— Я не людина Танева… — механічно бурмотів Ілієв.
— Якби ти був людиною Танева, ми розмовляли б в іншому місці. Але він тебе використовував і зовсім не так безневинно, як ти гадаєш…
— Я не брав участі у мерзотах Танева… — весь час повторював Ілієв.
— Ти міг і не брати безпосередньої участі. Досить того, що мовчав. Мовчання, Ілієв, золото, але в деяких випадках це страшна провина. І так сталося з тобою. Тепер ти мусиш спокутувати свою провину. Тому — розповідай усе з самого початку!
— З процесу? — налякано запитав Ілієв.
— Ні, не з процесу. Ми починаємо від Дев'ятого вересня. А ти почни трохи раніше: від «Комети» і до наших днів…
— Про «Комету» я вже розповідав… — нагадав Ілієв.
— Ти розповів одну третину. А мене цікавить усе. І гляди, бо оте терпіння, про яке я казав, вичерпується. Ну ж бо!
— Головним у «Кометі», — глухо почав Ілієв, — був Костов. Мав грубі гроші, зв'язки з впливовими людьми й гітлерівцями. Танева — далекого родича Костова — спочатку тільки записали компаньйоном, щоб надати конторі видимості акціонерного товариства. Та протягом останніх двох років гітлерівці дедалі більше працювали саме з ним..:
— Як працювали?
— Ну, всю оту фірму «Комета» зліпили, видно, для того, щоб приховати злочини гестапо. І Танев став чи не головною людиною. Через нього встановлювали зв'язки. Він був найхитріший, найспритніщий з-поміж трьох. Костов і Медаров уже боялися його. З того випливало, що Танев став важною персоною. Нажив великі гроші… Потім ота історія із втечею Костова… Потім…
— Зажди-но, Ілієв, — перебив я його. — І запам'ятай: попереджаю востаннє! Якщо ти все ще боїшся Танева, мушу сказати, що ти боїшся не того, кого слід! Подивись на мене!
Ілієв наполохано підвів очі.
— «Історія із втечею Костова»… — повторив я. — От про неї і розповідай! І якнайдокладніше! Ти був при тому!
Я вимовив останню фразу так упевнено, наче справді знав про те, що казав. Але іноді слід покладатись і на здогади.
Ілієв винувато похнюпився і мовив зовсім тихо:
— Був…
Дальший натиск уже не потрібен. Хто сказав був, той скаже й далі. Я відкинувся на спинку лави й полегшено збив капелюха на потилицю. Навколо тече буденне життя заводу. Приїжджають і від'їжджають вантажні машини, з дверей будинку дирекції виходять люди, жваво розмовляючи між собою, кілька чоловік метушаться навколо розісланого на землі величезного плаката: «Виконаємо достроково…» Заклик, очевидно, треба було повісити на фасаді. А тим часом Ілієв розповідає мені про зовсім інші речі.
— Була ніч сьомого вересня. Чуємо, завила сирена. Схопилися й — у сховище. Костов обладнав на віллі підвал як сховище. Тільки-но Танев відімкнув його і ми ввійшли, стало ясно, що Костов утік. Сейф, де всі троє тримали гроші, зяяв пусткою. Це був старий вогнетривкий сейф, ціла стінна шафа. Відмикалася трьома різними ключами. Кожен з «Комети» мав тільки один ключ. Але Костов одімкнув його. Видно, виготовив для себе додатковий комплект ключів, хитрюган… «Ти бачиш, що він нам улаштував, паскуда! — вигукнув Танев і одразу наказав мені: Ілля, виводь «мерседес». Я вивів машину з гаража. Медаров і Танев стояли посеред двору й про щось домовлялися. Тільки-но побачили, що я готовий, скочили на заднє сидіння, й Танев гукнув: «Давай до Божуриште! Навпростець — через Банкя. І швидко». — «Не можу швидко без фар», — кажу. «То вмикай фари, хай йому чорт!» — «По нас стрілятимуть», — пояснюю. «Вмикай, кажу тобі, поки я сам не почав стріляти». Я ввімкнув світло — що вдієш? — і ми помчали. З їхніх розмов я зрозумів, що Костов хоче втекти на німецькому літаку. Останнім часом вони тільки про те й говорили: тікати чи ще зачекати, а коли тікати, то як владнати з німцями… Ми проскочили Горну Баню й попрямували до Банкя. Шосе було геть розбите, а Танев усе штовхав мене в спину: «Швидше, швидше!» Поминули й Банкя. Тільки виїхали з села, як удалині помітили світло фар. «Якщо це «оппель» Костова, ми його наздоженемо, — зрадів Танев. — Давай, Ілля, натискуй на педалі!» Я додав газу, і, проїхавши підйом, ми побачили попереду «оппель» Костова. «Мерседес» — машина потужніша, і ми швидко його наздоганяли. «Як тільки обженеш, розвернись і заблокуй дорогу!» — скомандував Танев. Я так і зробив. Щойно зупинився, як Танев і Медаров вискочили з машини. «Тільки тихо», — спробував втрутитися Медаров. «Не вчи мене!» — огризнувся Танев і підбіг до «оппеля». Отоді я побачив, що у Танева в руках автомат…
Доріжкою повз нас пройшов робітник у вилинялому комбінезоні.
