почав повільно тонути. Внизу, в приміщеннях, почувся сильний шум, ніби туди прорвалася бурхлива ріка. На палубі зчинилася справжня паніка. Матроси залишили гармати і кинулися до гумових човнів, а капітан бігав слідом за ними з пістолетом у руці і щось кричав. У цю мить осколок снаряда вдарив його в груди, і він упав ниць на палубу.
Матроси спустили гумові човни й кинулися до трапа рятуватися.
Я спустився залізними сходами в коридор. Вода там сягала вже до колін. Забіг у кухню — там нікого не було. Я схопив сокиру, якою повар розрубував м'ясо, і кинувся назад затопленим коридором до камери, в якій була замкнена Зінга. Кількома ударами я розбив двері. Побачивши мене, Зінга кинулась назустріч.
— Андо! Гинемо! Андо!
— Біжімо! — крикнув я і потягнув її за руку.
Ми вибігли на палубу. Японці вже повскакували в човен і швидко гребли до берега. Сміт, перехилившись через борт, одчайдушно махав руками і благав узяти його в човен, але ніхто на нього не звертав уваги. Підводний човен вже до половини затонув. Ще кілька хвилин, і він піде на дно разом з нами. Треба було поспішати. Раптом я згадав про щоденник Магеллана. Він, мабуть, був у каюті капітана Сігеміцу. Піти його забрати? До дідька! За кілька хвилин він буд» на дні разом з підводним човном. Шкода, звичайно… Але нічого не зробиш. Життя мені дорожче за щоденник Магеллана.
Із кубрика вийшов Стерн із рятувальним поясом на грудях. Побачивши нас, він тривожно закричав:
— Ви ще тут, а я вас скрізь шукав! Біжімо! Рятуймося!
Обидва кораблі підійшли досить близько, і ми ясно бачили їхні прапори.
— Американський! — закричав Сміт. — Он вони спускають човни! Зараз вони нас врятують! — І, замахавши руками американським морякам, він закричав: — Сюди! Сюди! — Потім повернувся до нас і сказав, задихаючись від радості: — Бачили? Це не японці. Справжні лицарі! Зараз вони нас врятують!
Але американці, зробивши півколо біля кораблів, попрямували до берега слідом за японцями.
Наш підводний човен швидко занурювався у воду. Пробоїна від снаряда була чимала, і ми чули, як шуміла і клекотала вода в приміщенні під палубою. Сміт знову впав у відчай. Виявилося, що він погано плаває, а до берега було не менш двох кілометрів. Тільки вправний плавець міг пропливти таку відстань. До того ще й хвилі були досить великі. Стерн надів рятувальний пояс на груди плантатора, але той все одно боявся плигати в воду.
— Потону, Стерн! — вагався він.
Стерн силоміць штовхнув його в воду і плигнув слідом за ним без рятувального пояса. Сміт старанно молотив по воді руками й ногами (а саме цього і не слід було робити) і тому ледве тримався на поверхні. Стерн допомагав йому, і обидва повільно пливли до берега. Ми із Зінгою теж кинулись у воду і попливли слідом за ними. На підводному човні залишився тільки один чоловік — капітан Сігеміцу. Він лежав ниць на палубі, ніби для того, щоб не бачити, як солдати імператора-сонця тікали на човнах, збожеволівши від страху.
Сміт завдав нам багато клопоту. Ми із Стерном допомагали йому, підбадьорювали, і він справді робив великі зусилля, щоб пливти, але це йому погано вдавалося. Коли ми були вже біля берега, там саме зав'язалася коротка, але жорстока перестрілка між японськими і американськими матросами. Ми чули, як строчили автомати і вибухали снаряди, потім побачили, як японці підняли білий прапор, і стрілянина вщухла. Від «нашого» підводного човна не лишилося й сліду, він потонув, а другий японський підводний човен здався — на ньому майорів білий прапор.
