Його очі поступово звикли до білуватої імли. Він уже розрізняв тіні, що шастали мимо. То були силуети матросів, які пробігали по палубі. Потім — майже навпомацки — він піднявся на кілька сходинок трапом, щоб збільшити поле обзору.
— Ага! Ось він! — крикнули поруч.
Олафсон зіщулився. Та це стосувалося не його.
На відстані нівкабельтова зненацька, як спалах беззвучного пострілу, з’явилася пляма.
У центрі цієї світлої плями погойдувався підводний човен. Туман обступив його з усіх боків. Човен був немовби всередині гроту, склепіння якого низько нависали над ним, майже торкаючись верхівки антени,
— Кранці — за борт! — голос капітана.
Але підводний човен наблизився лише на відстань десяти-п’ятнадцяти метрів і зупинився, утримуючись на місці ходами.
Олафсон побачив, що матроси товпляться біля протилежного борту. Виходить, кранці вивішують не для підводного човна. Для кого ж?
Підводники, що стояли в огородженні бойової рубки, покликали каштана. Той відповів. Розмовляли по-німецьки. Олафсон зрозумів, що очікують прибуття ще одного корабля. Зустріч з ним чомусь не відбулася минулої ночі.
— Англійцеві годилося б бути пунктуальнішим, — сказав капітан.
— Його могли затримати англійскі військові кораблі, — відповіли з човна.
Англійця — англійські військові кораблі? Незрозуміло!
Раптом у морі блиснуло світло. Погасло. Знову блиснуло. Морзить!
— Ну, нарешті! — сказав полегшено капітан.
Над головою брязнули жалюзі прожектора. Він прорубав у тумані вузький коридор, і на далекому кінці його Олафсон побачив судно, що повільно підпливало.
Наблизившись, англійський корабель став біля самого борту норвезького транспорта. Завели швартови кінці. Уночі! У тумані! Маневр, що й казати, не легкий, але його виконали добре. Правда, у шхерах, особливо під прикриттям острова, хвилі майже не було.
Перевантажування — з англійського транспорта па норвезький — відбувалося при світлі ламп, встановлених у трюмах під ковпаками, щоб їх не було видно згори і з моря.
Ковші пролітали над головами, наче велетенські зловісні птиці. У повітрі іскрилися міріади піднятих водяних крапель.
Люди рухалися у цій імлі, що світилася, як безплотні тіні, як душі утоплеників.
Олафсону захотілося перехреститись. Чи не ввижається це йому?
Матроси обох транспортів працювали мовчки. Лише коли-не-коли лунали, підганяючи їх, вигуки боцманів.
Олафсон озирнувся. Підводний човен змінив позицію, погойдуючись уже із зовнішньої сторони шхер. Зрозуміло! Прикриває кораблі, що перевантажувалися, від можливого нападу з моря. Високий берег материка, очевидно, не вважався небезпечним. Олафсон пригадав, що поблизу немає населених пунктів.
Але те, що відбувалося, не можна пояснити! Адже Англія і Німеччина перебувають у стані війни. І ось в одному із закутків шхер зійшлися англійський транспорт і німецький підводний човен! їх розділяє тільки норвезьке судно, — Норвегія нейтральна.
У проріхах туману над головою чорніло небо, наче проталини в снігу. Невдовзі небо почне бліднути.
Вигуки, що підганяли матросів, стали різкішими, теми навантаження посилився. Пара валила від матросів, які поквапно снували туди й сюди. Зате Олафсон промерз, весь задерев’янів, сидячи на своєму сідалі і боячись поворухнутися.
Не чекаючи, доки закінчать вантажити, він так само обережно повернувся через ілюмінатор до своєї каюти.
Уранці його розбудив Однорейсовий моряк.
— Капітан запрошує на мостик. Знімаємося з якоря, херре Олафсон, — запобігливо доповів він. — А як вам спалося цієї ночі?
