— Я подумала, — сказала Ліда, — і хочу просити вас позувати. Хоча б два-три сеанси.
— Ви жартуєте…
— Ви перша людина, яка вважає, що я здатна жартувати. Всі певні, що мені геть бракує почуття гумору.
— Якщо не жартуєте, то просто не уявляєте моєї роботи.
— Уже й злякалися, — проказала Ліда. — Йдеться всього про якихось два-три сеанси.
— Виключено, — відповів я. — Не дозволено статутом. І в даному разі не має ніякого значення, яке обличчя намалюєте. Ви ж знаєте, що такі, як я, діють не від свого імені, а від імені закону. Отже, обличчя зовсім не має значення.
— Ні, має, — наполягала Ліда. — Я трохи розуміюся на цьому.
— Може, для вас це й важливо. Людей без обличчя у нас принаймні ще не малювали. Та нам, як я вже казав, не дозволено статутом.
— Шкода, — зітхнула Ліда. — Доведеться знову працювати за уявою.
— Правильно. Наслідуйте традиції давніх майстрів, Христос не спускався з неба, аби позувати, і все- таки художники малювали ікони. Взагалі святих і працівників міліції слід малювати за уявою.
Я вихилив коньяк, залишив гроші й підвівся.
— Ви не випили кави, — зауважила Ліда.
— Навмисне залишив її на закуску, аби підсолодити коньяк, — відповів я, клянучи подумки жіночу спостережливість.
Випиваю противну рідину і, махнувши рукою, виходжу.
І знову я перед дверима з трьома прізвищами. Вже вдруге цього ранку. Саме вагаюся, скільки разів подзвонити, коли зсередини долинув шум. Отже, злочинець Танев нарешті повернувся і почав правити суд.
Нараз двері рвучко відчинились, і на порозі несподівано постала Віра, навантажена валізою й книжками. З-за її спини виринув Андрєєв. Електроінженер теж тягнув багаж.
— Переселення, — всміхнувся я з полегкістю. — А я було подумав, що дядько третирує вас… Отак найкраще розв'язати житлову проблему.
— В неділю розписуємося, — пояснила Віра, щоб я не подумав чогось поганого.
Вона поклала свої клунки. Андрєєв також.
— Приходьте і ви, — запросив він мене.
— Нам саме потрібен один свідок… — додала Віра.
— А хто другий?
— Наша Мімі, — відповіла лікарка.
— Досі вона була Сусанна, а тепер Мімі, та ще й наша… — здивувався я.
— Вона більше не Сусанна. Заявила, що пориває усякі зв'язки з Таневим. Тепер ви її не впізнаєте. Вона — один наш свідок, а ви будете другий.
— Е, ні — заперечив я. — Стати свідком двох лжесвідків?!
— Ми тільки хотіли допомогти вам, — промовила Віра. — Дати вам у руки готові докази… — додав Андрєєв.
— Хотіли допомогти мені, та завдали силу-силенну ускладнень. Ну, гаразд, я не злопам'ятний. Може й прийду. Почастуєте чаркою коньяку?
— Навіть цілою пляшкою, — всміхнулася дівчина.
— Пляшкою — ні. Моя тітонька вчила мене пити тільки чарками. Родинна традиція, знаєте. Наллє, бувало, чарочку до половини й закоркує пляшку, дбає, щоб не став алкоголіком. До речі, якщо вже зайшло про родичів, — я не зустрів вашого дядька в «Болгарії». А Мімі зранку сказала, що він повернувся і, певно, в «Болгарії».
— Справді повернувся. Тому ми й поспішили переселитись.
— А де він може бути о такій порі?
— Звідки мені знати? — знизала Віра плечима. — Хіба хто знає, що він робить і де буває?
— Неспокійний старий.
— Коли б він це почув, то показав би вам «старого», — усміхнулася Віра і, взявши валізу, пішла з Андрєєвим.
— Ми чекаємо на вас у неділю! — нагадала вона, спускаючись сходами.
— Гаразд. А все-таки куди міг завіятись ваш дядько, вибачте, громадянин Танев?
— Подивіться у старій хаті, там, де в нього гараж, — відповіла Віра вже знизу. — Він часто буває там.