— Ти чого, видно, обридло тобі працювати — в балачки вдарився? — дошкулив він Ілієву.
Ілієв не відповів. Робітник здогадався, що тут щось інше, і відійшов. Навпроти двоє чоловіків, стоячи на драбинах, уже чіпляли плакат, третій помагав їм голосними вказівками. Діти вервечкою йшли за вчителькою, яка привела їх показати, що таке завод. Я закурив і знову підставив обличчя сонцю.
— Танев відчинив дверцята й гримнув на Костова, який затаївся на задньому сидінні: «Ану, компаньйоне, вилазь!» Той виліз із машини, як мокра курка. «Давай і ти!» — гукнув Танев шоферові Андрєєву, — та швидше, поки сопілка не заграла!» — й замахнувся автоматом. Андрєєв вийшов і став коло машини. «Ну, що? Від'їжджаєш? — заревів Танев на Костова. — А колеги — вовкові в зуби, так? Навіщо тобі компаньйони, коли ти вкрав їхні гроші!» Костов мовчав. Що тут скажеш. Усе було ясно. Але Танев наче змилувався: «Ну, гаразд, — каже, — що було, то було. Як бачиш, ми людяніші за тебе. Поїдемо разом. Якщо вже старий лис подався, значить, пора». Костову наче камінь з плечей. «Разом, Лазаре, разом. Але треба поспішати, брате!» — «Коли відлітає літак? — питає Танев. — І що це за літак? Чи не завезе нас часом на фронт?» — «Та ні, транспортний літак, — відповідає Костов. — Вивозить офіцерів. Летить просто на Берлін». — «А хто ж нас пустить?» — допитується Танев. «Як хто? Полковник Кірхнер чекає на нас, ти його знаєш». — «Ну, коли так…» — проказав Танев… І прошив Костова автоматною чергою. Той упав. Тоді Танев обернувся до шофера. Він не любив Андрєєва. «Гей ти, — каже, — чого витріщився? Заспівай що-небудь!» І я здогадався, в чому справа. Андрєєв був веселун. Завжди наспівував наших пісень. Чи Танев сам почув, чи хто доніс. «Заспівай що-небудь!» Андрєєв не відповів. «Диви, як йому заціпило, — наче дивується Танев. — Ти хоч пісню про Катюшу знаєш?» — «Знаю», — відповідає Андрєєв і спокійно дивиться на нього. «Ну, то заспівай. Заспівай, тобі сказано!» Але Андрєєв навіть не поворухнувся. Потім тихо: «Я по команді не співаю». — «Ну, тоді й без пісні обійдемося», — кинув Танев й випустив ще одну чергу з автомата. Андрєєв поволі опустився на коліна, але не впав. «Клятий комуніст!» — гримнув Танев і розрядив у нього весь магазин…
Ілієв замовк, втупившись у землю. Я кинув цигарку. Вдалині глухо гуркотів мотор.
— Обидва миттю кинулися переносити валізи з «оппеля» в «мерседес». Потім знову всілися на задньому сидінні й Танев наказав: «На аеродром, і швидше! Коли не хочеш, щоб і тебе на той світ послав під гарячу руку». Він, певно, справді хотів позбутися мене, та ні він, ні Медаров не вміли водити машину. Коли дісталися до Божуриште, останній літак — отой, транспортний, щойно піднявся в повітря. Танев вилаявся. А Медаров не втримався й дорікнув: «Коли б не гаяв часу на допити й екзекуції, зараз би вже летіли!»— «Ти краще помовч, — відрізав Танев. — І без того ні на що не здатний. Треба негайно замести сліди, а там побачимо. — І знову скомандував мені: — Жени назад!» Приїхали на те ж місце. «Ану, вилазь, допоможеш!» — крикнув мені Танев. «Не можу, — белькочу, — мені кепсько!» Танев вилаявся, але не наполягав. Поспішав. Разом з Медаровим вкинули трупи в «оппель», облили бензином і відійшли. Танев загорнув у газету камінець, підпалив папір й жбурнув у машину. «Оппель» спалахнув, наче смолоскип, і невдовзі вибухнув. В цей момент пролунав відбій…
Ілієв знову замовк. А я закурив і пильно подивився на нього. Він сидів, так само втупивши погляд у землю.
— Потім?
— Потім ми повернулись. Я поставив машину, а вони кудись понесли валізи. Але перш ніж зникнути, Танев попередив мене: «Забудь усе, що бачив! Інакше те саме буде і з тобою».
— І тому ти мовчав.
— Авжеж… Та і яка користь розповідати… Доказів немає. Коли почався процес, навіть залишків «оппеля» не знайшли. Я сам ходив туди й на власні очі бачив: тільки слід горілого на землі, більше нічого.
