— Ви використовуєте закуплене срібло виключно для ювелірних виробів, які самі виготовляєте? — поцікавився той знехотя, переглядаючи квитанції закупки. Повіки пана Згожельського неспокійно задрижали, і він раптом став ввічливішим:
— Не зовсім. Чималу частину срібла я перепродую приятелеві, який має свою майстерню церковних виробів у Кракові. Ви самі розумієте, що у Варшаві легше купити срібло, ніж у Кракові.
Старший ревізор трохи насупився:
— Наскільки мені відомо, у вас немає концесії на скупку і продаж срібла у зломі. Вам дозволено тільки виготовляти різні речі із купленого срібла і продавати готові вироби.
Пан Згожельський раптом спітнів і, сопучи, зітхнув:
— Це, звичайно, так. Але мої операції не мають торговельного характеру. Я продаю панові срібло за ту ціну, яку плачу сам. Звичайна дружня послуга…
— Ну, це змінює характер справи, — швидко втрутився юнак, перебиваючи дещо здивованого таким поясненням старшого ревізора. — Отже, ви купили в цьому місяці вісімдесят два кілограми срібла, а на складі у вас дванадцять кілограмів срібного злому. То виходить, що сімдесят кілограмів ви перепродали своєму приятелеві з Кракова?
Пан Мирослав Згожельський з явним зусиллям видавив, що треба ще відрахувати десять кілограмів, які він використав на власну ювелірну продукцію.
— Значить, пан Галка купив у вас близько шістдесяти кілограмів срібла?
— Так.
— На це є рахунок?
— Ще ні, але найближчими днями я повинен отримати квитанцію. Я вже казав, що не вважаю це із торгові операції…
— Розумію, розумію…
Запала мовчанка, тільки чути було шелестіння перегортуваних документів.
— З книги обліку випливає, що таку велику кількість срібла ви купуєте для свого приятеля приблизно кожних три місяці?
— Так. Стільки в середньому він щоквартально витрачає на виготовлення різноманітних церковних виробів. Ви ж знаєте, що в нашій країні, особливо в селі, ще багато віруючих, попит на такі речі дуже великий, а майстерень мало…
— Виходить, що й на господові богу можна непогано заробляти…
— О, на ньому, я б сказав, заробляють найкраще найлегше, — пожартував пан Згожельський і відчув полегшення, побачивши, що неделікатний ревізор відкладає документи, які стосуються закупки злому срібла.
— Я думаю, що справу з сріблом на цьому можна вважати з’ясованою? — запитав ствердним тоном молодший ревізор, на що старший відповів якимось нерішучим і здивованим мурмотінням. Власник магазину зітхнув і вже значно спокійніше стежив за перевіркою інших документів. Тільки надранок прямо-таки невтомний молодший ревізор підвівся, щоб розправити задубілі кості, пройшовся по кімнаті і, стоячи обличчям до стіни, непристойно потягнувся, наче він був у своїй спальні.
“Ох і манери в сучасної молоді!” — обурено подумав пан Згожельський, але одразу ж насторожився, бо раптом почув запитання:
— У вас тут у стіні є ще якийсь таємний сейф?
— Так, — нехотя відповів трохи охриплим голосом Згожельський. — Але я ним не користуюсь і вже кілька років не заглядав туди… Це давній тайник мого батька, яким ми перестали користуватися з того часу, коли я купив оцей великий сейф, — додав він швидко, бачачи, що молодший ревізор підходить ближче і приглядається до дверцят, вставлених у стіну і неточно затулених великою рамою з дипломом, одержаним фірмою ще в 1929 році.
