— А чому він переселився до вас?
— Та ні, не переселився. Просто приїхав погостювати в мене. Оздоровитися. Лікарі прописали йому води. Наші джерела відомі.
Танев-брат говорив спокійно, з переконаністю людини, яка бреше не вперше. Він був невисокий, кремезний, наче досить стара, але ще міцна шафа. Обличчя мав червонясте від життя, близького до природи й алкоголю. Очі ніби сонні, невиразні.
— А відколи ваш брат оселився у вас, він весь час був тут? — запитав я, пахкаючи цигаркою.
— Ви часом не з міліції? — в свою чергу поцікавився хазяїн, хоча одразу зрозумів, що це саме так.
Я без зайвих розмов показав йому посвідчення і почекав відповіді. Чорні очі з пожовклим від алкоголю білком дивилися на мене спокійно і нахабно.
— Ну, — кажу, — надто довго вигадуєте відповідь.
— А, це ви про брата? — здогадався Танев, наче досі ми розмовляли про сузір'я Оріон. — Він поїхав. І півгодини не минуло.
— Це я чув. А раніше кудись їздив?
— Ви про те, чи раніше їздив? Нікуди не їздив. Весь час тут сидів.
— Усе тут? Ти диви! Три місяці сиділи обоє й дивилися один на одного.
Темні запалені очі дивилися на мене, як на порожнє місце.
— І останні дні теж був тут, правда ж?
— Тут. Чого йому десь ходити. Нам удвох весело. Гуляємо.
— І вчора по обіді теж був тут, га?
Танев замовк, але в його погляді не було й тіні ніяковості. Він просто ще не вирішив, що сказати про вчорашній вечір. Інструкції, певно, дістав давненько.
— І вчора, здається, був десь поблизу.
— Наскільки широким є оте десь поблизу? Чи охоплює воно столицю, чи сюди входять тільки Люлин і Вітоша?
— Не знаю, ходив він на Вітошу чи ні. Тут поблизу був.
— Браво, — кажу. — А в четвер?
Чоловік, видно, з самого початку чекав запитання про четвер. Я не здивував його.
— А в четвер була пиятика, як замолоду. Мало не до ранку гуляли.
— Браво, — знову схвалив я, повторюючи улюблений вигук свого приятеля, судового лікаря. — А де відбувалося це торжество? Внизу, в ресторані, чи тут?
— Тут, тут, — уточнив чоловік. — Хто ж тинятиметься по ресторанах.
— А за питво хто платив? — поцікавився я.
Чоловік подивився на мене важким поглядом:
— Від брата випивка, від мене закуска.
— Ага. А ця прибудова теж від брата?
— Як це від брата?
— Може, нею він платить вам за брехню?
Двоє чоловіків у ватянках зиркали на нас, заінтриговані моїми запитаннями.
— Га? — Чоловік нахабно вирячився на мене.
— Ви що п'єте? Ракію?
— Ракійку п'ємо, — підтвердив Танев.
— Переходьте на вино, — порадив я йому. — Від ракії дуже тупіють.
Майстер у ватянці хрипко засміявся. Танев удав, що не почув мене. Нахабні очі дивилися спокійно: «Ми, Таневи, не дуже боїмося таких, як ти. Ламаний гріш тобі ціна. Навіть тепер».
«Дідька лисого ти житимеш у цій прибудові, яку так вилизуєш. В іншому місці відпочиватимеш», — відповів я теж поглядом, бо погрожувати заборонено законом. Потім повернувся й пішов.
Ще один герой минулого. Готовий сюжет для нашої знайомої — художниці. Навряд тільки, щоб вона вивчила його біографію. Колишній політикан, колишній околійський управитель, колишній спекулянт. Чи не додати ще й «колишня людина»? Не віриться, що він взагалі був людиною. Дуже хистке в тебе алібі, любий Танев. Свідок, єдиний твій актив — двоюрідний брат. А родичів не вважають за свідків.
Я дістався до вокзалу вчасно, аби помахати рукою услід поїзду. До наступного поїзда можна погуляти. Відверто кажучи, мені вже в печінках сидить оце ходіння. Розмови з людьми, розмови з самим собою і прогулянки, прогулянки, переважно по мальовничих куточках, які професіональною мовою звуться «місце пригоди».
По небу від Люлина суне густий туман, ніби хмари диму. Почався дощ. Він дедалі дужчав, але якщо вже ти надумав гуляти, то гуляй. Я підняв комір плаща й насунув капелюха на лоба. Неприємно, коли вода капає на ніс.
Перетнув село, вийшов на шосе й пройшов кількасот метрів по безлюдній місцевості. Минуло вже багато років, усе тут, певно, дуже змінилося. Змінився й шлях — рівний і гладенько заасфальтований. Але в сивому освітленні осіннього надвечір'я під навскісними струменями дощу я виразно бачу місце пригоди, отам, попереду, біля голих чорних дерев. Бачу дві автомобільні фари, що ледь освітлюють стерню, бачу «оппель», затиснутий між кюветом і чорним тулубом «мерседеса», бачу постать шофера біля машини. «Гей ти, пісню про Катюшу знаєш?»
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
— А, це ви?
— Я.
— Чому не сідаєте? А втім, я забула: ви завжди поспішаєте.
— Не завжди. Лише інколи, — уточнив я і сів до столика.
В кафе «Болгарія», незважаючи на ранній час, було досить людно. Бракувало тільки того, заради кого я прийшов. Зате Ліда була тут. Після короткого й безневинного запитання я замовив дві кави й дві чарочки коньяку.
— Ви ж, здається, не терпите алкоголю? — нетактовно запитала Ліда.
— Це правда. — кивнув я. — Але мій приятель-кельнер якось сказав, що добре виховані люди завжди пили коньяк з кавою чи навпаки.
— Я не припускала, що ви сноб, — промовила Ліда трохи розчаровано.
— Я теж був дуже здивований, коли відкрив у собі цю рису.
— Не псуйте мені гарного враження від вас, — зауважила художниця й усміхнулась. — А знаєте, я майже продумала картину, про яку казала. Назву її «Допит».
— У журналах я бачив доволі таких картин, — делікатно зазначив я. — Правда, з давнього життя.
— Так, — пожвавлено підтвердила Ліда. — Героїв допитують інквізитори-поліцаї. І ніхто не здогадався намалювати, коли допитує позитивний герой, а підслідствений справжній злочинець, коли рушійною силою є не насильство й інквізиція, а моральна перевага нового над старим…
На щастя, саме в цю хвилину офіціантка принесла каву й коньяк. Я запропонував Ліді цигарку. Трошки повагавшись, вона невправно закурила. Закурив і я.
— Цікаво, — пробурмотів я, ковтнувши коньяку, — хоча, відверто кажучи, не дуже уявляю вашу картину.
— А я бачу її так, ніби вона вже готова. Нова людина схожа на вас, а стара — на Медарова. Ви підвелися, задаючи своє вирішальне запитання, а той зігнувся на стільці, винний і розчавлений вашою моральною перевагою…
— Такі люди рідко визнають себе винними… — зауважив я.
— Нічого, — відступила Ліда. — Важливо, що викритий, обеззброєний, розчавлений.
— Гаразд, — відступив і я. — Спробуйте. Ніхто ніколи не знає наперед, що може вийти.
