Мораль і політика в романах Джойса Кері
Політична тематика широко входить у літератури Заходу в XX ст., посідаючи в них визначне місце, особливо після другої світової війни. Повною мірою це стосується й англійської літератури, де традиція політичного роману чи не найдавніша: вона починає складатися у Свіфтових «Мандрах Гуллівера» й «Джонатані Уайлді Великому» Генрі Філдінга. Та найчисленніші твори на політичні теми з'являються в англійській літературі другої половини XX ст., в тому числі у таких визначних письменників як Ч. П. Сноу, Г. Грін, Дж. Ліндсей, Дж. Олдрідж та інших. Серед них «політична трилогія» Джойса Кері («Улюбленець слави», 1952; «Ніхто, крім бога», 1953; «Якби не ставив я честь найвище», 1955) вирізняється своєрідним ракурсом змалювання політичного життя, морально-філософським трактуванням його колізій, тонким іронічним психологізмом. Перший роман цієї трилогії нині пропонується увазі українських читачів.
Однак передусім коротко розповімо про творчий шлях і метод письменника, характерні грані його світогляду і провідні естетичні принципи.
Артур Джойс Люнел Кері (1888—1957) народився в Північній Ірландії у збіднілій дворянській родині англо-ірландського походження. Восьмирічним хлопчиком він втрачає матір. Його батько перший із роду Кері змушений був залишити маєток і, переїхавши до Лондона, працювати інженером-будівельником. Навчається майбутній письменник у лондонському Кліфтон-коледжі, де значну увагу приділяли природничим наукам. Але юний Кері виявляє здебільшого гуманітарні й художні нахили, рано пробудилися у нього літературні інтереси, він пише вірші і в 1908 році видає поетичну збірочку.
Та поетичний дебют ще не визначив літературної долі Кері. Не менш активно цікавиться він живописом, їде у Париж, де бере уроки в художників-імпресіоністів, а після повернення на батьківщину протягом трьох років навчається в Едінбурзькій художній школі. Там його вважали за здібного початківця, але і в цьому мистецтві молодий Кері не знаходить себе. Раптово залишивши художню школу, він вступає до Трініті-коледжу в Оксфорді, де вивчає юриспруденцію. Пояснюючи цей несподіваний «зигзаг» на шляхах становлення Кері, дослідники посилаються то на його слабкий зір, то на бажання набути духовної самодисципліни.
І хоч живописцем Кері не став, заняття живописом не минули для нього марно. Річ не тільки в тому, що він малював для себе протягом всього життя,— важливішим є те, що заняття живописом, набуті професійні знання виразно позначилися на літературній творчості Кері, на його стилі. Звідси специфічно живописне вміння передавати світ у візуальних образах і барвах, в динаміці ліній і грі світлотіні. Кері не так розповідає про світ, як його показує, переважно в імпресіоністичній манері, через живописні фіксації життєвих реальностей в динаміці й колориті. Водночас словесний живопис Кері інтенсивно передає певний настрій і виражає світосприймання героїв. Ось як, наприклад, змальовується будинок, у якому провела дитинство героїня роману «Улюбленець слави»: «Я завжди згадую (вірніш, уявляю собі подумки), як він сяє всіма своїми стінами й вікнами гарної години під легким вітерцем або в серпанку сліпого дощу, який так визеленював траву і був такий сонцеквітний, що скидавсь на промені, які линули з неба й щезали, не долітаючи до землі». Але найповнішого вираження ця «живописна константа» досягає в романі «З перших рук» (1944).
Перш ніж серйозно зайнятися літературною творчістю, Кері прагне збагатити свій життєвий досвід (а це зрештою означає, що він, можливо, й напівсвідомо, чинив саме як письменник-реаліст, для якого неписаним законом є те, що творчість спирається на життєву реальність, виростає з неї). Згадане прагнення спонукало його в 1912 році взяти участь у першій балканській війні — щоб розширити досвід і заодно випробувати себе. Згодом про цей епізод свого життя Кері розповів у документальній книзі «Спогади про Бабутів», яка вийшла вже після його смерті. Перед першою світовою війною Кері поступає на службу в колоніальну адміністрацію у Нігерії. Тут у 1914—1915 pp. він також бере участь у воєнних діях у Камеруні, сусідній з Нігерією німецькій колонії, і отримує тяжке поранення в голову. Загалом у Нігерії Кері проводить близько шести років, з них останніх чотири — як губернатор Боргу, глухої провінції на півночі країни. Він завоював репутацію чесного адміністратора, що піклувався про добробут краю, будував дороги та іригаційні споруди, там же у нього склалося глибоко критичне ставлення до британської колоніальної системи, що через певний час знайде вираження в його романах «африканського циклу».
