в барані, наче в церкві. Тільки за стіною погавкували собаки та хрипко перегукувалися вартові, що сиділи біля кулеметів на сторожових вишках.
Напевне хтось із блокового начальства, скоцюрбившись, мерз під дверима. І даремно! Морські історії Олафсона були про такі давні-давні часи! Дими ще не бруднили тоді неба над горизонтом…
Розповідь Олафсон вів незмінно від першої особи.
Це виглядало так, ніби він сам був учасником подій, про які розповідав, або принаймні їх очевидцем. Хронологією старий моряк величаво нехтував.
Один дійшлий слухач, із тих, хто й на сонці вишукує плями, усумнився в його особистому знайомстві з піратом де Сото.
— Не сходиться, ніяк не сходиться, Оле, пробач! Ти не молодий, звичайно, але де Сото, я читав, повісили ще в першій половині XIX століття.
— Я познайомився з ним біля підніжжя його шибениці, — незворушно відповів Олафсон.
Але тут мешканці барака дружно накинулися на причепу і примусили його замовкнути.
Через обставини свого життя Нейл був недовірливий. Крім того, він був начитаний. Він знав, наприклад, що знамениті гонки чайних кліперів відбувалися в п’ятдесяті і шістдесяті роки минулого століття, тобто років за двадцять до народження Олафсона.
Та, слухаючи його, Нейл забував про дати. Неквапливо лилася докладна розповідь, кожна деталь грала, іскрилася, наче морські брижі на сонці. І навіть смерть у розповідях Олафсона була не страшна і швидка — мов порив раптового вітру!
Який контраст до того сумовито-сірого, пропахлого димом, що чекало тут, у концтаборі! Недарма наглядачі повторювали в’язням: “Звідси єдиний вихід — через димар!”
Перша морська історія, яку Нейл почув від Олафсона, була про чайні кліпери.
— Ви скажете, що мені не пощастило в той рейс, — так почав Олафсон. — Мене взяли не на “Аріель”, а на “Фермопіли”. Юнгою, юнгою, — поквапливо додав він, скоса позираючи на койку, де німував причепа. — А першим прибув “Аріель”. Від Вампоа ми йшли майже врівень з ним. Ну й понатирали ж мозолі, пораючись біля вітрил! Та за мисом Доброї Надії він узяв крутіше до вітру і вирвався вперед…
То був час, коли Англія завозила у Китай опіум, а з Китаю возила чай.
Чаєторговці були зацікавлені в швидкісній доставці першокласного китайського чаю. Для цього будували спеціальні, легкі, навдивовижу швидкі кораблі. їхній корпус був ледве помітний під багатоярусним вітрильним спорядженням. Це й були так звані чайні кліпери.
Обганяючи один одного, вони мчали від Вампоа на півдні Китаю до причалів східного Лондона.
Чаєторговці не без вигоди підігрівали азарт гонок. Командам обіцяли великі премії. На шляху безупинно працював телеграф. Билися об заклад. Люди тремтячими руками розкривали ранкові газети. Хто попереду з фаворитів? “Тайпінг”? “Фермопіли”? “Аріель”? “Вогняний хрест”? “Летюче вістря”?
Гонки чайних кліперів були немов апофеоз парусного флоту…
— І все-таки найшвидкохіднішими були “Фермопіли”, — сказав Олафсон після паузи. — Чого ж тоді “Аріель” обскакав нас? Я відповім. Тільки тому, що капітан був розумник, знав різні морехідні хитрощі. Коли б нам такого капітана! Ого!.. Знайте! — захоплено вів далі моряк, — що при найслабшому вітрі, коли можна пройти вздовж палуби з запаленою свічкою, “Фермопіли” ішли сім вузлів! Так, друзі, сім вузлів! А в рівний бакштаг, під усіма вітрилами, кліпер легко долав тринадцять вузлів, стерно прямо, і хлопчик міг стояти за штурвалом!
Голос Олафсона уривався від хвилювання. Та потім оповідач починав безперестанно прокашлюватися і сякатися, бо доходив до загибелі “Фермопіл”.
Уславленому кліперу минуло сорок років. Ремонт його потребував надто великих витрат, судновласники не пішли на це.
У сонячний, безвітряний день на березі Атлантичного океану зібралася сила-силенна простого люду: матроси, лоцмани, рибалки, вантажники. Олафсон був серед них. Він, як розповідав, приїхав з другого кінця Європи, тільки-но дізнався про розправу, яка мала відбутися з “Фермопілами”.
