далі?»
І ось що дивно: я вперше злякалася. Не того, що він може мені заподіяти, а того невідомого, що було у нього в запасі (він справді знав життя і людей; мені не виходила з голови його перемога над войовничою тітонькою Леттер) і про що я не мала жодного уявлення.
І що галантніше він поводивсь (мені, як і раніше, у його милій мові вчувалася зловтіха), що більше виявляв «увагу», то дужча огида проймала мене; огида, що перейшла у своєрідну спустошеність. І коли (я спочатку не пойняла тому віри!) він насміливсь прагнути зі мною близькості (звісно, він переконував мене, що весь вечір милувався мною і вмирав од кохання, але мені знову ж таки здавалося, що він глузує з мене), я відчула себе такою розбитою фізично й морально, що не знайшла в собі сили відмовити йому. Я сказала собі (як це бувало в дитинстві, але тоді йшлося про Джіма): «Ет, будь що буде... Хай робить зі мною все, що хоче». І вчинила як слухняна, але неуважна рабиня. Проте він (на відміну від скаженого Джіма), здавалося, був цілком з того задоволений. Він тримавсь, як володар, якому хочеться бути брутальним, щоб повністю відчути свою могутність.
Зі свого боку, я не відчувала до нього зненависті, це не мало сенсу, і, можливо, при його тодішньому настрої лише додало б йому втіхи,— на що, не маю сумніву, він тоді теж розраховував. Він (як написав про нього один журналіст), на той час уже ввійшов у смак влади.
54
Томові минуло вже шість років. Він був трохи замалий як на свій вік, але мав таку саму, як у батька, гарну поставу і таку ж, як у нього, ніжну шкіру та м'яке волосся. Всі його рухи, як Джімові, були чіткі й певні, він ніколи нічого не перекидав. Якщо я скажу: Том і в дитинстві був чарівною дитиною,— ви подумаєте, нібито я, як і кожна матір, необ'єктивна; проте всі, хто його тоді знав, твердять, що він був на диво привабливий і обдарований; уся його кар'єра зайвий раз це підтверджує.
І справді, ним одверто захоплювались. На вулиці на нас раз у раз озирались. Згодна, це не йшло йому на користь, але що вдієш? Адже не скажеш незнайомим людям: «Не милуйтеся так явно моїм хлопчиком — це може погано на нього вплинути!» Бо почути такі слова було б йому набагато більшою шкодою!
На превелике щастя, сам Том, здається, і не помічав того захоплення. Його надто поглинали власні справи, і він майже не звертав уваги на інших. Він чудово грався сам із собою — удавав вантажника на вокзалі й щосили брязкав дверима, або гордовито переступав з ноги на ногу, наче кінь у парку, а то й ставав тітонькою Леттер і починав робити витинки з газет, або читав проповідь, як містер Гулд.
Крім того, він чудово малював. Його малюнками захопився один відомий художник, дійсний член Королівської Академії мистецтв, що приїздив до Слептон-хаузу писати портрети моїх кузин. Звичайно, всі діти більш-менш охочі до малювання, адже вони так сміливо довіряють паперові свої фантастичні уявлення про життя (до того ж ми ніколи не забуваємо, що вони діти), але Том і справді мав дивовижне чуття композиції та кольору. На його малюнках було багато корів, собак та човнів (корови були часто менші за човни), а по кутках юрмилися люди, в яких можна було впізнати наших спільних знайомих принаймні по капелюхах та взутті. Іноді йому вдавалося намалювати й більш-менш нічогеньку корову чи шлюпку, наприклад, посудину майора Фрієра з брунастим вітрилом чи біломорду корову з Літл-Тор.
Честер був у величезному захваті від тих малюнків. Слід віддати йому належне, з нього був чудовий батько; і я не раз полегшено зітхала, коли всі мої побоювання щодо «специфічного» його батьківства, яке могло вилізти боком дітям, та й усім нам, виявилися даремними. Навпаки, все обернулося на краще: особливе становище (при його «благородних» принципах) примушувало Честера бути ідеальним батьком. Він забігав у дитячу кімнату не менш як двічі або й тричі на день, вигадуючи для Томових малюнків найфантастичніші сюжети, на які вмить сам імпровізував казки; Том був у нього справді закоханий, і я нерідко чула, як вони дружно сміялися.
Пам'ятаю, якось я зайшла до дитячої кімнати в Орчарді. Том, як завжди, сидів на колінах у Честера, а той малював йому слона, розповідаючи, як цей слон пішов у гості і спершу з'їв усі пироги, потім стіл, а далі й увесь дім. Том аж зайшовся від сміху, зліз з колін і почав качатися по підлозі, та й сам Честер реготав мало не до сліз. Я не могла не приєднатися до них,— хто лишиться байдужий, коли сміються діти! А Честер з величезною втіхою плів свою казку далі,— як злякався господар, завваживши неймовірний апетит свого гостя,— його фантазія далебі не знала меж.
