промову проти Арикі. Він виклав усе, що я йому розповів: як головний жрець вирішив залишитися у жовтих дияволів з великого човна і як просив мене сказати їх вождеві, що він пуі-рара і накаже племені припинити боротьбу, якщо жовтий тана дасть йому коньяку й цигарок. Одно слово, він звинувачував Арикі в зраді. Наприкінці звернувся до мене і попросив підтвердити те, що він сказав. Я повторив усе, що чув із уст головного жерця і що бачив на власні очі.
Тоді Боамбо звернувся до Арикі:
— Ти залишився у жовтих дияволів. Ти зганьбив свій рід і все плем'я. Ти хотів запродати плем'я нашим ворогам. Чи вірно це?
Арикі мовчки кивнув головою. Він не міг заперечити звинувачення.
Боамбо обернувся до тауті і ренгаті й сказав:
— Арикі зламав слово, дане Великій раді, і зганьбив сім поясів мудрості. Яку кару визначимо йому?
Хтось запитав, що пропонує сам Боамбо.
— Пропоную, — відповів вождь, — відняти у Арикі сім поясів мудрості і обрати іншого пуі-рара. Пропоную виключити Арикі із Великої ради. Але він зрадив свій рід і мусить бути вигнаний із нього. Хай іде жити в джунглі до мавп або в гори до іншого племені. Анге бу!
Ренгаті й тауті кивнули головами на знак згоди.
Арикі стояв мовчки, схиливши голову. Зараз він не був схожим на того самовпевненого, нахабного і властолюбного головного жерця, який лякав тубільців білим листям, а швидше на людину, підхоплену каламутними водами, — немічну, беззахисну і зневірену. Але ніхто не жалів його.
— Встань! — крикнув Боамбо. — Що ти скажеш?
— Мені нема чого говорити, — засмучено відповів головний жрець.
Боамбо глянув сердито на нього, але в ту ж мить у його погляді засвітилася іскра співчуття, і він сказав уже м'якше:
— Геть з-перед очей, не можу дивитися на тебе!
Арикі відійшов убік, як побитий пес.
— А зараз оберемо нового пуі-рара, — звернувся Боамбо до ренгаті й тауті. — Хто серед тауті найдостойніший носити сім поясів мудрості? Кажіть, я слухаю!
— Хай тана Боамбо скаже! — озвався один із тауті.
— Нана, скажу! Я гадаю, що Гахар, син роду Бан-тен-го і брат роду Бінторон-га найдостойніший носити сім поясів мудрості. Ви згодні, комунатуа?
— Згодні! Згодні! — хором відповіли всі.
Тоді Боамбо повернувся до Гахара і запитав його:
— Що скаже Гахар, син роду Бантен-го і брат роду Бінторон-га? Чи згоден вірно служити племені занго і чи обіцяєш берегти сім поясів мудрості незаплямованими?
Гахар знітився. Певно, він не чекав такої пропозиції і ніби соромився високої честі, яку виявила йому Велика рада. Переступаючи з ноги на ногу, він соромливо поглядав жвавими чорними очима на вождя, ніби питаючи: «Навіщо ти зробив це? Хіба я найдостойніший?»
— Чи згоден ти? — вдруге спитав Боамбо.
— Згоден, — тихо відповів Гахар.
Тауті подали йому пояси, які він тут же надів. Цим закінчилася церемонія. Арикі був покараний. Ганьба, якою він заплямував свій рід і все плем'я, лишилася його особистою ганьбою. Пізніше я дізнався, що рід виключив його і позбавив права називатися сином племені занго. Арикі взяв свої особисті речі — сокиру, яку я подарував йому, спис, лук, стріли і торбу варених бататів — і зник у джунглях…
Наступного дня після засідання Великої ради, я вирішив повернутися на підводний човен. Перед цим мені хотілося побачити Зінгу, але я не знайшов її в таборі тубільців. Вона пішла в Каліо. Ніхто не міг сказати, чому вона туди пішла. Можливо, через незручності табірного життя? Звичайно, нари, заслані рогожею, — зручніше ліжко, ніж тверда, гола земля, але чи могла заради цього Зінга ризикувати своїм життям? Якщо японцям спаде на думку висадитися в Каліо, вона може постраждати, її вчинок був нерозважним. Я порадив Боамбо наказати всім жителям Каліо негайно залишити селище і йти в гори. Краще терпіти незгоди й нестатки, ніж ризикувати життям. Боамбо відразу ж покликав сина і послав його в Каліо.
