попрямував до механічного цеху. Верстатів багато, шум оглушливий, але ці перешкоди неспроможні спантеличити мене. За хвилину я вже дружньо поплескував по плечі чоловіка, що схилився над верстатом.
Ілієв підвів голову і вражено втупився в мене. Він мав рацію. Дружба дружбою, але я, зрештою, трохи пересолив. На мій погляд, власне, це він пересолив, ну, та то пусте. Я показав на вуха, мовляв, «перетинки мені луснуть», потім повернувся до виходу. Ілієв нерішуче подивився на мене, щось сказав юнакові й пішов слідом за мною.
Я не дуже розуміюся на краєвидах, і через те, мабуть, забув сказати, що погода була гарна. Гріло сонце. Може й пташки цвірінькали, але я не звертав уваги. Дерева в садочку перед будинком дирекції пожовкли, адже була вже осінь. Ми знайшли зручну лаву. Після тортур на всіляких табуретках я передчував справжній відпочинок. Сів і примружився від сонця.
— Чисте повітря… сонце… і трохи вологи, щоб не забувати про свій ревматизм… приємно, га?
Ілієв мовчав. Він сидів на краєчку лави незручно, наче дерев'яний. Моя лірика, мабуть, не діяла на нього.
— Тумани піднімаються… — вів я далі, пригадавши окремі вирази з читанки для другого класу. — Небо вияснюється… Та й інші справи прояснюються. Всупереч намаганням деяких людей напустити якнайбільше туману. — При цих словах я розплющив очі й добродушно подивився на свого співрозмовника: — Ось, наприклад, ти, любий Ілієв. Приходить до тебе людина з міліції. Приходить довірливо, як до товариша, сподіваючись, що ти наведеш її на правильний слід. А ти що? Спрямовуєш її в протилежному напрямку. Певно, щоб віддалити не тільки від сліду, але й від самого себе. Посилаєш до родини Сиракових. Сиракови відсилають до Таневої. Танева в свою чергу переадресовує до якоїсь Мімі. Мімі відправляє до Андрєєва, а Андрєєв — знову до Ілієва. І ось людина, яку посилали в один бік, повертається з протилежного. А це ще раз підтверджує, що земля кругла. Коло замкнулося…
Я трохи помовчав. Потім додав:
— Сподіваюся, воно не замкнеться зашморгом на твоїй нещасній шиї!
Ілієв злякано подивився на мене:
— Не розумію.
— Ясно, що не розумієш. Ми з тобою, певно, погано розуміємо один одного. Всупереч моїм сподіванням. Але я маю ще трохи терпіння і спробую тобі дещо пояснити. І, завваж, не тому, що це конче потрібно мені, а тому, що хочу допомогти тобі, поки ще не пізно.Ілієв дивився кудись убік, проте слухав напружено. На мить мені стало шкода цього чоловіка. Зовні він був наче байдужий, але відчувалась і безпорадність, і страх. Донедавна Ілієв спокійно працював. І раптом звідкись виринула людина в чорному капелюсі й чорному плащі. І тихий, старанний Ілієв борсається, наче в пастці. Хто ж винен: людина в чорному капелюсі чи він сам?
— Слухай, Ілієв: за час, відколи ти послав мене по вербові груші, мені пощастило дещо з'ясувати. Що саме і як — не розповідатиму, аби ти не відбив мій хліб. Проте одну таємницю все-таки довірю…
Я нахилився до співрозмовника і сказав йому конфіденціально:
— Ти, любий Ілієв, лжесвідок.
Він спробував щось заперечити, але я спинив його рухом руки і так само конфіденціально додав:
— А лжесвідчення карається за статтею 222, параграф перший Карного кодексу.
— Але, товаришу інспектор, який мені інтерес…
— То вже ти сам знаєш. Хоч і я маю про це свою думку.
Ілієв мовчав. Я підвівся, закурив, потім поставив ногу на лаву і знову нахилився до Ілієва:
— Ти збрехав, Ілієв. І не раз. Казав мені, наприклад, що давно вже не бачив Танева…
Ілієв втупив погляд у землю.