Олафсон скоса поглянув на його шахраювато-пришелепувату фізіономію.
“Мені, знаєш, снився дивний сон”, — хотів був сказати він. Але вчасно стримався, промовчав.
Біля Ставангера судно вийшло із шхер, і служба Олафсона закінчилась.
Та, сходячи з мостика, він устиг звернути увагу на те, що курс змінено — стрілка компаса вказує на південь, а не на південний схід.
— Надійшла телеграма від власників вантажу, — мимохідь сказав старший помічник, що стояв на вахті. — Вантаж переадресовано із Копенгагена в Гамбург.
Гамбург? Цього слід було чекати. Гамбург чи Бремен! Недаремно ж никав біля судна німецький підводний човен!
На мостик лоцман уже не піднімався — тим більше, що Північне море пройшли майже в суцільному тумані, рухаючись за зчисленням, раз у раз подаючи гудки, щоб не зіткнутися з яким-небудь зустрічним кораблем.
У Гамбурзі лоцман зійшов на берег і влаштувався в готелі — так остогидло йому на транспорті. Стоянка не повинна була затягнутися, до різдва хотіли бути дома.
За своїм звичаєм, Олафсон коротав час у ресторанчику при готелі. Там, другого чи третього вечора, його розшукав Однорейсовий моряк.
Ногою він підсунув стільця, і, не питаючи дозволу, підсів до столу. Обличчя його було розпалене, осклілі очі непорушні.
— Наш капітан, — оголосив він, — зробив страшенно велику дурницю в своєму житті!
— Не розумію.
— Звільнив мене! Щойно я трохи посварився з ним, і — бах! — він одразу ж вигнав мене, мало не в шию! Гарно, га?
Старий лоцман відсьорбнув пива і глибокодумно обсмоктав довгі звислі вуса. На язиці крутилося запитання: чому Однорейсовий моряк вважає це дурницею, та ще й страшенно великою?
Але тому потрібен був слухач, а не співбесідник.
— Що ви п’єте? Пиво? А чому не ром? “Дехто ладен закласти жалування й душу на додачу, що в ром не підмішано й краплі води!” Чи як там у вас? Ви чудово розповідали в Кіркенесі цю стару легенду. Кельнере! Рому!.. Отаке-то! Дурень капітан на колінах умовлятиме мене залишитися на кораблі!
— Умовлятиме? — недовірливо перепитав Олафсон.
— Саме умовлятиме! Інакше я, повернувшись додому, розповім усе, що знаю про нього і про цього “Летючого Голландця”!
Від подиву Олафсон розхлюпав пиво, яке підносив до рота.
— Тс-с! Тихо! — застеріг Однорейсовий моряк. — Ви, виходить, не впізнали “Летючого Голландця?” А ще самі розповідали про нього, і з такими подробицями!
Він відкинувся на спинку стільця і зареготав. З сусідніх столиків на нього почали озиратися.
Однорейсовий моряк перейшов на шепіт:
— Але ж ви не могли чекати, що “Летючий” з’явиться перед вами у всьому своєму старомодному вбранні! З подертими вітрилами і скелетами на реях? Часи змінилися, херре Олафсон! І вашому “Летючому Голландцеві” також довелося змінити зовнішній вигляд. — Він кивнув кілька разів: — Так-так! Той самий підводний човен, що супроводжував нас у шхерах! Деякий час він смакував свій ром.
— Чого ж ви не п’єте, старина?
Але у старого лоцмана відпала охота пити. Те, що він почув від Однорейсового моряка, було страхітливо, підло, і він, Олафсон, брав участь у цій підлості!
Річ у тому, що на складах в Англії з якихось причин залежався нікель, очевидно, канадський. Запаси його нікуди було дівати, власники, за словами Однорейсового моряка, зазнавали величезних збитків. Тим часом фашистська Німеччина мала гостру потребу в нікелі.