Ад'ютант вискочив із салону і незабаром повернувся разом із Зінгою. Вона боязко увійшла, озираючись на всі боки. В її очах світилися страх і подив. Ще в моторному човні я встиг пояснити їй, що пакегі перемогли жовтих дияволів. Вона зрозуміла, що корабель, на який ми їдемо, належить переможцям, і коли ми зійшли на палубу, вона спитала мене, чи пакегі кращі від жовтих дияволів, чи вони теж замкнуть її, як ті, в якусь темну нору. Я заспокоїв її, запевнивши, що пакегі звільнять її і вона повернеться до своїх. Тепер Зінга стояла перед контр-адміралом і ніяково переступала з ноги на ногу.
Контр-адмірал встав і, наблизившись до неї, сказав з легким поклоном:
— Вітаю вас із свободою, міс… Прошу вас почувати себе на моєму кораблі як дома. Перекладіть їй це, сер, — повернувся він до мене.
Я сказав дівчині:
— Цей чоловік — каліман біля (великий чоловік), тана пакегі. Він каже, що його великий човен — твій і все на ньому — твоє.
— Я хочу додому, — тихо мовила Зінга.
Я передав контр-адміралові її бажання. Він примружив очі й сказав:
— О, нема нічого легшого! Але звичай гостинності не дозволяє мені відпустити її одразу. Перш ніж поїхати, вона мусить поїсти й відпочити. Я накажу надати їй окрему каюту.
— Навіщо вам турбуватися, сер? — сказав я. — Дочка вождя хоче зараз же їхати. Якщо ви їй дозволите поїхати зі мною, за дві-три години вона буде у своїх.
Але контр-адмірал не погодився. Він заявив, що особисто передасть Зінгу її батькові і нізащо на світі не позбавить себе цієї приємності…
І ось я знову в джунглях. Іду тією самою стежкою, всіяною численними видимими й невидимими перешкодами, а дерева тихо шелестять, і над головою висять густі хмари ліан, які закривають сонце і не пропускають денного світла. Скільки небезпек таїться в цій півтемряві! Один неуважний рух, один необережний крок — і вилетить отруйна стріла…)Я зупинивсь і оглядівся — ніяких слідів живої людини. Крикнув — ніхто не відповів. Я сів на стежці й замислився. Що мені робити? Без провідника я не наважувався йти далі. Я вдивлявся у гілля дерев, сподіваючись побачити замаскованого стрільця, але там нікого не було. Ліс ніби вимер. Навіть мавп не видно і не чути вереску папуг. Так, ніби все втекло далеко в неприступні джунглі.
— Комунатуа! — закричав я. — Тут ваш лапао! Ідіть сюди! Відведіть мене до тани Боамбо!
— Ми тут! — несподівано озвався хтось, і в ту ж мить із гущавини за два кроки від мене показалася розкуйовджена голова.
Через годину ми були в таборі стрільців. Він був на тому ж місці, на якому я залишив його останнім разом.
— Де Зінга? — були перші слова Боамбо.
— Зінга в надійному місці, — заспокоїв я його. — Незабаром вона буде тут, і жовті дияволи ніколи більше її не захоплять.
Я пояснив йому, що на двох великих човнах прибули добрі пакегі і вигнали жовтих дияволів з острова.
Боамбо мовчки вислухав мене. Коли я закінчив, він запитав:
— Раз пакегі гарні, чому вони не відпустили додому Зінгу?
— Проводир гарних пакегі сказав: 'Нехай тана Боамбо приїде до мене на велику пірогу і сам візьме свою дочку'.
— Нога тана Боамбо ніколи не ступить на велику пірогу! — заявив вождь.
Я спробував його переконати, що гарні пакегі не будуть палити хатини й убивати жителів острова. Плем'я буде жити так само вільно, як раніш. Вождь жовтих дияволів убитий, а його стріли в полону в гарних пакегі… Зараз уже ніхто не буде пускати блискавок і грому в плем'я…
Боамбо похмуро сказав:
— Якщо проводир пакегі гарний, нехай звільнить Зінгу й убирається звідси. Так і скажи білому проводиреві.