— А я встановив, що близько місяця тому ти пригнав машину Танева на технічний огляд. Хто тобі передав машину? Як? По телефону?
— Її пригнав двоюрідний брат Танева, — пробурмотів Ілієв.
— Неправда. Танев особисто приїжджав. А вчора по обіді хто був у вас, двоюрідний брат Танева чи він?
— Нікого не було… — тихо мимрив Ілієв.
— Знову неправда. Продовжуєш лжесвідчити. До твого відома, я встановив ще й інше. Близько місяця тому Танев зробив спробу вбити Медарова. І це він намагався здійснити через третю особу. Другий замах був успішний, і здійснив його він, напевно, теж через третю особу. А оскільки ніхто з героїв, причетних до цієї історії, не може бути тією третьою особою, то, виходить, докази свідчать проти тебе…
Ілієв швидко підвів голову і злякано глянув на мене.
— Я непричетний до смерті Медарова. Непричетний…
— Можливо. Це ми з'ясуємо. Але заплутавшись у брехні, не думай, що так легко виплутаєшся.
— Я не маю нічого спільного із смертю Медарова, — повторив Ілієв так само злякано.
— Чи маєш що спільне, чи не маєш, доведуть факти. А тепер розповідай, поки ще сидиш на чистому повітрі. Ну, розповідай!
Ілієв знову підвів на мене очі, виповнені страхом:
— Боюсь я!
Я зітхнув й розвів руками:
— Отакої! Кого ти боїшся, чоловіче? Мене? Нас? Влади?
— Танева боюсь, — пробурмотів Ілієв, озираючись.
— І ще озирається… — зауважив я. — Чи, бува, хто не чигає на тебе в кущах? Ех, ти! Є, значить, люди, для яких і двадцяти років не досить, аби зрозуміти нарешті, що вони здобули свободу і їм нічого більше не загрожує.
Ілієв начебто заспокоївся, але все ще озирався неспокійно.
— Чи ти сповна розуму? — спитав я. — З одного боку — ми, держава, твоя держава, а з другого — покидьок Танев… І ти боїшся того покидька!
— Він не один… — пояснив Ілієв. — Весь час казав мені про це… Казав, що має людей, які зразу ж мене ліквідують, якщо він постраждає через мене… І я певен, що має… Він завжди водився з усякими темними типами… Ще тоді, до Дев'ятого вересня…
Цигарка обпекла мені пальці. Я закурив нову й кинув недопалок на доріжку.
— Слухай, Ілієв: ми краще знаємо, коли і з ким водився Танев. Маємо список усіх його людей. Мушу тобі сказати, що в основному це список покійників… Є кілька колишніх козарлюг, що сидять по мишачих норах, тихші од води й нижчі од трави… Танев один. Розумієш, сам-самісінький! І тільки через те, що лишився один, він шукає таких наївних, як ти, аби застрахати й використати у своїх цілях.
— Танев не використовував мене, — механічно промовив Ілієв. — Я не людина Танева…
— Але ж Танев був у тебе вчора. І ти це приховав од мене. «Жінка, — говорив, — напахчувалася одеколоном». Був у тебе вчора Танев чи не був?
— Був… — так тихо прошепотів Ілієв, що я ледве почув його.
— Чого приходив?
— Питав, де Медаров.
— Гм… Удавав, ніби не знає, що Медаров мертвий?
Ілієв кивнув.
— А ти що відповів?
— Сказав, що приходили якісь люди й повідомили, начебто Медаров помер од розриву серця.
— Саме так і сказав?
— Точно так.
— А ще що?
— Потім Танев запитав, чи не приходив до мене хто-небудь з міліції. Я сказав, що ніхто не приходив.
— Добре, що здогадався так відповісти. Далі?
— Більше нічого. Танев знов попередив мене, аби я й словом не прохопився, що бачив його останнім часом. Залякав мене друзями й пішов.
— І через це ти все ще брешеш мені і покриваєш Танева.