В 1920 році Кері йде у відставку, повертається до Англії і поселяється з сім'єю в Оксфорді з наміром віддатися літературній творчості. Але й на той час становлення Kepi-письменника ще не завершується. В одному з популярних американських журналів він опублікував цикл оповідань, які мали успіх у читачів, але зовсім не задовольнили автора. Написані вони були за стереотипом «читабельних» журнальних оповідань, які за вигадливо побудованою фабулою і зовнішньою відточеністю стилю приховували тривіальний зміст. Письменник замовкає ще на дванадцять років і наполегливо працює, набуваючи справжньої письменницької майстерності.
Кері належить до генерації таких англійських письменників, як Д. Г. Лоуренс і Дж. Джойс, В. Вулф і О. Хакслі, котрі ввійшли в літературу в 10—20-х pp. і великою мірою визначали тоді її зміст і характер. Оскільки ж становлення Кері було довгим і перші свої романи він опублікував на початку 30-х pp. разом з письменниками наступного покоління, такими, як Г. Грін, Ч. П. Сноу, І. Во і Дж. Б. Прістлі, то критики й читачі вбачають у ньому представника саме цього покоління. І підстави серйозніші, ніж простий збіг у часі. Лоуренс, Джойс, Вулф належали до модернізму або ж були близькими до нього, вони багато експериментували, прагнули до радикального оновлення форми, і на їхньому тлі творчість Кері здавалася дещо старомодною, надто традиційною; мине ще чимало років, поки заговорять про її новаторство. Інша справа — названі письменники наступного покоління, до якого «включився» Кері. Це були письменники- реалісти, і насамперед з їхньою діяльністю пов'язане нове піднесення англійської реалістичної літератури в середині XX ст. Словом, не тільки за збігом у часі, а й за характером творчості, її типологією вони були близькі Кері. Творчий світ кожного з цих митців — яскравий і неповторний. Це стосується і творчості Кері, яка, крім іншого, вирізняється проблемно-тематичною багатогранністю. У Г. Гріна й Ч. П. Сноу, так само у І. Во маємо теми й мотиви, які проходять через усю їхню творчість, виступають у ній провідними, визначальними. Дж. Кері — письменник «багатоликий», він звертався до різних проблем і сфер життя.
Письменницьку долю Кері порівнювали з долею його героя-митця Галлі Джімсона, який ішов попереду свого часу і тому вийшов з моди, не встигнувши в неї увійти. В цій паралелі справді є сенс. Звичайно, Галлі Джімсон — далеко не автобіографічний образ, але автора і героя зближує те, що вони обидва не пристосовувалися до смаків і уподобань публіки, хоча й розуміли, що це — не той шлях, який веде до визнання і матеріальної забезпеченості.
Дж. Кері — гідний продовжувач традицій англійського реалістичного роману, традицій Д. Дефо, Г. Філдінга і Л. Стерна, Ч. Діккенса і У. Теккерея, Т. Гарді, Г. Джеймса і Дж. Конрада. Сам Кері підкреслював вплив на нього Конрада, а також російських письменників-реалістів XIX ст., передусім Л. Толстого і Ф. Достоєвського. Особливо багато він завдячує Толстому, цьому гігантові світової літератури. Кері по-своєму трактував творчість Толстого, полемізував з ним і водночас вчився у нього, зокрема створенню багатогранних образів-характерів, розкриттю діалектики людської душі.
Поміж прози переважної більшості англійських письменників XX ст. твори Дж. Кері вирізняються життєствердним пафосом та історичним оптимізмом. Незважаючи на нещастя і злигодні, які щедро випадають на долю героїв Кері, всі вони утверджують радість життя. Проте ця радість тривожна, вона невіддільна від життєвих страждань. За сміхом у Кері часто ховаються сльози, комедія обертається трагедією. Однак усе це не применшує радості життя, не зводить її нанівець, а, навпаки, загострює, робить майже фізично відчутною. Своєю прозою Кері утверджує життя як найвищу цінність, що дається людині, і цим він протистоїть поширеним у літературах Заходу настроям зневіри і песимізму.
Життєствердне звучання творів Дж. Кері походить від його філософських поглядів, концепції життя, що засновується на вірі в безмежні творчі сили й можливості людини. В одному з інтерв'ю письменник дав таке стисле її формулювання: «Як на мене, визначальним фактом життя є вільний розум. Для добра чи для зла, людина — це вільний творчий дух. Саме цим і твориться той примхливий світ, в якому ми живемо. Світ, безперервно оновлюваний та життєдіяльний і водночас небезпечний, повний трагедій і несправедливостей. Світ, у якому ніколи не припиняється зіткнення між новими ідеями і старими уподобаннями, між новим мистецтвом, новими винаходами й старими установами». Як бачимо, оптимізм Кері цілком вільний від
