юнга з подивом виявив, що в цьому йому азартно допомагало недолуге дівчисько, яке невідомо звідки взялося.
— Ненавиджу пацюків! — пояснила вона, відкидаючи з чола пасмо прямого, дуже світлого волосся.
Шурко, однак, не вважав за потрібне сказати їй щось і мовчки пішов далі.
На Двірцевім мосту він зупинився помилуватися величною Невою, що повільно котила свої хвилі. І тут, коли він стояв біля поручнів і дивився на воду, зненацька дійшла до його свідомості непоправна утрата. Гвардії старшого лейтенанта більше немає!
У такій же масивній, важкій, ворожій воді зник Шурків командир, і всього кілька годин тому! Разом з літаком, з уламками літака, каменем пішов на дно. Загинув! Безстрашний, енергійний, такий веселий вигадник, прозваний на Балтиці Щасливцем…
Ні з того ні з сього Щурка повело вбік, потім назад. Він здивувався, але одразу ж забув про це. Він бачив перед собою Шубіна, що тримав у руках півбуханця хліба, до якого було прив’язано мотузок. Моряки, що стояли навколо, усміхалися, а Шубін казав Шуркові: “Учися, юнго! Примусимо пацюків у футбол грати”.
На Лавенсарі не було життя від пацюків. Удень вони дозволяли собі цілими процесіями розгулювати по острову, ночами не давали спати — бігали наввипередки туди й сюди, торохтіли неприбраним посудом на столі, навіть спритно стрибали по ліжках.
Одного разу Шубін прокинувся од відчуття небезпеки. Розплющивши очі, він побачив, що здоровенний пацючище сидить у нього на грудях і жадібно ворушить вусами. Шубін цикнув на нього, пацюк утік.
Тоді Шубін розміркував. Він придумав “групу відволікання і прикриття”. Звечора на довгій мотузці підвішував у коридорі півбуханця (хоч і жалко було хліба). Пацюки починали ганяти по підлозі цей хліб, вертілися навколо нього клубком, билися, пищали, а Шубін і Князєв спокійно спали за стіною.
“Учися, юнго, — повторював Шубін. — У будь-якому становищі моряк дасть собі раду!” І як безтурботно, як весело сміявся він при цьому!..
Шуркові, певно, було б легше, якби він заплакав. Але він не міг — не смів. Тільки болісно давився, перегнувшись через поручні, ніби намагався щось проковтнути, і кашляв, кашляв, кашляв…
Через хвилину чи дві, коли пароксизм горя минув, Шурко почув над вухом схвильований тонкий голос. Хтось тупцювався біля нього, намагаючись зазирнути в обличчя.
— Поранений, поранений! — долинуло здалеку. — Обіпріться на мене, поранений!
Це було те саме дівчисько, що разом з ним ганяло пацюка. А хто ж був поранений? О, це він сам. Адже ж руки в нього забинтовані.
Мельки поглянувши на дівчинку, Шурко зрозумів, що блокаду вона пережила в Ленінграді. Дуже вже була квола. І обличчя було худе, не по роках серйозне. Обличчя біле, мов борошно, під очима дві різкі горизонтальні зморшки. Помилитися не можна.
Невгавуща розрадниця впевненим рухом закинула Шуркову руку собі на плече і спробувала тягти кудись. Доглядати поранених їй було, видно, невдивовижу. А тоненький голос без угаву дзвенів:
— Ви дужче налягайте, дужче! У нашій сандружині я…
Шурко дав відвести себе від поручнів і посадити на якийсь ґанок. Але прощупувати пульс не дозволив.
— Ще чого! — пробурчав він обурено і сердито висмикнув руку.
— Ви — поранений! — сказала дівчинка повчально.
— Завела: поранений, поранений! — перекривив він. Помовчавши, неголосно додав: — Просто переживаю я…
Він затнувся. Тепер, очевидно, треба встати, подякувати і піти. Але куди він піде? У госпіталь до Степакова не пустять. Боцман і Чачко — на Лавенсарі. А залишитися віч-на-віч зі своїм горем — про це навіть страшно було подумати!
Людині іноді дорожче від усього слухач, а ще краще — слухачка. Шурко був у такому стані.
— Переживаю за свого командира, — пояснив він і голосно зітхнув, як зітхають діти, заспокоюючись після плачу. — Був, знаєш, у мене командир….
І Шурко розповів своїй розрадниці про Шубіна.
“Мабуть, великий сором, що я розповідаю їй, — думав він. — Але ж вона бачила, як я переживав І вона ленінградка, була у Ленінграді під час блокади. Вона зрозуміє. А потім я встану й піду, і мені вже не буде соромно, бо ми ніколи не побачимося з нею. Ленінград великий…”
Похнюпивши голову, він сидів на східцях брудного гайку, заставленого ящиками з піском. Поруч чути було уривчасте схвильоване дихання.
“Жіноцтво”, — подумав Шурко. Дівчинка по-жіночи підперла щоку рукою, і дуже добрі сині,— здається навіть яскраво-сині, — очі її наповнилися слізьми.
І Шуркові, хоч як це дивно, стало легше від того…
ХОЛОД БАЛТИКИ
А з Шубіним трапилося ось що.
Опинившись у воді, він насамперед звільнився від парашута.
На щастя, у кишені був складаний ножик. Шубін вийняв його. Рухи були автоматичні, майже підсвідомі, як у сомнамбули. Усе було підкорено розумному інстинкту самозбереження.
Геть лямки парашута! Геть важкий пістолет, що тягне на дно!
Від цього тягаря він позбувся легко. Але з одягом і взуттям довелося поморочитись. Ніяк не розстібалися кляті гачки на кітелі, потім, як на зло, заплуталася нога в холоші. Нарешті Шубін залишився в самій білизні. Вона була трофейна, шовкова, — шовк не сковує рухів.
Він ліг на спину, щоб відсапнути. Море розгойдувалося під ним, наче гойдалка.
Пливти не було сенсу. Він не знав, куди пливти. Орієнтуватися по сонцю не можна, небо облягли хмари. Встати б, щоб роздивитись, так ноги короткуваті, треба б трохи довші. До дна щонайменше півсотні метрів.
