— Коли два ворогуючих племені вирішують вести переговори, — пояснив я, — вони сходяться в певному місці без зброї. А ви прийшли з пістолетом. Головний жрець розглядає це як ворожий акт по відношенню до племені і не хоче вести переговорів.
— Що ж я маю робити? — спитав ад'ютант.
— Залиште пістолет край лісу і поверніться без нього.
— О ні, це неможливо! Статут забороняє!
— Гаразд, тоді дайте пістолет мені.
Ад'ютант відстебнув пістолет од пояса і віддав мені.
— Тепер ми можемо говорити, так? — звернувся я до Гахара.
— Тепер можемо говорити, — сказав він і підійшов ближче до нас.
«Переговори» почалися. Гахар сказав, що Велика рада вирішила, щоб усі повернулися до селищ і збудували собі нові хатини, якщо пакегі обіцяють не турбувати їх своїми відвідинами. Вони не хочуть од пакегі ніякої допомоги і не бажають з ними зустрічатися. Коли я сказав йому, що пакегі допоможуть їм швидше збудувати хатини, Гахар замахав руками:
— Ні і ні! Не треба нам їхньої допомоги. Ми самі побудуємо хатини. Чи обіцяє біла людина, що жоден пакегі не зайде в наше селище?
Я переклав його слова ад'ютантові. Трохи подумавши, він сказав:
— Нічого я не можу обіцяти. Доповім старику.
Він не мав права давати будь-яких обіцянок. Контр-адмірал послав його вести переговори, але не дав йому ніяких прав. Це показувало, що «старик» недооцінював тубільців.
А Гахар чекав відповіді. Треба було якось вийти з цього смішного становища — стояти перед Гахаром і не мати змоги сказати ні «так» ні «ні».
— Гахар, — звернувся я до мого старого приятеля. — Я казав тобі, що цей пакегі — нанай біля, але він не тана пакегі. Вождь пакегі на великому човні. Зараз ми поїдемо до нього і розповімо все, що говорили з тобою. Завтра в цей же час я приїду і дам тобі відповідь.
— Нана — добре, — кивнув головою Гахар. — Завтра я чекатиму тебе тут. А цей пакегі приїде з тобою?
— Мабуть, приїде.
— Гаразд! Скажи йому, щоб не брав з собою стріли. Анге бу!
Авіаносець, що про нього згадував ад'ютант, прибув того ж дня. Я ніколи не бачив зблизька такої великої плавучої платформи, на якій було з десяток, а може й більше літаків. Він виднівся на обрії як невелика темна пляма на чистій водній гладіні. Авіаносець жодного разу не наблизився до острова, але з нього щодня піднімалося по кілька літаків і літали, далеко на схід, певно, в розвідку, а коли поверталися назад, завжди кружляли над островом зовсім низько, над самими верхів'ями дерев.
З прибуттям авіаносця контр-адмірал змінився. Раніше він мав вигляд тихої, спокійної, розсудливої і розумної людини, зараз став дуже нервовим і нетерплячим. Ад'ютант виструнчився перед ним і доповів про результат нашої розмови з Гахаром. Дізнавшись, що тубільці не хочуть ніякої допомоги, контр-адмірал почав їх лаяти і навіть нахвалявся, що, коли не погодяться на його умови, він зітре їх з лиця землі. Слухаючи його недвозначні погрози і дивлячись, як він нервово ходить по салону, закусивши губи, схрестивши руки, червоний від гніву, я питав себе: «Що він хоче від тубільців? Чому так наполягає на їхньому поверненні до погорілих селищ? Чому нав'язує їм свою допомогу?» Я ні разу не спитав про його наміри, бо все одно він би нічого не сказав, але коли ад'ютант якось проговорився, що будівництво укріплень посувається дуже повільно, мені все стало ясно. Для будівництва потрібно багато людей. Японців було мало. Крім того, це були полонені, що працювали з примусу, а насильство ніколи й нікого не запалювало до роботи. Правда, на укріпленнях працювали й американці, в більшості фахівці, але скільки їх? Тисяча або дві тисячі тубільців зробили б удесятеро більше, ніж сто японців і двадцять американців. Але тубільці сховалися в джунглях і хотіли, щоб їм дали спокій. Це дратувало контр-адмірала і примушувало його нервувати.
