на його прапорі.
— А чому ви не покликали мене за свідка! — посміхнувся я, згадавши колишні запевнення Сміта, що острів Тамбукту належатиме Англії, бо англійські підданці першими відкрили його і першими ступили на нього.
— Облиште жарти, — махнув рукою Сміт.
— Ні, я не жартую. Кажу вам цілком серйозно. Я був і завжди буду на боці пригноблених і скривджених. Зараз ви скривджені, і я готовий бути вашим свідком.
— Свідком! — процідив Сміт. — Перед ким? Перед вовком, який хоче з'їсти ягня… Але я цього так не залишу! О, він мене не знає! Я ніколи не зупиняюся на півдорозі, ніколи! Ми ще зустрінемося з ним, тільки за інших обставин…
Японські полонені працювали по шістнадцять годин на добу і розвантажили «Лінкольн» за три дні. Човнів, які були на американських кораблях, було не досить, довелося використовувати човни тубільців, хоч які малі вони були. Четвертого дня вранці Сміт, Стерн і я сіли в моторний човен контр-адмірале, і ад'ютант одвіз нас на товарний корабель. Ми попрощалися з веселим нащадком креолів, він сердечно потис нам руки, побажав «щасливої дороги» і повернувся на крейсер, а ми піднялися на палубу «Лінкольна». Зустрів нас широкоплечий мічман І чорними обвислими вусами і одвів до капітана. Капітан був міцний п'ятдесятилітній чоловік, його смагляве довгасте обличчя було порізане глибокими зморшками, а високого лоба перетинав шрам від старої зарубцьованої рани, одержаної, мабуть, ще замолоду, коли капітан був простим матросом. Він підтвердив те, що казав ад'ютант: корабель піде в Манаус, пристань на річці Амазонці. В Манаусі «Лінкольн» забере каучук і відвезе його в Англію. Рейс триватиме довго. Корабель пройде понад двадцять тисяч кілометрів — половину шляху навколо земної кулі. По дорозі тільки раз зупинимося на три-чотири дні в Кейптауні, поблизу мису Доброї Надії в Південній Африці.
— Подорож буде не особливо приємною, — попередив нас капітан. — Корабель ітиме впорожні, і хвилі кидатимуть його, як пір'їну. Найгірше буде біля мису Доброї Надії: там віють сильні вітри, часто лютують бурі, і океан завжди бурхливий. — І, посміхнувшись, він додав: — Але ви загартовані, якщо потерпіли корабельну аварію.
— Це так, сер, — сказав Сміт. — Мокрий дощу не боїться.
Капітан не забув нам сказати й про те, що в разі потреби нам доведеться допомагати екіпажеві.
— Звичайно! — жовчно сказав Сміт. — Після того як я був слугою японців, вже ніщо мене не може здивувати.
Це був натяк, тонка іронія на адресу американців, але капітан її не зрозумів. Він не знав, що контр- адмірал збирався загарбати плантацію Сміта.
Ми погодились на всі умови, які нам поставив капітан, бо «Лінкольн» був єдиним кораблем, який міг доставити нас в Європу, хоч і обхідними шляхами. Друга така нагода не скоро трапиться нам.
Як на крейсері, так і на «Лінкольні», Сміта і Стерна розмістили між командним складом корабля, а мені дали койку в приміщенні для матросів, Це мене не образило і не зробило нещасним. Як і на крейсері, матроси «Лінкольна» були чудовими людьми — іноді грубими, але завжди справедливими. На крейсері більшість команди складала молодь, що відбувала військову службу, на «Лінкольні» ж матроси були літні люди, досвідчені морські вовки, які по десять-двадцять років плавали морями й океанами. Вони самі зазнали чимало поневірянь і ставилися до мене з теплим співчуттям.
Корабель мав знятися з якоря о третій годині дня. В цей час я сидів у приміщенні для матросів. Четверо запальних гравців у белот сиділи на ковдрі, розісланій на підлозі, перекидалися веселими жартами, як це роблять усі картярі на світі, а навколо них стояло душ десять матросів і мовчки спостерігали. Раптом пролунали далекі постріли, а слідом за цим і тривожний сигнал, за яким матроси мусять одразу з'явитися на палубі. Гравці кинули карти і наввипередки побігли до вузьких залізних трапів. Я вийшов на палубу останнім. Стрілянина чулася з боку селища тубільців. Боцман швидко зліз із командного містка і закричав матросам:
— Всі до зброї! Спустіть човни! Швидко!
Через дві хвилини матроси вишикувались на палубі з рушницями при нозі. Човни плавно погойдувались на тихих хвилях. Матроси повскакували в них, взялися за весла, і човни понеслися до берега. На палубі залишилися тільки я, Сміт і Стерн.
На обох крейсерах теж було помітно незвичайне пожвавлення. І там матроси спустили човни і незабаром пройшли повз наш корабель. Ми добре бачили автомати, які виблискували на сонці.
— Я знав, що так буде, — сказав плантатор.
– І я чекав цього, — обізвався стурбовано Стерн. — Контр-адмірал кілька разів погрожував племені, коли вождь відмовлявся прийняти його умови.
З крейсерів відкрили гарматний вогонь, і за мить снаряди почали вибухати на березі, високо над селищем.
— Починається! — вигукнув Сміт, приклавши руку козирком і дивлячись у бік лісу. — Це початок кінця. Контр-адмірал не любить жартувати. Він виконає свої погрози і знищить усе живе на острові. О, він буде нещадним. Японці у порівнянні з ним — аматори.
Наче у відповідь на його слова, десь далеко почувся сильний гул, а трохи згодом над островом з'явилася зграя літаків. Вони летіли трикутником, ніби журавлі, зробили широке коло над місцем, де був табір племені, скинули бомби і повернулися на авіаносець. Але не минуло й півгодини, вони знову налетіли. Тепер бомби вибухали одна біля одної, в повітря злітали гілки й стовбури дерев, змішані з димом і вогнем. Скинувши свій смертоносний вантаж, літаки знову полетіли до авіаносця.
Увечері матроси повернулися на «Лінкольн» стомлені й сердиті. З усього було видно, що несподіваний бій, хоч який легкий він був, не сподобався їм. Вони служили на вантажному кораблі і гадали, що війна, яка спалахнула в усіх куточках земної кулі, не торкнеться їх. А тут довелося понюхати порохового диму і. обпалити руки полум'ям. Цього разу тільки руки… Вони розповіли нам, як це все почалося. Тубільці повернулися до погорілих селищ і почали будувати собі нові хатини. Перші три дні американці додержували умови і не наближалися до селища. Але оскільки для будівництва укріплень потрібно було багато людей, контр-адмірал наказав матросам оточити тубільців і переловити їх. Секретні дозори тубільців помітили наближення матросів і підняли тривогу. Зав'язалася коротка перестрілка, після якої тубільці кинулися тікати і зникли в горах. Невдача розлютила контр-адмірала, і він наказав дати по десять залпів із кожної гармати, а літакам бомбардувати острів напалмом.
І ось джунглі горіли з усіх кінців, вікові дерева падали з тріском, навколо бушувало полум'я, і дим заволік увесь острів…
«Лінкольн» знявся з якоря і почав повільно відходити од берега. На його високій щоглі, як і на обох крейсерах, майорів прапор Сполучених Штатів Америки — «символ свободи і демократії», як назвав його контр-адмірал, а над островом Тамбукту підіймалися густі хмари чорного диму, і полум'я пожежі сягало аж до неба…
Виноски
1
