починало здаватися, що життя не подарує йому й крихти щастя. Та й сам він це дуже добре розумів (він завше серцем відчував мої тривоги), і це ще дужче нас зблизило.
Але між нами йшлося не тільки про духовну спорідненість — нам завжди було добре удвох, ми любили ходити разом у театр і на концерти; нас глибоко єднало ще й те, що ми обоє з ним були Німмо. І Том, і я,— розуміли, що значить бути членом Честерової родини; ми не раз помічали, як зразу міняється атмосфера, коли Томові друзі, навіть найближчі, зачинять за собою двері, і ми лишаємося у колі сім'ї. У нас не виникало відчуття (як це буває в інших родинах), що ситуація розрядилася, що стало вільніше (й трохи буденніше); навпаки, над нами знову нависало щось тривожне й похмуре, нас ізнову долала та гризота, про яку ми забували у колі сторонніх людей. Власне кажучи, нас постійно щось гнітило, і ми бувало перепитували одне одного: «Ну що там?» — і йшлося у таких випадках не тільки про політичну ситуацію, від якої завжди залежало Честерове становище (а ситуація була вкрай тривожна: напади на Честера не припинялися), а й про наші родинні справи; про що навпошепки говорили між собою Бутем та Гулд, якої думки Гулд про Томове майбутнє і таке інше. Щоправда, удвох з Томом ми гостріше відчували свої тривоги й клопоти, але це тільки збільшувало наше бажання бути разом, відволікати одне одного від усього лихого, розважати.
Переобтяжений справами, Честер рідко бував у Оксфорді, а я на прохання Тома їздила туди частіше. Він приїздив по мене на вокзал у шикарному кабріолеті й відвозив мене до готелю,— наче закоханий юнак, що хоче похизуватися перед своєю любкою. У номері на мене неодмінно чекали квіти й шоколад (Том знав, що я їх люблю); потім він частував мене своїм улюбленим, особливим сортом дорогих сигарет. Якось він навіть хотів їздити зі мною на вечірки, але тут я вже рішуче відмовилась: гарний я мала б вигляд у своїх сорок років, протанцювавши цілісіньку ніч із двадцятирічними кавалерами.
Кажуть, ніби Том був на ті часи мій єдиний «просвіток», і ми веселилися з ним на відчай душі, але то все плітки — їх можуть поширювати лише ті, хто зеленого поняття не має про тогочасне життя. Так, ми справді щовечора їздили на прийоми та бали, проте навряд чи хто з вас назвав би їх веселими - там було надто багато формального, церемонного. Після таких балів Том частенько скаржився, що йому довелося цілу ніч танцювати «казна-що» з якимись манірними дурелями, котрі на те тільки й годні, щоб дригати ногами, і шкодував, що не лишився вдома. Йому доводилося робити й офіційні візити: квіти для господині, те та се,— і Том зітхав,— краще б їх зовсім не було. Втім, якщо говорити відверто, він ніколи не відмовлявся від таких запросин, і, збираючись на вечірку чи бал, пильно стежив за тим, щоб циліндр, у якому він їде, був наймоднішого фасону.
І все одно, хоча ті бали й вечірки частенько бували нудні, а світські церемонії жахливо набридали, у самій свідомості того, що «соціальний механізм» працює, а ми з Томом — його гвинтики, було щось надзвичайно приємне. Кажуть, ніби я заохочувала Тома до бунту (інтелектуали Трайби з їхнім гаслом «вільного мистецтва» вважалися бунтівниками), але при цьому забувають, що мистецтво посідало у цьому механізмові досить значне місце. Сьогодні мене чекали на виставці якогось молодого художника, котрого неодмінно «треба підтримати», завтра я мусила купити квитки на аматорську виставу, де хтось із моїх знайомих грав лакея чи покоївку,— і так увесь час!
Мушу признатися, тільки громадські справи привели мене одного разу до студентів-випускників, де їхній театральний гурток «Бурлеск» давав свою програму; я не знала, що Том також бере участь у виставі. Вони проспівали кілька пісень і показали скетч під назвою «Проктор і леді».
Том у костюмі П'єро, але у шапочці та в мантії, грав проктора (щось на зразок університетського поліцейського), котрий, заскочивши студента у товаристві юної леді (її грала повновида Мей, я бачила її в ролі Кота з Трайбової пантоміми), намагався відбити її у нього.
Публіка, що складалася в основному з матерів і сестер, була у захваті від вистави (хоча пісеньки, щиро кажучи, були не на висоті); далі — вечеря з шампанським, ми пили вино й поздоровляли акторів. Усе це, так само як і танці, концерти й пікніки, всім здавалося тоді цілком природним, нікому й на думку не спадало, що, показуючи проктора, Том «підриває основи».
