час було вже це визнати.
Тому, коли Честер оголосив, що нам має бути соромно за наше комфортне життя, коли Джімові доводиться терпіти такі нестатки, я не стала говорити йому, що Джім піде й на гірше, аби тільки назбирати побільше грошей і мати можливість, приїхавши у відпустку, як то кажуть, труснути капшуком.
До того ж Честер не любив, коли хтось псував йому піднесений настрій. Духовний злет, здавалося, надавав йому особливої певності, він дедалі більше вірив у власні сили. Я гадаю, десь у глибині душі він був певен (аналізувати це почуття Честер не брався — такі речі непридатні для ретельного аналізу), що будь- який душевний підйом — від бога.
68
І вже зовсім вигадка, ніби найпершою причиною сутичок між Томом і Честером стали постійні Честерові прискіпування до Томової моральності. Це, мовляв, страшенно гнітило малого, а я скористалася з цього, щоб «збаламутити» хлопця й нацькувати його на батька. Честер ніколи не вимагав, аби Том став нонконформістом, і конфірмували його в англіканській церкві (так було зручніше для Істборо); зрештою, сам Честер, одверто кажучи, почав, переїхавши до столиці, помалу-малу відходити від нонконформістів. Тепер він уже частенько забігав на службу до моєї церкви, бо вона була поруч, за рогом.
Суть полягала не у Честеровій «розбещеності» чи «снобізмі». Сталося так, що доля звела його ближче з багатьма священиками-англіканцями, і тепер він уже не називав їх усіх поспіль «запеклими грішниками» та «любострасниками». Крім того, Честер з головою поринув у роботу; а що більше він працював, то дужче втомлювався, і йому вже було просто ніколи висиджувати на довжелезних нонконформістських відправах. Винятком, звісно, був Тарбітон, там для цього доводилося хоч-не-хоч викроювати час.
Інша справа — мої взаємини з Томом. Не заперечую, ми з ним дійсно жили на ті часи в злагоді, душа в душу. Закоханість у Честера й надто великий пієтет до нього не дозволяли Томові бути перед ним до кінця відвертим,— тоді як мене він анітрохи не соромився і міг прямо говорити все, що спаде йому на думку.
Тітонька Леттер сердилась на мене, мовляв, я заграю з Томом, але то був несправедливий закид,— це Том загравав зі мною, хоча, мушу признатися, нерідко мені від нього й перепадало. Наприклад, за мої туалети (з роками він ставав усе вимогливішим до своєї зовнішності, екстравагантні Томові краватки й жилети виразно свідчили про те, що наш син поклав собі будь-що стати справжнім денді). І взагалі, Том ніколи не пропускав нагоди пожартувати,— наприклад, з моєї пристрасті до романів або з моєї забудькуватості,— я ніколи не пам'ятала, куди запхнула чергову бібліотечну книжку (втім, де йому було знати, яку силу справ мусить одночасно робити жінка!); він розповідав мені про своїх приятелів, ділився творчими планами, враженнями від театральних вистав; і, звісно, найчастіше ми з ним говорили про Честера. Хвалився, що відразу, тільки-но Честер обійме посаду прем'єр-міністра, він, Том, заведе собі добрячих скакунів і триматиме їх на Даунінг-стріт [14], Допитувався, чи не кортить мені стати, як він казав, «графусею». Вигадав собі титул «лорд Гросвенор-Парейд» і скаржився, що особисто йому, Томові, цей титул загрожує самими лише неприємностями,— бо тоді вже йому запевне ніхто не дозволить стати вуличним художником. Він справді любив побазікати при мені казна про що, і цим дуже смішив мене. Його відвертість, очевидно, була викликана тим, що мене він не обожнював так, як Честера (тітонька вважала, що він не має до мене належної шани),— а тому й не боявся розкрити мені свою душу. Якщо вже договорювати все до кінця, Том мав легку й жваву вдачу, з ним завше було приємно й весело, і біля нього я почувалася значно молодшою, надто у товаристві деяких його друзів по мистецтву, от як родини Трайбів, де були такі невимушені й теплі взаємини.
Аби згадати «високі» тогочасні прийоми, я змушена була перечитати силу-силенну старих листів і щоденників, тоді як усе, пов'язане з Трайбами — тьмяні закутки, заставлені округлими меблями, специфічний запах олійної фарби й порохняви, нетутешня усмішка і трохи витрішкуваті очі місіс Трайб, яка, сидячи у фотелі з високою спинкою, робить з кількох старих порт'єр мантію для Титанії,— вкарбувалося мені у пам'ять.
