— Сподіваюся… Особливо, якщо звільните його дочку…
— Завтра він забере її, — сказав контр-адмірал і, погасивши сигару, встав. — Мій ад'ютант зробить усе, що триба.
І справді, вранці наступного дня молодий ад'ютант викликав мене і звелів готуватися в дорогу. Вже світало. На сході небо палало багрянцем. Океан був спокійний і безмежний. Сонце ще не зійшло, але його промені заливали гірські вершини, і вони горіли в далечі, ніби охоплені полум'ям. На острові панувала тиша й спокій. Ніяких ознак страшної драми, що тільки-но минулої ночі відбувалася тут.
Ад'ютант вивів Зінгу на палубу. Побачивши мене, вона кинулася до мене і заплакала.
— О Андо! Ти живий, Андо! Зінга дуже боялася за тебе…
Бідна Зінга! За цих кілька днів вона так багато пережила, звідала стільки тривог і небезпек, а турбувалася про мене!
— Не турбуйся, — заспокоїв я її. — Зараз ми відвеземо тебе до тани Боамбо.
— Справді? — скрикнула Зінга, і очі її засяяли.
— Так, зараз поїдемо на острів. Он пакегі спускають човен, який одвезе нас до Скелі Вітрів. Там нас чекає тана Боамбо.
— О, яка я рада, Андо!
— Де ти спала? — запитав я її.
— Я не спала, Андо… Не могла заснути всю ніч…
— Чому?
— Тому що мені було страшно. Пакегі замкнули мене в маленькій хатині. О, які там є речі, Андо! Дуже м'яке ліжко і велике дзеркало, м'яка сура і багато інших речей… Я лягла на землю, але щось гуділо і стукало піді мною. Я цілу ніч не змикала очей.
Виявилось, що контр-адмірал виконав свою обіцянку. Він дав дівчині окрему каюту, застелену килимом, з м'яким ліжком. Вона не посміла доторкнутися до ліжка і лягла на підлозі на килимі, але тут її лякав шум машин…
— Коли повернешся до своїх, виспишся, — сказав я їй.
О, звичайно, вона виспиться!.. Постеле суру на м'якій траві на галявині і спатиме, спатиме… Мати зварить батати або таро, Зінга добре наїсться і знову спатиме, спатиме…
— Прошу в човен! — ввічливо запросив нас ад'ютант
— Хіба не будемо чекати контр-адмірала? — питав я.
— О ні! Він не поїде.
— Чому?
— Мені незручно його питати, — посміхнувся ад'ютант, і в голосі його забриніла іронія.
— Але він казав мені вчора, що хоче говорити з вождем особисто.
— Так, якби вождь приїхав на корабель. Хіба ви думаєте, що гора повинна йти до миші?
— Мушу визнати, ви маєте почуття гумору.
— Я із Нового Орлеана, сер. Ви, мабуть, чули про таке місто?
Я не лише чув, але й читав про це південноамериканське місто, розташоване поблизу Мексиканської затоки, на березі річки Міссісіпі. Ще з часів свого заснування в 1717 році воно славилось як «веселе місто» — місто торговців, фабрикантів, авантюристів, шулерів, апашів та різних рецидивістів, які збиралися там не тільки з усіх кінців Луїзіани, але й з усіх континентів. Це строкате зборище людей відбилось і на характері міста, і на характері його жителів. Наприклад, нащадки англійців і янкі[27] — люди діла й долара, а нащадки французів, так звані креоли, — безтурботні й веселі люди. Певно, ад'ютант був саме нащадком креолів, яі переселилися два століття тому в Америку, приваблені «золотою лихоманкою».
Коли ми наблизилися до Скелі Вітрів, од берега відійшов невеликий човен з трьома тубільцями і поплив до нас. Я здалеку впізнав Боамбо — він стояв у човні, а двоє інших веслували.
— Оце і є вождь? — спитав молодий ад'ютант. — Досить солідна фігура. А зустріч з ним безпечна? Не наниже він мене на свого списа?