То були дні, позначені (незважаючи на «поганий» ліберальний» уряд) стабільністю та спокоєм. Це не значить, що у нас і гадки не було про війну, всі без винятку розуміли, що війна неминуча; і, отже, у тій певності, в якій ми постійно тоді перебували, таїлося щось незбагненне. Скоріше ми просто підсвідомо відчували, що життя завше варте того, щоб жити. Лагідністю були напоєні ниви й мальовниче містечко, лагідно плескотіла вода під човном, безтурботно мерехтіли численні річки, коли ми дивилися на них з таких же численних мостів, але спокій і злагода були не в них, а в нашій душі. І тому наші скромні розваги — прогулянки в університетському парку, просто так, знічев'я, щоб помилуватися квітами й похвалитися новою сукнею, чи подорожі до пристані, де стоять екскурсійні баржі, коли ми простували туди по алеях, обабіч яких росли могутні дерева,— були нам величезною втіхою. Та й самі ці баржі (палаци на воді, збудовані у формі суден, всі різні, всі оздоблені гербами й іншими прикрасами), яскраво розмальовані, з прапорцями, що майорять на вітрі, з юрбами матерів і сестер на палубах (жінки були вбрані по-літньому барвисто, і здалеку баржі скидалися на старовинні весільні букети з дрібненьких, міцно притулених одна до одної голівок айстр, фіалок, гвоздичок та резеди),— врочисто й розмірено, як флотилії у розгорнутому строю, здавалося, пливли за течією зі швидкістю милі на годину (насправді, вони стояли на місці) назустріч якомусь чудовому водному святу.
На палубі добряче пекло, і нам нічого було робити під час годинної перерви між запливами (кожен з яких тривав не більше кількох хвилин). Ми сиділи під парасолями, обмінюючись враженнями про те, хто у що вдягнений, або просто розглядаючи усіх цих чиїхось синів і дочок. Над річкою стояв гомін жіночих голосів, що звучали, як це завжди буває на воді, навдивовижу чисто й дзвінко. Небо здавалося нам неосяжним, а час — безмежним; сьогодні такий відпочинок видався б декому вкрай нудним. А тоді я сиділа на твердій лаві, витягнувши вперед трохи затерплу ногу, і слухала Томову розповідь про комедію, яку ми з ним дивились (він частенько виривався у Лондон, і ми з ним ходили тоді на ранкові вистави, а потім, настроєний вельми критично, місяць або й два Том честив якого-небудь Пінеро [15] чи Баррі [16]), і мене повнила тиха радість, що бог дав мені стільки щастя, коли будь-яка гонитва за ним була б зайвою; я могла тішитися усвідомленням величезного багатства, не завдаючи собі клопоту витрачати його.
І справді, все навколо було пронизане цим глибоким спокоєм та щастям. Дівчата, перегнувшись через поручні, стежили за сонячними зайчиками, що неквапом рухались у величному менуеті по лискучій поверхні води, і навіть у лінії рук, у тінях від дівочих вій, що застигли на зашарілих щоках, читалося усвідомлення чогось дуже важливого, що відбувалося тут.
Хоч воно й дивно, але тільки цей світ здавався мені справжнім, реальним. Звичайно, я чудово розуміла важливість Честерової роботи у Лондоні за наших тривожних часів; знала я й інше,— що канікули триватимуть лише тиждень (а для мене — тільки два дні, на довше мені не вдавалося вирватися). Й однаково мені не ввижалося, що я втекла зі справжнього світу у світ казки чи гри. Навпаки, я відчувала, що грою було саме життя у Лондоні (важкою, стомлюючою, але все одно грою), а тут, де гуляла молодь, де хлопці й дівчата фліртували одне з одним під пильним наглядом старших братів і матерів, голосно сперечаючись про перегони, теревенили про майбутні плани, екзамени та бали,— тут діялося щось справжнє та значне. Я переконана — щастя на світі є, воно справді існує. Заради нього ми й живемо. І коли Том, паленіючи від захвату, розважав якусь страховиду відмінницю і був моїм кавалером (весь час при цьому підсміюючись з мене), в тому було щось дуже й дуже важливе, таке, на що ніхто не смів зазіхати.
Я дуже зраділа, коли Тома разом з його друзями й цією Мей запросили до участі у великому благодійному святі нарівні з професійними акторами. Том це кілька разів підкреслив, і я раділа, бо бачила його в такому захваті. Досі не можу забути, як він прибіг того вечора до мене, тримаючи в руці листа з запрошенням.
— Чула, який сюрприз? Може, вони пожартували?
— Які тут можуть бути жарти! Напевне, ти й не уявляєш собі, як добре ви граєте свій бурлеск.
— Ти й справді гадаєш — треба погодитись? А газети? Вони не зіпсують нам справи?
— Яким чином?
— Ну, «Тарбітонська газета» вже намагалася пришити до політики навіть мого сірого капелюха.
— Дуже добре, що концерт благодійний, на громадських засадах, татові це може сподобатись.
— Знаєш, там буде весело, і навіть дуже. До того ж мені страшенно хочеться познайомитися з театральними зірками. Аби тільки татові не забігло раптом у голову приїхати на нашу виставу.
— Тут уже нічого не вдієш. Звісно, можна йому нічого не казати, але, гадаю, то було б