— Що думають ці люди? Які плекають надії? На що розраховують? Мабуть, вони не мають уявлення про нашу силу. Те, що зробили японці, — дитячі іграшки. Воєнний жарт — не більше. Або вони приймуть нашу допомогу і заступництво, або…
Я мовчав. Ад'ютант стояв як на голках.
— Поясніть їм це! — обернувся до мене контр-адмірал. — Їдьте завтра і скажіть, що коли вони не погодяться на мої умови, я знищу їх до одного разом з їхніми джунглями. Вони бачили «великих птахів» — здається, так вони називають літаки? Скажіть, що всього за якихось дві години ці «птахи» знищать всіх до одного дикунів, де б вони не були. А якщо хтось випадково і врятується від бомб, то живий засмажиться в джунглях, бо я все перетворю на попелище. Я дуже вас прошу, поясніть усе це тому твердолобому вождеві. Скажіть йому, що це моя остання спроба порозумітися з ним. Після цього моя совість буде чиста. Я не злодій, але війна є війна!
Контр-адмірал дивився мені прямо в вічі — мабуть, хотів бачити, яке враження справлять його слова. По суті, вони нічим не відрізнялись од погроз японського капітана — хіба, може, тим, що в погрозах Сігеміну почувалось його безсилля, а в погрозах контр-адмірала звучала холодна впевненість людини, яка може їх виконати.
— Старик страшенно розлючений, — сказав ад'ютант наступного дня, коли ми їхали моторним човном на острів. — Якщо й на цей раз дикуни не повернуться до своїх селищ, він і справді виконає свою погрозу. Ви бачите ці красиві горби, ліси, ці велетенські дерева? Може, завтра все це перетвориться на чорне згарище.
— Але це дуже жорстоко! — сказав я. — Цього навіть японці не зробили.
— Тому що в них не було літаків.
— Так, але це буде масове вбивство! — насмілився сказати я. — Тубільці ні в чому не винні. Вони пішли в джунглі і нікому не загрожують, нікого не турбують. Досі жоден американський солдат не постраждав від руки тубільця. Чому контр-адмірал хоче їм нав'язати свій договір про захист і допомогу?
— Старик уже не наполягає на укладанні договору, — відповів ад'ютант. — Він каже, що переможець може діяти і без договору. Зараз він хоче тільки одного: щоб тубільці повернулися до своїх селищ. Нічого іншого.
— А чому б не залишити їх жити так, як вони вважають за краще для себе?
— Жити так, як вони вважають за краще? Ха-ха! А хто будуватиме укріплення?
Все зрозуміло: контр-адміралові потрібні раби. Тубільці повинні залишити джунглі, американські матроси допоможуть їм побудувати нові хатини замість погорілих, а потім тубільці допоможуть американцям побудувати укріплення. Будівництво хатин закінчиться за два-три тижні, будівництво укріплень за два-три роки. Крім того, контр-адмірал має намір прокласти шосейну дорогу по узбережжю навколо всього острова — так говорив ад'ютант.
— Навіщо йому ця дорога? — запитав я. — Тубільці мають стежки, які їх цілком задовольняють.
Ад'ютант іронічно посміхнувся.
— Невже ви думаєте, що ми будуватимемо шосе для дикунів? Шосе потрібне нам самим. На острові будуть воєнні й цивільні власті. Приїдуть енергійні люди, які забезпечать роботу тубільцям. Тут чудова природа, острів може стати прекрасним курортом. Старику тут дуже подобається. Він має намір проводити тут свою відпустку. Навіть сказав містерові Сміту, що розширить його плантацію і, коли піде у відставку, житиме тут і взимку. Старик із Ванкувера, а там зима досить сувора.
— А містер Сміт нічого йому не заперечив щодо плантації? — спитав я.
— Заперечив, звичайно. Він сказав, що плантація його власність, визнана вождем племені, а весь острів належить Англії, бо Сміт першим зійшов на нього. Ха-ха! Він навіть попросив у старика солдатів для