Але, всупереч сподіванню, церемоніалу було додержано, цього не можна заперечувати. Буксири вивели з гавані корабель, уквітчаний по реях прапорами і з вітрилами, взятими на гітови.
Його проводжали мовчки. Потім оркестр на набережній заграв траурний марш Шопена. Під звуки цього маршу “Фермопіли” було потоплено на зовнішньому рейді.
Коли гуркіт вибуху докотився до набережної і уславлений кліпер почав повільно кренитися, усі зняли картузи і капелюхи. Багато хто з моряків плакав, не соромлячись своїх сліз…
Нейл з подивом відзначив, що ось уже півгодини — поки тривала розповідь — він не думав про себе і свої страждання.
У цьому й полягала цілюща дія історій Олафсона! Слухачі його, змучені втомою, страхом і голодом, забували про себе на коротку мить — о, на жаль, тільки на дуже коротку!
Натягнувши на голову ковдру, Нейл намагався уявити гонки чайних кліперів.
Кораблі помчали мимо один за одним — наче валка хмар, що низько летіла над горизонтом. Від швидкого мигтіння вітрил над сліпучою морською гладінню очі почали злипатися…
Та Олафсон розповідав не тільки про морських роботяг. Як він твердив, крім “добрих кораблів”, були також і “лихі”. До таких належали невільницькі і піратські кораблі.
Колишній лоцман знав усі таємниці Кіда, Моргана, де Сото.
Останнього вважали жартівником серед піратів. Недаремно його проворна бригантина мала назву “Black Joke”, тобто “Чорний жарт”.
Гумор де Сото був особливий. Команди купецьких кораблів корчилися від страху, побачивши на горизонті щогли з характерним нахилом, потім вузький чорний корпус і, нарешті, вищирений в диявольській посмішці череп над двома схрещеними кістками — піратський чорний прапор “Веселий Роджер”.
Утекти від де Сото не вдавалося нікому. Надто велика була його перевага в швидкості.
Вигадливо “жартував” де Сото з пасажирами і матросами захопленого корабля, — навіть неприємно згадувати про це. Потім бідолах заганяли в трюм, забивали гвіздками кришки люків і швидко пробивали отвори в борту. Одна мить — і всьому наставав кінець! Лише піняві хвилі перекочувалися там, де був корабель.
“Мертві не базікають!” — повчально повторював де Сото.
Не базікають, це так. Зате іноді залишають після себе небезпечну писанину. Щоденники і листи, наприклад.
А де Сото полюбляв розважатися, читаючи на дозвіллі, у вільний від роботи час. Читацькі смаки його були примхливі. Перед усіма книгами на світі він віддавав перевагу щоденникам і листам своїх жертв.
Один із таких щоденників де Сото навіть прихопив з собою, коли “Чорний жарт” у лютий шторм розбився на скелях біля Кадікса і команді довелося висадитись на берег.
Вирішено було розійтися в різні боки, щоб не викликати підозри, а через місяць зібратися в Гібралтарі — захопити якесь нове судно.
Де Сото прибув у Гібралтар раніше за інших піратів і оселився в готелі. Його вважали за багатого туриста. Тим часом, прогулюючись у порту, він придивлявся до кораблів, що стояли там, причепливо оцінюючи їхні морехідні якості. Новий “Чорний жарт” не повинен був ні в чому поступатися перед старим.
Одного разу, коли не було пожильця, прийшли прибрати його номер. З-під подушки випав клейончатий зошит. Пожилець, за звичаєм, читав перед сном. А що він читав?
Покоївка була не тільки цікава, але й письменна. З перших же рядків їй стало зрозуміло, що записи в зошиті вів капітан такий-то, який недавно зник, що схвилювало його друзів та викликало багато розмов. Припускали, що судно його потопив невловимий безжальний де Сото.
Любителя щоденників було схоплено. Невдовзі його судили, а потім повісили на очах у всього Гібралтара.
— Після страти тільки й розмов було, що про цей щоденник, — закінчив Олафсон. — Казали, що де Сото носив свою смерть завжди при собі, а на ніч до того ж ще й ховав під подушку… Отаке-то, друзі! Якщо у когось із вас з’явиться небезпечна таємниця, зберігайте її тільки в пам’яті, та й то запроторте в якийсь
