врятую його дочку». — «Як? — спитав мене вождь. — Як ти її врятуєш?» — «Я піду до жовтого вождя і скажу, що тана Боамбо поверне йому живими п'ять стрільців, якщо жовтий вождь звільнить його дочку». — «Ні! — відповів вождь. — Жовтий диявол зробив багато зла моєму племені. Вони наші вороги, а ми прощаємо нашим ворогам тільки тоді, коли засмажимо і з'їмо їх». — «Хай тана Боамбо добре подумає, перш ніж засмажити і з'їсти, — сказав я. — Якщо тана Боамбо не послухає мене, він ніколи більше не побачить своєї дочки». Але він не захотів мене слухати і наказав кинути нас у вогнище. Мене і п'ять ваших солдатів, його ненависть до вас була сильнішою за любов до власної дочки. Тоді втрутилася дружина вождя. Як кожна мати, вона впала до ніг чоловіка, заголосила, почала ламати руки й благати… Втрутилися й інші жінки, родичі вождя — ви ж знаєте, жіноче серце милостивіше за чоловіче, — і вождь здався. Він наказав погасити вогнище і послав мене сказати, що, коли ви відпустите його дочку, він звільнить п'ятьох ваших солдатів. А якщо ні, завтра тубільці засмажать ваших солдатів і з'їдять їх.
— Так! — сказав капітан і міцно потер руки. — Добре, добре!.. Чудово! Головний вождь у моїх руках!
— Він у джунглях, і ви ніколи не піймаєте його, — заперечив я.
— Він сам прийде…
— Цього ніколи не буде!
— Тим гірше для нього і його дочки! — відповів капітан.
— А ваші солдати? — запитав я. — Не забувайте, що п'ять ваших солдатів…
— Не турбуйтесь про них, — перебив мене капітан і недбало махнув рукою. — В армії імператора- сонця є традиція: кожен солдат, який потрапив живим до рук ворога, не вартий життя. Ці негідники мусили вмерти як герої, а не здаватися живими. Вони зганьбили і свою, і мою честь. Хай їх з'їдять дикуни — це буде наукою для інших…
«Жахлива людина! — подумав я. — Без серця, без почуття. Що робити?» Я згадав, що капітан говорив про честь. Здавшись живими, його солдати зганьбили свою і його честь. Ну гаразд! І в мене є честь!..
— Я поклявся головному вождеві, — сказав я, — що його дочка буде звільнена, і тільки тоді він погодився залишити живими ваших солдатів і мене. Якщо ви її не звільните, головний вождь скаже: «Білий варвар збрехав. У нього немає честі. Всі білі й жовті варвари — люди без честі…
— Ви мене смішите, — сказав капітан і справді в'їдливо розсміявся. — Невже вам не байдуже, що подумає про вас цей дикун?
— Зовсім не байдуже. Моє уявлення про честь…
— Лишайтеся при своєму уявленні, — перебив мене капітан Сігеміцу, — а дочка головного вождя залишиться моєю полонянкою. Або її батько капітулює, або…
— Або що? — насторожився я.
— Ви багато хочете знати, союзнику! — іронічно зауважив капітан.
Розмова була закінчена. Зінга лишалася його полонянкою, а я «союзником». Це було принизливо.
— Пане капітан, треба звільнити цю дівчину! — знову звернувсь я до нього.
— Треба? — перепитав він, глянувши на мене через плече.
— Так, треба! — мій голос прозвучав зухвало.
— Чому?
— Тому, що вона моя наречена!
Він повернувся до мене і, вимушено посміхнувшись, сказав:
— Союзнику, я вам не вірю. Я знаю, що дикуни не заручаються і не одружуються. Це в них робиться просто.
— Вони заручаються і одружуються так, як і ми, — заперечив я. — І захищають свою честь ретельніше, ніж деякі цивілізовані люди.
Капітан свиснув од здивування, потім сказав:
— Не говоріть дурниць, союзнику. Ця дівчина — моя полонянка, і я поведуся з нею, як мені заманеться. Насамперед сфотографую її і вставлю в альбом на згадку. У мене є альбом з фотографіями дівчат різних країн: китаянок, монголок, малайок, навіть європейок. Справжня дикунка серед них — це буде оригінально, чи не так?
— Ви цього не зробите! — крикнув я обурений.
— А хто мені перешкодить, союзнику?
— Моя честь і ваша совість!
— Ваша честь, — він кисло посміхнувся. — Давайте говорити одверто. Я визнаю лише одну честь — честь на полі бою і лише одну совість — Японії та імператора-сонця. Я прибув сюди, щоб зайняти острів і перетворити
Його на військову базу. Кожен, хто стоятиме на перешкоді, буде знищений без жалю. Зрозуміло, союзнику? Тут немає місця для романтики. Ця дівчина — дочка їхнього головного вождя, а він мій ворог.
— Але вона моя наречена, а я ваш союзник!..
— Союзник? Ну, гаразд! Тоді знайте, що ми не ділимося з своїми союзниками рибою, яка потрапляє в наші сіті. І я вам раджу підібгати хвоста, бо я церемонитись не буду.
Він натиснув кнопку на столі. Увійшов ординарець і віддав честь.
— Відведіть цього юнака на кухню, — наказав капітан.
— Що це значить?
— А ви не розумієте? Досі ви були моїм союзником, а віднині — полонений.
— Але це нечесно!
— Мовчать! — тупнув ногою капітан, і губи його скривилися від люті. — Пусти свиню за стіл! Геть звідси!
Ординарець виштовхнув мене за двері й погнав до кухні.
Все було ясно. Доки капітан розраховував заманити плем'я переговорами, я був йому потрібний, і він поводився зі мною, як із союзником. А зрозумівши, що переговори марні і я йому більше непотрібний, зробив мене своїм полоненим і відправив на кухню на «почесну» роботу, як і Стерна.
Ми з Стерном чистили й різали цибулю й картоплю, мили казани, миски, каструлі й склянки, виливали помиї, підмітали й мили підлогу, працювали з ранку до вечора. Але нас не так гнітила робота, як грубе ставлення кока Ясуди. То він нас лаяв за те, що нарізали картоплю великими шматками, то за те що малими. Після обіду, коли він відпочивав, ми мусили чергувати біля його ліжка і відганяти мух. Він знущався з нас так, як колись китайські мандарини знущалися з своїх рабів.
Стерн і раніше не любив корабельних поварів і не вважав їх за справжніх моряків, а тепер до Ясуди відчував подвійну ненависть, бо той був не лише поваром, а й нашим мучителем. Але Стерн загартував свою волю в морських бурях і, зціпивши зуби, терпів грубощі кока. Якось він сказав мені:
— Якщо всі японці такі, як ця гадина і як капітан Сігеміцу, японська нація мусить бути стерта з лиця землі.
— Нація ні при чому, Стерн, — заперечив я. — Японці — хороший народ.
— Ви ідеаліст, — дорікнув мені Стерн. — Занадто вірите в добро і в людей.
— Я вірю в народ.
— А хіба Ясуда і подібні до нього не народ?
— Ні, вони погані вівці в отарі…
— Тоді в японській отарі надто багато поганих овець, — сказав Стерн.
Він не приховував своєї ненависті до японців і, проходячи повз них, не вітався, а коли діставав