Нарешті стара хата. Добре, що про всяк випадок я взяв адресу й цієї пам'ятки архітектури. Навіть побував там увечері, хоч і не сказав вам про це.
Незважаючи на штовханину, я сів у трамвай, бо знову пішов дощ, а славна руїна містилася аж по той бік Верхнього Лозенця. Вийшов на потрібній зупинці й намірився продовжувати путь пішки, коли помітив телефонну будку і пригадав, що цього ранку був у шефа й дещо йому пообіцяв, а тепер мало не забув про ту обіцянку.
Надворі, як я вже казав, ішов дощ. На щастя, мій об'єкт був недалеко. За дві вулиці звідси. Стара будівля була так-сяк огороджена, навколо п'ять-шість поганеньких дерев, зарості всохлого бур'яну. Дощового дня споруда видавалася зовсім непривітною. Це була одна з напівзруйнованих будівель, що стирчать подекуди як пам'ятники часів бомбардування. Хату знесло майже до першого поверху, в якому тепер був гараж. Від другого поверху лишилася тільки одна кімната, її вікна було забито дошками. Будівля, певно, ще й горіла. Вона майже чорно окреслювалася на тлі темно-сірого низького неба.
Стара хата… Таємничий будинок… Собака Баскервілів. Ні, не треба перебільшувати: собаки нема. Але все-таки хата видавалася досить таємничою й зовсім нежилою. Може, тут живуть привиди. Нічого, за браком інших свідків допитуватиму привидів.
«Допит привидів»… Треба було б запропонувати цю тему Ліді. Шкода, що не догадався зробити це раніше. Так думаючи, я підійшов до гаража. Широкі подвійні ворота замкнуто на важкий замок. Ніяких ознак машини. Поволі обійшов хату і натрапив на вхід. Тут двері не замкнуто, їх просто нема. Піднімаюся сходами на другий поверх. Намагаюся оглянути електровимикач. На тому місці, де він має бути, зяє порожній отвір. Праворуч — двері, мабуть, вхід до єдиної кімнати. Підходжу, прислухаюся. Тої ж миті вони рвучко відчинились. І це навіть трохи налякало мене. Бозна-як у мене в руці опинився пістолет.
Танев. Діждалися-таки хвилюючої зустрічі. Тільки не уявляйте собі бородатого бандита з чорною пов'язкою на правому оці. Чоловік, який став на порозі кімнати, був невисокий, плечистий, трохи кремезніший за свого брата. Взірець елегантності. Гарний темно-синій костюм, білосніжна сорочка, світло- сіра краватка, сиве, акуратно підстрижене й зачесане волосся, гладенько виголене матове обличчя, на якому роки не лишили руйнівного сліду. В темних очах нахабний спокій двоюрідного брата, але вони жвавіші й значно пихатіші. Танев ковзнув поглядом по моєму обличчю й запитливо зупинився на пістолеті.
— Громадянин Танев? — запитав я церемонно. Танев ледь помітно кивнув.
— Ось де зимував рак! — проказав я трохи душевніше.
— Рак? Що за жаргон? — звів одну брову Танев. — І що за манера вимахувати пістолетом? Хто ви такий?
Не випускаючи пістолета з правої руки, я дістав лівою службове посвідчення й показав його цікавому громадянинові.
— А!.. А я було подумав, що ви злодій. Наскільки мені відомо, міліція вже багато років не розмовляє з мирними людьми за допомогою пістолета.
— Це правда. Уже давно. Одначе це стосується мирних людей. А ви належите до неспокійних, як зауважила нещодавно ваша родичка.
При цих словах я жартома посварився на Танева пальцем.
— Я не зовсім розумію… — пробурмотів Танев, не втративши ані крихти спокою.
— Ще зрозумієте. Та запросіть же мене до хати! Я замерз на цих кам'яних сходах.
— Прошу, — мовив Танев майже люб'язно. — Машина в гаражі. За хвилину виведу її, а через п'ять будемо вдома.
— Не завдаватиму вам зайвого клопоту. Ми й тут поговоримо. Тим більше, в кімнаті ввімкнуто