— Знаєте що, для очистки сумління відімкніть його… — добросердно каже юнак, не відриваючи погляду від тайника і знімаючи диплом із стіни. Він помічає, що рама диплому не запилена, більше того, що на ній збереглися цілком виразні сліди пальців (до дідька! Не можна зняти з них дактилоскопічних відбитків). Пан Згожельський починає щось бурмотати, він навіть не знає, чи взагалі в нього є ключі від цього тайника. Але юнак, не звертаючи уваги на його сумніви, виймає з сейфа в’язку ключів, легко знаходить потрібний. Чути тихий брязкіт, і дверцята відчиняються. Юнак здивовано свиснув. Обернувшись, він бачить зелене від жаху обличчя пана Згожельського і здивованого ревізора Торговельної інспекції, який нічого не розуміє з цієї сцени. Обидва, мов загіпнотизовані, підходять до пащі тайника.
— Пхі, якийсь портрет, — розчаровано обзивається ревізор, котрий уже чекав справжньої сенсації.
— Не маю уявлення, звідки це взялося тут і чиє воно, — тремтливим голосом каже пан Згожельський і неспокійним поглядом обмацує обличчя обох ревізорів.
— Це дивно, — повільно мовить юнак, дістаючи з тайника чорний, довгастий предмет. — Справді, звідки це могло тут узятися?
Очі старшого ревізора стають круглі, наче сливи, юнак тримає в руках магазин від пістолета, в якому поблискують латунні гільзи патронів.
— Може, лежить ще від повстання, — заїкуючись, насилу обзивається пан Згожельський.
— Може бути, — охоче погоджується юнак, — але самі розумієте, як державні службовці, ми зобов’язані повідомити міліцію. Нелегально тримати зброю і боєприпаси заборонено.
Якби Згожельський і старший інспектор були спостережливішими, вони неодмінно помітили б, що інспектор тримає магазин так, щоб не стерти можливих відбитків пальців. Загортаючи знайдений предмет у папір він встиг побачити видавлений на ньому номер: С-1387. Номер нічого юнакові не говорить, проте капітан Завірюха, глянувши на нього, одразу визначить, що знахідка — це запасний магазин до пістолета ТТ, з якого вбито Чорну Ручку.
Молодий ревізор заспокоює пана Згожельського досить, мовляв, дати коротеньке пояснення, щоб міліція, беручи до уваги його бездоганну репутацію, припинила слідство; потім сідає до друкарської машинки, яка стоїть на невеличкому столику біля лампи з зеленим абажуром, і поволі друкує протокол про наслідки огляду та перевірки документів, а також доповідну про те що під час огляду знайдено магазин з боєприпасами. Юнак повідомляє про все докладно і розтягнуто, а тому що у нього немає достатньої вправності, то друкує він дуже довго. Та ревізор продовжує свою справу, намагаючись відбити якнайбільше друкарських знаків, бо крім усіх інших завдань, які він одержав від поручика Комісяка на прохання Завірюхи, йому було доручено дістати відбитки шрифту друкарської машинки. А чим більше буде відбитків, тим легше експерти зможуть порівняти літери цієї машинки з літерами анонімного листа, надісланого в свій час капітанові Завірюсі.
Нарешті все передруковано, присутні підписали протокол. Юнак підійшов до телефону.
— Знаєте що? Я одразу ж повідомлю міліцію. Приїдуть, оглянуть тайник, знайдені боєприпаси і більше вже не турбуватимуть вас у магазині, — каже він доброзичливо, звертаючись до помертвілого і нездатного вже до опору пана Згожельського. — Самі розумієте, для доброї репутації фірми прихід міліції вдень був би небажаний…
Не дочекавшись відповіді, яка, зрештою, була непотрібна, юнак набирає номер Міського управління і за якусь мить просить:
— Зв’яжіть мене, будь ласка, з черговим офіцером…
3
Тиждень, визначений інспектором Решкевичем, швидко минав. Завірюха не помітив навіть, як після жаркого серпня настав вересень; дні стояли ще погожі, сонячні, але вже відбувалася прохолода ранньої осені.
Протягом останнього тижня на поверхню випливло стільки нових обставин, стільки справ треба було продумати, стільки вжити заходів, що капітан зовсім не заходив до професора, ба навіть дружину бачив тільки пізно ввечері, коли повертався додому, і вранці, коли йшов на роботу.
