— Я думаю те саме, що й ти.
— Це логічно, — замислено насупив брови капітан. — За допомогою ціанистого калію усунено людину, яка могла б видати інших. Тому зроблено це негайно ж після його арешту. Гаразд, але хто міг це зробити, хто міг насипати йому ціанистого калію у приміщенні міліції?
— Це вже питання, на якому повинен розумітися ти. Тут уже я сподіваюся почути від тебе щось “геніальне”, — усміхнувся професор.
У передпокої задзвонив телефон.
— Пробач, одну хвилиночку, — сказав Верхар і почалапав у вітальню. За ним ліниво поплентався Тор. Капітан запустив пальці в густу чуприну, намагаючись дати лад думкам, і раптом почув голос Верхара:
— Романе, це до тебе! З управління!
Коли Завірюха повернувся з передпокою, Верхар, вражений дивним виразом його обличчя, тривожно глянув на капітана:
— Що сталося?
— Я повинен зараз же їхати. Подзвони, будь ласка, моїй дружині і скажи, що сьогодні я не ночуватиму дома. — Він уже надівав плащ, шукаючи очима портфель, який був десь між купами книжок, що завалювали крісла і стіл професора.
— Але ж можеш сказати, що сталося? У тебе такий дивний вигляд, — стурбовано мовив Верхар, допомагаючи шукати портфель.
— Твоя гіпотеза вже підтвердилася. На двадцять третьому кілометрі Отвоцького шосе знайдено труп Чорної Ручки.
— Кого? — здивовано спитав професор.
Капітан вибачливо махнув рукою:
— Ах, ти ж іще нічого не знаєш про нього! Розумієш, це був мій Фльорек. Єдиний свідок, який багато знав про цю справу і якого знав я.
Схвильований капітан збіг сходами вниз: ще одне кільце, яке, здавалося, він міцно тримає в руці, лопнуло. Завірюха не міг відігнати думку, що зробив велику дурницю, не затримавши, навіть всупереч прокуророві, Чорну Ручку.
2
— Алло, Мєдзешин? Алло, Мєдзешин? Говорить Варшавське управління міліції. Негайно виставте пости на виїздах. Затримуйте всі машини, які йтимуть у напрямі Варшави, записуйте всіх пасажирів і номери автомашин.:.
— Алло, Пілява? Алло, Пілява? Не заважайте — службова розмова! Негайно виставте пости на виїздах…
У той час, коли черговий офіцер надривав собі горло, щоб виставити пости на дорогах з Отвоцька, Завірюха поспіхом вивчав карту околиць Отвоцька і записував дальші розпорядження, які мали бути виконані, поки він сам приїде на місце злочину. За цією роботою і застав його сержант Недєльський.
— Це добре, що ви вже тут, — звернувся Завірюха до сержанта. — Застрелили Чорну Ручку. Зараз поїдемо туди. Довідайтесь, чи готова санітарна машина — вона повинна їхати за нами…
Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як вони вже мчали пустими вулицями варшавських околиць.
З двадцятого кілометра Завірюха не відривався од вікна, пильно вдивляючись у клин світла, вирубаний в нічній темряві потужними фарами “Варшави”.
— Тут, — сказав капітан.
На шосе стояло кілька чоловік. Юрек зупинив машину.
Міліціонер, який був біля трупа, коротко доповів, як знайшли вбитого.
— А це ті два трактористи, які повідомили нас, — закінчив міліціонер, вказуючи на двох цивільних, що стояли за кілька кроків.
— Підійдіть, будь ласка, ближче, — покликав їх капітан. — Розкажіть, як це було.
— Ми їхали з Отвоцька до Варшави, — почав вищий і, напевне, старший тракторист. — За якісь три кілометри звідси нас обігнала автомашина. Красива така, закордонна. Саме через це ми звернули на неї увагу,
— Якої марки? — спитав Завірюха.
Але трактористи не могли відповісти на це запитання. Сказали тільки, що машина була модерна, пофарбована в кремовий колір.
— А номер не запам’ятали?
— Ні, звичайно, не запам’ятали, хто б там запам’ятовував номери.
Проте менший тракторист пригадав, що номер був якийсь дуже дивний.
— А водія чи пасажирів не помітили?
— Темно було так, що хіба, може, кіт побачив би! Та й їхала вона швидко, кілометрів сімдесят, а наш старий шкарбан… самі знаєте…
— І що було далі? — допитувався капітан, на превеликий подив Недельського, зовсім не поспішаючи оглянути труп.
— Ми доїхали сюди і побачили у рові людину. А що було потім, то ви вже знаєте…
Завірюха замислився на хвилину, тоді спитав:
— А чому, не розумію, ви почали свою розповідь од тієї машини? Адже ви могли побачити вбитого зовсім незалежно від красивого автомобіля…
Сержант Недєльський неспокійно зарухався: саме про це кортіло спитати і йому, тільки він не насмілився перебити капітана.
Старший тракторист знизав плечима:
— Ми б його зовсім не побачили, якби не та машина. У таку ж темну ніч дивишся тільки на шосе, а не по канавах, Але, виїжджаючи з-за повороту, ми побачили червоні вогні машини, що стояла на цьому місці. Та сама. Фелєк ще сказав: “Ти дивись — знову ця шикарна машина…” Тільки-но я це промовив, як машина рушила і помчала, мов диявол, у напрямі Варшави…
— А як у такій темряві ви впізнали цю машину? — спитав Завірюха, прикинувши, що від повороту сюди було добрих сто метрів. — Адже ваші фари навряд чи могли освітити її…
— Якби вона не була така модерна, то ми б її не впізнали. Але задні вогні у неї були великі, наче тарілки…
— А між ними освітлена пластмасова червона стрілка, — додав другий тракторист.
— Вашу увагу привернуло те, що машина стояла саме тут?
— Так. Я теж вирішив зупинитися, розім’ятись трохи…
На шосе од Варшави раптом заблищало світло фар, і незабаром під’їхала міліцейська санітарна карета. З неї вискочили лікар, фотограф, міліціонер із службовим собакою і ще один сержант. Тепер Недєльський зрозумів, чому капітан не поспішав оглядати труп і місце злочину. У темряві не можна було докладно оглянути місце події і навколишню територію.
Ледве привітавшись, люди з санітарної карети приступили до роботи. Фотограф встановив штатив і наладив прожектори; міліціонер водив пса, який вишукував слід; лікар оглядав труп, сержант уважно вивчав місце злочину. І Недєльський, побачивши, що коротка літня ніч уже блідне, почав описувати ситуацію. Завірюха ходив від одного до другого, заглядав через плече, цікавився результатами їхньої роботи, але не заважав. Кожен знав, що і як треба зробити, знав, що плоди їхньої праці допоможуть у дальшому слідстві.
— Причина смерті? — поцікавився Завірюха, зупиняючись біля лікаря.
— Постріл у голову, ушкодження мозку, — сказав лікар, не припиняючи огляду.
— Постріл зблизька? — спитав ще капітан.
— Очевидно, але точно я визначу тільки після розтину тіла, — буркнув лікар.
Завірюха попрямував до міліціонера з чудовою вівчаркою.
— Нюхай, нюхай! Шукай слід!