— Ні, він хороша й миролюбна людина, — відповів я. — До того ж ми умовились не брати зброї на цю зустріч.
Ад'ютант подивився на три рушниці, що лежали на дні моторного човна, і посміхнувся. Я нічого йому не сказав.
Човни стрілися й зупинилися один проти одного. Ад'ютант віддав честь вождю. Боамбо злегка кивнув головою.
— Скажіть йому, що він справляє добре враження, — звернувся до мене ад'ютант.
Коли я переклав його слова, вождь знову кивнув головою.
— Скажіть, що ми перемогли його ворогів і звільнили острів від самураїв. Тубільці можуть тепер повернутися до своїх домівок.
— Нана, дуже добре, — сказав Боамбо.
— Скажіть йому, що ми звільнили з полону його дочку і зараз вона перейде в його човен.
— Нана, — знову кивнув головою Боамбо.
— Чи задоволений вождь? — спитав ад'ютант.
— Боамбо буде задоволений, коли пакегі заберуться геть звідси, — відповів вождь.
— Що він каже? — запитав мене ад'ютант, бачачи, що я не відразу перекладаю.
Про те, щоб пакегі йшли звідси, я промовчав, бо Зінга все ще була в моторному човні ад'ютанта.
— Каже, що задоволений…
— Його дочка може перейти до батька, — сказав молодий лейтенант, і голос його прозвучав якось урочисто. З усього було видно, що радість Зінги й Боамбо йому була не байдужа.
Я сказав, щоб Зінга перейшла до батькового човна. Не встиг я подати їй руку, щоб допомогти, як Зінга, ставши на борт, зробила спритний стрибок і опинилася в маленькому човні тани Боамбо, ледве не перекинувши його.
Я полегшено зітхнув. Збулося! Настав кінець гірким приниженням і стражданням Зінги. Вона була вільна. Контр-адмірал додержав слова і повернув її батькові. За кілька годин вона буде в таборі. Як зрадіє стара Дугао! Боамбо теж радий — це видно по його очах, в яких світиться тепла волога батьківської любові. Але обличчя його суворе, як і раніше.
— Спитай його, — сказав ад'ютант, — чи згоден він стати нашим союзником?
Боамбо різко відмовився. Він знову заявив, що бажає лише одного: щоб пакегі якомога швидше залишили острів.
— Моя місія закінчена, — сказав ад'ютант. — Якщо вам немає чого сказати вождеві, ми можемо повертатися.
Що мені говорити йому? Ми сказали все один одному ще вчора. Тоді Зінга була полонянкою білого вождя — Боамбо це дуже добре знав і, хоч ризикував ніколи більше не побачити дочки, все-таки не вагаючись заявив, що американці мусять залишити острів. Зараз, коли Зінга була в його човні, він не мав причин міняти своє рішення. Це було цілком ясно.
— Андо з нами поїде чи повернеться до пакегі? — спитав мене Боамбо, коли його гребці взялися за весла, готові повернути до берега.
— Повернуся до пакегі, — відповів я.
— Їдьмо з нами, Андо! — тихо промовила Зінга. В її голосі було чути і прохання, і страх.
— Я пізніше приїду, — пообіцяв я.
— Андо поїде з пакегі, — сказав Боамбо. — Він повернеться в свою країну.
Я пояснив йому, що ці пакегі не з моєї країни, і я не знаю, чи візьмуть вони мене на свої великі човни.
— А ти повернися в селище, тана Боамбо, — порадив я. — Хай всі повертаються. Побудуйте собі нові хатини. Я попрошу вождя пакегі допомогти вам. Сподіваюся, що він погодиться.
— Я подумаю, — відповів він. — Велика рада вирішить.
Я попрощався з Боамбо і Зінгою, ад'ютант віддав їм честь, і моторний човен рушив назад.
Сонце тільки-но зійшло, а над притихлою широчінню океану вже стояла страшенна спека. Між кораблями й берегом снували човни, навантажені амуніцією. Американці поспішали закінчити укріплення,