— Хай усі прийдуть до нашого табору, — сказав він. — Але стрільцям залишатися в селищі й захищати його від жовтих дияволів.
Перед тим як піти, я вирішив серйозно поговорити з Гахаром. Після «розжалування», разом із сімома поясами мудрості, Арикі передав Гахару і вахтовий журнал яхти. Я міг його знищити ще вчора і звільнити плем'я від гидоти, названої головним жерцем «білим листям», але не наважився. За такий зухвалий вчинок плем'я могло зажадати від мене відповіді, а я не хотів ні роздратовувати людей, ні поділяти долі Арикі. Зараз, коли журнал потрапив до рук Гахара, я постарався умовити його спалити біле листя і попіл розвіяти за вітром.
Спочатку Гахар не погоджувався. Він вважав біле листя священним і навіть боявся доторкнутися до пошарпаних палітурок журналу. Але хто міг дати гарантію. що за якийсь час Гахар не стане використовувати журнал на шкоду тубільцям? Тільки після того, як я пояснив йому, що являє собою біле листя, Гахар завагався. І справді, хіба може бути священним те, що належало пакегі? Ні, звичайно! Ті жовті дияволи — японці, — яких Гахар теж вважав пакегі, перебили багато людей, підпалили хатини і вигнали жінок і дітей у джунглі… Гахар не хотів мати нічого, що б нагадувало йому пакегі. В майбутньому плем'я не допустить на острів, жодного з них. Звичайно, я можу залишитися, тому що я добрий. Сміт і Стерн теж можуть жити на острові, бо й вони сини племені, але якщо вже вони пішли до жовтих дияволів, то нехай у них і зостануться. Я єдиний лишився вірним племені, і тому Гахар мене любить ще більше, ніж раніше.
— Послухай мене, спали біле листя, — знову порадив я йому. — Воно приносить нещастя племені, повір мені.
— Нана, спалю, — рішуче сказав Гахар, — спалю, не хвилюйся.
Я. не хвилювався, бо знав, що Гахар не кидає слів на вітер.
Час був повертатися на підводний човен. Всі радили мені залишитися з ними, але я відмовився. Доки капітан Сігеміцу, якого тубільці назвали таною жовтих дияволів, мені довіряв, я міг бути корисним племені або як посередник, або якимось іншим чином.
— А тебе не вб'ють жовті дияволи? — спитав мене Боамбо.
Коли я сказав, що не вб'ють, він знову запитав:
— Скажи, Андо, ти ворог жовтих дияволів?
— Так! — відповів я. — Ваші вороги — мої вороги. Але я повернуся на великий човен тому, що хочу допомагати племені.
Боамбо дивився на мене задумливо й здивовано. Він не міг зрозуміти, як може бути корисною для племені людина, що йде до його ворогів.
— Якщо не віриш мені, — сказав я, — то я готовий залишитися з вами.
— Вірю! — сказав Боамбо. — Ти наш. Ми тебе любимо, і ти нас любиш. Роби, що задумав, коли це на користь нам.
Попрощавшись з усіма, я пішов назад тією ж стежкою, якою прийшов учора. Попереду йшов учорашній провідник. Коли ми зайшли глибоко в ліс, я сказав, щоб він повертався до своїх, я сам знайду дорогу, бо тільки одна-єдина стежка веде до затоки… Але провідник заперечливо похитав головою.
— Подивися вгору і ти побачиш, як небезпечно самому ходити в джунглях.
Я подивився на густі крони дерев, але нічого небезпечного не помітив. Тоді мій провідник якось особливо свиснув, і у відповідь почувся такий же самий свист. Тільки тоді я зрозумів, що між гілками на деревах поховалося багато стрільців, які чекають появи жовтих дияволів, щоб вразити їх отруйними стрілами і списами.
Жоден ворог не міг наблизитися до табору тубільців. І якщо японці все ж наважаться «прочистити» острів, буде їм лихо! Смерть підстерігала їх на кожному кроці.