Тільки після того, як все затихло, до нас наблизився невеликий американський моторний човен з офіцером і двома матросами. Хоч ми й були біля самого берега, але все ж повлазили в нього. Сміт кинувся до офіцера і нервово заговорив, задихаючись від утоми:
— Дякую вам, сер! Ви врятували мені життя! Ніколи не забуду цього! Дайте мені вашу адресу, я вам віддячу. Я англієць, член Палати громад…
— Я виконав свій обов'язок, і нічого більше, — відповів офіцер.
Він здавався скромною і порядною людиною. Голубі очі дивилися бадьоро й весело, хоч луна від стрілянини ще віддавалась у вухах.
— Відвезіть нас до вашого начальника, — попросив Сміт. — Я хочу говорити з ним.
Молодий офіцер кивнув головою, і моторний човен попрямував до флагманського корабля.
Через кілька хвилин ми піднімалися по трапу американського військового корабля. Тут офіцер нашвидку розпитав, як ми потрапили на острів, потім зник кудись, а коли повернувся, урочисто повідомив, що сам контр-адмірал зажадав говорити з нами. Він повів нас у приміщення на кораблі, а Зінга залишилася на палубі, привертаючи до себе цікаві погляди моряків.
Контр-адмірал чекав нас у салоні корабля. Він був високий на зріст, худий, з посивілим волоссям, з добре виголеним обличчям. Офіцер, мабуть, доповів йому про члена Палати громад, бо коли ми ввійшли, контр-адмірал подав руку Сміту, а нам тільки кивнув головою. Потім сів на диван, схрестив довгі ноги і посадив плантатора біля себе, а нас з капітаном запросив сісти на сусідньому дивані.
Спочатку він розмовляв тільки з Смітом. Плантатор ще раз повторив все те, що говорив про себе молодому офіцерові. Потім сказав кілька слів і про нас із Стерном. Контр-адмірал вислухав його мовчки, втупившись у свою сигарету.
— А яке військо мають тубільці? — несподівано запитав він.
— Не знаю, — відповів Сміт.
— А зброя в них є?
— Десять рушниць, — сказав Сміт, поглянувши на мене якось особливо.
— Всього десять рушниць? А що являє собою їхній військовий начальник?
Сміт скривився:
— Уперта людина. Він завдав досить багато неприємностей японцям. І це тільки з десятком рушниць і своїми стрілами та списами — просто дивно!.. Між іншим, стріли в них отруєні, це треба мати на увазі…
— Проте ви мені не сказали, скільки в них стрільців? — запитав його контр-адмірал.
Сміт опустив голову — йому було незручно.
— Не знаю, — відповів він. — Це тільки містер Антон може вам сказати. Я мало знаю плем'я і не міг вивчити їхньої мови. Те ж я можу сказати і про мого капітана. Чи не так, Стерн? Ви цікавилися лише полюванням на фазанів. А містер Антон добре знає тубільців. Він ходив в інші селища на острові і може сказати все, що вас цікавить. Крім того, він приятель вождя і має на нього великий вплив.
Тільки тепер контр-адмірал вперше глянув на мене, і коли наші погляди зустрілися, він сказав:
— Ваша країна веде війну з нами. Ваш уряд виявив нечувану зухвалість, оголосивши війну Сполученим Штатам і Англії. Що ви скажете на це?
— Що я можу сказати? — знизав я плечима. — Що правда, то правда. Наша країна окупована Німеччиною. Кобург продав її Гітлерові, а Гітлер наставив уряд, який йому потрібний. Але наш народ не визнає його і бореться з ним. Я теж брав участь у боротьбі і змушений був утекти, щоб врятувати життя.
Контр-адмірал кивнув головою і примружив очі. Певно, він був задоволений з моєї відповіді. Трохи подумавши, він сказав:
— В такому разі, якщо не заперечуєте, я вважатиму вас союзником нашої країни.
Слово «союзник» примусило мене здригнутися. Я відверто сказав контр-адміралові, що і японський капітан спочатку називав. мене союзником, а потім послав на кухню на «почесну» роботу — чистити картоплю.