У цьому симпатичному домі кожен робив, що заманеться. Гості, які потрапляли туди вперше (серед них бували й відомі майстри пера та пензля), блукали коридорами, шукаючи одну з Трайбових дочок, котра запросила їх, а потім геть про них забула. Будь-яка заувага, будь-який погляд сприймалися тут як належне, вечеря з проханими гостями могла перетворитися на танцювальну вечірку, перегляд приватної колекції живопису — на відгадування шарад, а шаради могли раптом перерости у філософську дискусію (яка тривала іноді до третьої години ночі) про сутність бога чи про необхідність відкрити новий театр.
Пригадую, якось, навідавшись до Трайбів (Честер виступав того вечора десь у провінції), ми заскочили їх на гарячому: вони готували різдвяну виставу «Кіт у чоботях», яку вирішено було поставити академічно, всерйоз,— Трайби взагалі дуже серйозно ставилися до всього, пов'язаного з мистецтвом. Обговорювалося надзвичайно важливе питання: кіт, якого гратиме приятелька однієї з сестер, професійна акторка Мей Бонд, має бути зодягнений по-котячому, й говорити котячим голосом,— чи вистачить самого лише смугастого плаща (зробленого з вовняної ковдри), капелюха з вухами і хвоста; виконавиця має нявчати, як справжній кіт,— чи декламувати у класичному стилі. Це обговорення тривало понад дві години,— якщо не вважати тривалих телефонних консультацій з двома відомими акторами, на які пішло ще стільки ж часу. Зійшлися нарешті на тому, що кіт мусить бути вбраний у справжній котячий костюм і котячу машкару,— проте говорити людським голосом. Доки тривав диспут, я, взувшись у чобітки для верхової їзди (Том приніс їх з дому) і зодягнувши картонну котячу машкару (насправді то був лев,— Тотті Трайб лише перефарбувала його у сірий колір) та капелюх, репетирувала (на правах дублера) роль кота. Головним режисером у нас була Джулі Трайб, вона ж була суфлером, а Том у ролі горопашного маркіза Карабаса скаржився нам на свої злигодні. Ми й не помітили, як засиділися у них далеко за північ.
Вечірніх проб «Кота у чоботях» (ми так і не перескочили першого акту) було, мабуть, не більше двадцяти, але вони збереглися у моїй пам'яті як найзначніша подія зими 1912 року. Це не можна ні з чим порівняти (може, тільки з нашим першим виїздом за кордон). Неважко здогадатися, що, повертаючись додому, ми з Томом, який вів мене темною вулицею під руку, відчували, що кожен такий вечір у Трайбів — неповторний і дуже нам любий (хоча не можна було сприймати без усмішки «акторську» серйозність Джулі чи вислуховувати палкі тиради Тотті про те, який має бути в кота хвіст).
— У них все непідробне!— захоплювався Том.— Ані краплини манірності!
І коли я, згадавши раптом, що Трайби підохочували Тома до піжонства й прищеплювали йому зневагу до школи, натякала йому, що його нові друзі частенько таки легковажать, і не лише в амурних, а й у своїх фінансових справах, Том буквально шаленів. Нехай Тотті розлучилася з чоловіком, а Пру живе з актором, який має дружину, нехай їхня матуся позичає гроші у першого-ліпшого, хто переступить поріг їхнього дому,— байдуже! Головне, казав мені Том, головне, що Трайби —«навдивовижу чесні» люди!
69
І головне, не зважаючи на холод чи пізню годину (хіба, може, тільки на дощ, якого ні я, ні Том страх як не любили), дійшовши до надбережжя, ми, не змовляючись, переходили на інший бік, аби ще трохи пройтися берегом. Так, сміючись і перекидаючись словами, ми могли гуляти з годину, згадуючи все, що було у Трайбів і дивуючись з їхнього чудернацького життя, нітрохи не схожого на нашу буденність, захоплюючись їхньою дивовижною здатністю перейматися тим, чи треба котові нявчати, чи, навпаки, він повинен говорити людським голосом, і головне,— чи має він при цьому ворушити хвостом. Спершись на поручні, ми дивилися вниз на воду, стежачи за яскраво-жовтими гадючками, що неквапом звивалися під ліхтарями, які бовваніли на мосту (ці гадючки то втрачали свої хвости, то знов їх собі відрощували), і Том раз у раз повторював, що Трайби над усе йому подобаються за їхню байдужість до грошей, політики, кар'єри та людського поголосу,— їм на це начхати.
Я була з ним цілковито згодна, і не дивно, що, підходячи до наших дверей, ми підсвідомо вповільнювали кроки,— і нарешті знову повертали у протилежний бік. На серці в кожного з нас було весело й легко, і не лише тому, що Трайби так щиро кохалися у мистецтві, а й тому, що наші власні почуття були зараз надто загострені, і цю витонченість сприйняття подарували нам саме вони, Трайби. Отже, тепер ми просто не могли, не мали сили повернутися до нашого «чарівно» пофарбованого дому, до нашого доброчинного, буденного життя-буття.