Я знав, що контр-адмірал не погодиться залишити острів. Він це заявив зовсім ясно. І моє посередництво між ним і Боамбо було також даремне, як і між японським капітаном і вождем. По суті, чим американський контр-адмірал був краще капітана Сігемітцу? Правда, він не був так грубий, затримав Зінгу не як бранку, а як гостю, навіть сказав, що відведе їй окрему каюту, але це не змінювало сутності справи.
Я знову заговорив про Зінге. Боамбо повинний зробити все можливе, що б її звільнити. Усе, але не зрадництво — з цим я був цілком згодний.
Ми довго говорили з ним, будували різні плани, поки нарешті не прийшли до рішення улаштувати зустріч Боамбо з контр-адміралом вранці, на світанку, у затоці, а не на судні.
— Вранці, коли зійде сонце, — сказав Боамбо, — я буду чекати білого вождя в моїй пірозі в Скелі Вітрів. У моїй пірозі будуть двоє неозброєних веслярів. Нехай і вождь пакегі візьме із собою двох неозброєних веслярів. Я буду з ним говорити, тільки якщо він привезе мою дочку. Анге бу!
Контр-адмірал потирає долонею гладко виголену щоку.
— Виходить, проводир відмовився прийняти моє запрошення?
— Він запрошує вас відвідати його, сер, — відповів я. — Ви знаходитеся в територіальних водах Тамбукту, і покладається вам першому нанести візит. По протоколу так…
— Я не дипломат, а солдат, — заперечив контр-адмірал. — Я прибув сюди звільнити острів від японців без протоколу. Проводиреві б потрібно приїхати на моє судно висловити мені подяку — кожний на його місці так би зробив. Але, здається, він невихована людина і почуття подяки не є його чеснотою. Усе-таки він повинний був би знати, що переможець має важливу перевагу: він сильніше переможеного.
Він говорив спокійно, не репетував, як капітан Сігемітцу, не підскакував на місці і не бігав нервово з кута в кут своєї каюти. Але в його спокої почувалася не шляхетність гуманної людини, а непохитна воля переможця.
— У проводиря добрі наміри, — сказав я. — Але не треба забувати, що плем'я первісне й у нього поняття про виховання і подяку різняться від наших.
— Так, це, звичайно, так, — погодився контр-адмірал. — Містер Сміт мені розповідав про плем'я. Дійсні дикуни, чи не так?
— Не зовсім, — обережно заперечив я. — Дикуни жили в печерах і вдягалися в шкіри, а жителі Тамбукту будують собі хатини, виготовляють глиняний посуд, плетуть мережі і рогожі, мають домашніх тварин, обробляють землю дерев'яними колами, тому що ще не відкрили бронзи і заліза…
— Виходить, вони дуже відстали від гомеровських греків? — запитав контр-адмірал.
— Так, вони більш відсталі. Греки у часи Гомера вміли писати і читати, мали державу і великих поетів, обробляли залізо, а плем'я занго не знає жодного з придбань людського прогресу.
— Розумію, — кивнув головою контр-адмірал. — І тільки тому прощаю їхньому проводиреві. Ви передали йому усе, що я вам сказав?
— Абсолютно все, сер.
- І що він сказав?
— Він сказав: 'Якщо проводир пакегі — гарна людина, нехай звільнити мою дочку і залишить острів'. Передаю вам точно його слова, сер.
— Залишити острів, за який я пролив американську кров? Цього ніколи не буде! Тамбукту важливий стратегічний пункт. Якщо я його залишу, японці негайно ж знову окупують його. Цього вождь не може збагнути…
— Так, цього він не може збагнути, — підтвердив я. — Але згодом, коли він переконається у ваших добрих намірах, він, певно, змінить свою думку.
— Ви так гадаєте?