І коли няня поскаржилася, що Том не хоче гратися одинцем і взагалі зробився надто збудливий, я не звернула на це уваги. Бо сприйняла її слова за звичні ревнощі, властиві всім няням. Але тепер, одразу ж після леттерівського Ватерлоо (вираз кузена Слептона) й повної поразки «старої гвардії» (себто тітоньки Леттер; слід визнати, Слептонів жарт був дуже дошкульний!) Честер раптом почав читати Томові Біблію і слухати, як він молиться. Я зауважила, що хлопчик надто хвилюється і потім довго не може заснути. Та коли я сказала Честерові, що Том, либонь, ще дуже замалий для деяких біблійних сюжетів, він заперечив — чому? Він сам любив ці історії, коли був ще менший за Тома,— і взагалі, хлопчик сам просить, щоб йому читали.
— Ще б пак! Ти читаєш їх так, що вони звучать цікавіше за будь-яку казку,— пояснила я.
— А ти хочеш, щоб він ними нудився?
— Та ні, я хочу, щоб він просто менше переживав.
Честер пообіцяв берегти малого, та слова не дотримав.
Якось увечері, спостерігаючи, як Том, розшарівшись від збудження, пожирав Честера очима, захоплений його оповіддю, я раптом подумала: «А між іншим, це ще один спосіб закріпити мене за собою — заволодіти моїм сином. Він намагається виховати малого на свій лад і відібрати його в мене». Ця тривожна думка мене здивувала і навіть збентежила. Мені стало лячно, і я спробувала якнайшвидше позбутися цієї тривоги. Я почала сама себе переконувати: «Авжеж, нічого дурнішого ти не могла й вигадати. Закидати Честерові, що він віддає Томові так багато часу! А коли він не слухає того, що ти йому торочиш, то з нього досить тривог і хвилювань з приводу його політичних планів; у нього просто немає часу на дурниці».
Але та думка знову й знову поверталася до мене, особливо під час нашої спільної молитви. Очевидно, йшлося до того, що, завдавши мені поразки в усіх битвах (я починала розуміти, що останній мій бій, коли я, наче та овечка, повернулась від тітоньки Леттер, виявився вирішальним), Честер мимоволі став поводитись як завойовник. І хай навіть він робив це розумно, як підступний християнський колонізатор, який, захопивши варварську країну, вивчає побут і звичаї тубільців, аби втертися до них у довіру, аж доки вожді племен не почнуть і справді вірити в його добрі наміри (хоч народ — у даному разі йдеться про мої варварські інстинкти — і далі бачить у ньому ворога), він однаково залишався завойовником.
Кожен його вчинок, навіть найкращий, викликав у мене підозру й опір. Якщо говорити відверто, що добріший робився Честер, то дужче це мене непокоїло, бо доброта ворога страшніша за жорстокість. Вона загрожує самій душі поневоленого народу.
А тепер мені почало здаватися, що Честер намагається накинути Томові ще й цілком конкретні політичні погляди. Велетень з казки «Джек — переможець велетнів» завжди був гидкий торі, а вовк із казки про Червону Шапочку неодмінно скидався на Джо Чемберлена [9]. Звісно, Честер удавав, ніби все це — жарти. Та коли я мимохідь зауважила, що шестирічній дитині рано ще знатися на політиці, він заперечив: навряд чи я хочу, щоб у Тома склалося фальшиве уявлення про життя.
— Ніколи не рано вчитися ненавидіти гангстерів та снобів і знати свої права й обов'язки.
Мені важко було заперечувати ці моралізми, і, очевидно, мав рацію той, хто сказав, що жінці неможливо уявити собі свого сина п'ятдесятирічним чоловіком, з червоним носом, неголеним та лисим, від якого відгонить сигаретами й віскі і який постійно честить уряд, хоч би який він там був. Однак мене, скажу відверто, переслідував куди жахливіший образ. Я бачила Тома фанатичним радикалом, що заради своєї партії залюбки піде на будь-яку підлоту й брехню, уявляла собі, як усе його життя минає у брудному, імлистому тумані пропаганди й ворожнечі, котрий оточував багатьох Честерових послідовників, наприклад, того ж Гулда. Звичайно, я розумію, у наші часи не можна обійтися без партій і боротьби між ними, і, напевне, пропаганда все-таки краще, ніж убивство, але мене жахала сама думка про те, що у цю боротьбу буде втягнуто мого сина.
55
