Мабуть, Олафсон відмовився б від участі в рейсі, але корабель стояв уже на зовнішньому рейді і готувався зніматися з якоря.
Лоцман, зрозуміло, промовчав про своє відкриття. Але тепер увага його ніби роздвоїлась: він помічав не тільки орієнтири на березі, по яких треба лягати на створ.
Незрозуміле коїлося на судні. Люди ходили похмурі, мовчазні, раз у раз кидаючи тривожні погляди по боках. Можна подумати, що судно, крім баласту, завантажене ще й страхом, цілими тоннами страху.
Та найдивовижнішим було те, що ні капітана, ні команду не лякав невідомий підводний човен, який ніби ескортував їхнє судно.
Він ще жодного разу не сплив на поверхню, хоча іноді перископ його подовгу виднівся вдалині. Потім він зникав, щоб з’явитися знову через кілька годин.
Олафсон помітив його вперше невдовзі після Нордкапа.
Сталося це вранці. Туман майже розтанув. Виглянуло сонце. Повітря було скляне, напівпрозоре.
Олафсон раз у раз підносив бінокль до очей.
Така погода — справжня кара для лоцмана. Через кляту рефракцію так і чекай, помилишся, прикидаючи на око відстань. Трапеції і ромби на підставках, камені з намальованими на них білими плямами, поодинокі дерева й інші орієнтири плавають у тремтливому прозорому повітрі. їх немовби підіймає і тримає над водою невидима рука.
Тьху ти! Хай йому грець, цьому небезпечному шхерному чаруванню!
Олафсон обережно вів судно широким звивистим коридором. Зненацька прямо по курсу блиснув бурун!
У таких випадках кажуть: “Перед очима пройшло все життя”. Перед очима Олафсона промайнула карта цього району.
Невже через рефракцію він помилився, звернув не в ту протоку?
Ні, бурун рухається. Виходить, не камінь!
Лоцман пам’ятав випадок, коли так само побачив він сплеск попереду, а трохи поодаль другий. Перископи? Ні. На мить виринули і знову зникли дві матово-чорні спинки.
— Касатки, — з полегшенням сказав він зблідлому стерновому. — Забрели, волоцюги, в шхери і пустують тут…
Але тепер усе виглядало інакше.
— Перископ! — сказав Олафсон не вагаючись і докірливо подивився на роззяву сигнальника.
Краєм ока він помітив при цьому, що на обличчі капітана, який стояв поруч, — досада, збентеження, але жодного страху.
Можливо, норвезький човен? Але чого ж йому йти під перископом — у своїх територіальних водах?
Розбійницький напад німецького підводного човна на “Атенію”, з чого й почалася друга світова війна на морі, стався порівняно недавно. З нейтралами (Норвегія була нейтральна) німці не рахувалися. Але навіщо топити судно з порожнім трюмом? Вони, правда, могли не знати, що трюм порожній.
— Німці! — застережливо сказав Олафсон.
Одначе тільки через хвилину чи дві капітан досить неприродно імітував на обличчі подив і жах.
А втім, ніяких заходів не було вжито. Невдовзі бурун зник.
Він знову з’явився опівдні, потім з’являвся ще кілька разів протягом дороги. Як і раніше, на мостику ніхто не помічав його, крім Олафсона.
Звичайно, зір у лоцманів гостріший, ніж у інших моряків. До того ж лоцмани привчаються одночасно бачити багато предметів, одразу охоплюють поглядом більше навігаційне поле.
Що ж! Олафсону залишалося у думці радіти гостроті свого зору. Про перископ він мовчав, лише досадливо морщився, побачивши бурун удалині.
Підводний човен невідомої національності, скоріше всього німецької, наче невидимка, супроводжував їх судно — разом з пустотливими дельфінами, цими “кошенятами моря”. Та навряд чи був він такий же невинний, як вони…
На ніч неподалік від Рервіка впав сильний туман.
Порадившись з Олафсоном, капітан наказав стати на якір під прикриттям одного з острівців, щоб ненароком не побачили з моря.
— Хоч і туман, а обережність не зайва, — пояснив він, відводячи од лоцмана погляд. — Радист перехопив тривожне повідомлення. Ці німецькі човни цілою зграєю нишпорять неподалік.
Олафсон співчутливо зітхнув.
Вогні на верхній палубі було погашено, ілюмінатори щільно задраєно. Люди ходили мало не навшпиньках, розмовляли стиха.
Адже човен чи човни, спливши для зарядки акумуляторів, могли несподівано опинитися зовсім близько. А на воді чути дуже добре.
Суворо повелися з судновим цуценям. Незважаючи на його голосні протести, бідолаху спровадили всередину корабля, в найвіддаленіший кубрик. Крім того, до нього приставили матроса: стежити, щоб не вибігло нагору!
Цуценя було дурне і добросовісне: гавкало на зустрічні кораблі, на чайок, навіть на піняві хвилі. Відчувши в тумані підводний човен, звичайно, неодмінно загавкало б і на нього.
Олафсон постояв трохи біля фальшборту, вдивляючись у туман, що обступив судно.
— Йшли б відпочити, херре Олафсон, — турботливо сказав капітан. — Запрошу на мостик, коли розійдеться туман. Та ви самі бачите: простоїмо напевне цілу ніч!
Простягнувшись на своїй койці, старий лоцман уявив собі, як у віддаленому кубрику здують одне на одного цуценя і приставлений до нього матрос. Ну й служба! Щеня стерегти!
Олафсон усміхнувся.
Поскрипував якірний ланцюг. З тихим плюскотінням оббігала судно хвиля.
Так минуло близько години. Лоцман не спав.
Раптом він почув скрадливі кроки. Хтось зупинився біля дверей. Постояв хвилину чи дві, тамуючи подих. Потім — дуже повільно — повернув ключ у замку. Олафсона замкнули!
Он воно, виходить, як обернулися справи! На кораблі було двоє полонених цуценя і лоцман!
Гнів оволодів Олафсоном. Будучи чутливим до лестощів, він тим гостріше сприймав образи. Бач, як? Його, уславленого лоцмана, “короля усіх норвезьких лоцманів”, прирівняли до дурного цуценяти- пустобреха!
Він хотів було швиргонути в двері важкими резиновими чобітьми, але одумався. Яка користь бешкетувати? Двері замкнені, треба вилізти через вікно, та й тільки. Але тепер уже неодмінно вилізти!
(Крім усього, Олафсон був ще й цікавий).
Каюта його, на щастя, містилася в надпалубній надбудові. Він виждав, поки злодійські кроки віддаляться. Погасив світло. Якнайобережніше, намагаючись не шуміти, віддраїв ілюмінатор. Той був досить широкий, і Олафсон, сопучи й крекчучи, проліз через нього.
Воно й не дуже солідно для “короля лоцманів”! Та що поробиш? Іншого виходу немає.
Корабель — на якорі. Довкола — як у погребі: затхло, холодно, нічим дихати.
Олафсон стояв нерухомо, розкинувши руки, притиснувшись спиною до надбудови на спардеку.
Він припустився помилки. Треба було трохи виждати, не одразу виходити із світла.
Зараз, стоячи в кромішній тьмі, він сприймав навколишнє тільки на слух.
Щось тривожне відбувалося на кораблі, якесь метушливе нервове порання. Тут і там гупали матроські чоботи. На палубі, мимо Олафсона, поволокли щось важке. Хтось стиха вилаявся.
Голос капітана — з мостика:
— Замкнули лоцмана?
Голос Однорейсового моряка — з напівбака:
— Замкнули, як ваші збереження в банку!
Сміх. Олафсон стиснув кулаки.
