РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Тільки-но я піднявся на палубу підводного човна, як мене одразу ж одвели до капітана в його маленьку каюту. Не встиг я переступити поріг, як він запитав:
— Ну що, складуть зброю?
— Ні, — відповів я. — Вони заявили, що битимуться до кінця.
Капітан запалив цигарку і роздратовано кинув недогорілого сірника на килим. Потім наступив його ногою.
— Я їх знищу! До одного знищу! На що вони розраховують? На свої стріли й списи? Але це безумство! Чи пояснили ви їхньому вождеві, які сили маємо ми?
— Пояснив. Він бачив силу гармат і кулеметів. Усі відчули її на власній шкурі і все одно боронитимуть острів до останньої краплі крові.
— До останньої краплі крові! — закричав розлючений капітан, і на шиї в нього випнулися сині жили. — Вся Азія перед нами на колінах, а тут жменька дикунів збирається битися на смерть! Це нечуване зухвальство.
Вони в мене захлинуться у власній крові! Ви їм казали про це?
— Так.
— Ну? Що сказали вони? — Вождь пропонує…
— Ага, він пропонує умови! — перебив мене капітан. Так, він пропонує вам залишити острів.
Тільки це?
Тільки це.
— Гаразд! Я покажу цьому дикунові, що таке японська сила. Спалю селища, знищу всіх і все.
Він натиснув кнопку на письмовому столику. В каюту ввійшов підтягнутий матрос у білих як сніг гетрах. Вдарив каблуками і завмер, як по команді струнко.
— Скажи капітанові Ямото, хай піднімає якір. Курс — схід, відстань од берега — два кілометри. По десять запалювальних снарядів на кожне селище. Повтори!
Матрос повторив наказ, знову віддав честь і вийшов. За хвилину задзвеніли ланцюги, загуркотіли машини під нами, і підводний човен рушив.
Я здригнувся, згадавши, що перше селище, до якого пливемо, — Каліо. Протягом якихось двох хвилин воно буде знищене і люди — вибиті. І Зінга! Вона ж у Каліо!..
— Чи можу я вам щось сказати? — звернувся я до капітана. Мабуть, я був дуже блідий, тому що він здивовано подивився на мене.
— Говоріть!
— Ваш наказ поспішний.
— Я не можу витрачати час!
— Не забувайте, що ви маєте справу з дикунами, які не міркують, як ми, цивілізовані люди.
— Мене не цікавлять їхні міркування!
— Я знаю їхню вдачу і звичаї…
— Мене не цікавлять їхні вдача і звичаї! — роздратовано перебив мене капітан. Попіл із цигарки упав на блискучу поверхню стола.
— Чому б не спробувати щось інше…
— Що саме?
— Я добре знаю жителів першого селища, яке ви хочете знищити. Знаю і його вождя…
— Досить цих вождів! — крикнув капітан.
— Чого ви гніваєтесь? Я хочу допомогти вам.
— Кажіть!
— Я певен, що коли поговорю з вождем селища, він погодиться здатися без бою.
— Чому ви так думаєте? — капітан погасив цигарку у фарфоровій попільничці і сів навпроти мене. — Адже вождь сказав, що битимуться до останньої краплі крові? Я з них виціджу всю їхню нечисту кров…
— Так сказав тана Боамбо, це вірно. Він головний вождь усього племені. Але, крім нього, в кожному селищі є ренгаті — малий вождь. Саме малий вождь селища, яке ви хочете знищити, мій близький приятель і навіть трохи родич.
— Родич? Ви знущаєтесь з мене!
— Нітрохи. Пізніше я вам розповім, як ми стали з ним родичами. Гадаю, що він згодиться скласти зброю. Чому б не спробувати?
— Ми прийшли сюди не для того, щоб робити спроби! І ніяких переговорів! Я говоритиму з їхніми малими й великими вождями тільки мовою гармат і кулеметів!
Він підвівся. Розмова була закінчена.
Я вийшов на палубу. Вдалині показалося Каліо. Через годину «заговорять» гармати, і воно буде перетворене на згарище. Скільки невинних людей загине!.. Загине й Зінга. Ні-ні! Я мушу відвернути нещастя, але як? Капітан невблаганний!
Я знову підійшов до нього. Він стояв на палубі і роздивлявся в бінокль селище.
— Пане капітан!..
Він оглянувся. Бінокль повис на грудях.
— Я гарантую, що вождь Каліо здасть селище разом з його жителями без бою.
Капітан похмуро спитав:
— Ви гарантуєте?
— Так, гарантую! Я дуже добре знаю його. Ходив до нього в гості. Ми з ним немовби побратими. Я йому скажу, що ви його нагородите…
— О, звичайно! — посміхнувся капітан, і його жовті зуби блиснули на сонці.
— Як тільки він здасть селище, інші вожді наслідують його приклад. Вони, як вівці, — з болем сказав я, — рушила одна, інші самі підуть за нею.
— Можливо, ви праві, — промовив капітан і, глянувши на мене холодними очима, спитав: — Я не розумію одного: чому ви так турбуєтесь про дикунів? Чому так хвилюєтесь за них?
— Тому що… Як вам пояснити?.. Я хочу вам допомогти. Ми ж союзники? Крім того, я маю наречену, яка живе в тому селищі…
— Наречену? Хіба ці дикуни заручаються?
— Звичайно…
— Гаразд! — кивнув головою капітан. — Викладайте свій план.
У мене не було ніякого плану. Я просто хотів врятувати жителів Каліо — оце і все. Хотів врятувати Зінгу.
— Я зійду на берег, — швидко заговорив я, — умовлю вождя і жителів селища здатися без бою. Поясню, що їх чекає, коли не погодяться. Вони мене послухають. Якщо ви поставитесь до них добре, то й інші селища не чинитимуть опору.
— Гаразд! — знову кивнув головою капітан. — Треба берегти снаряди. Даю вам півгодини на переговори. Як тільки почуєте сигнал — гарматний постріл, одразу ж повертайтесь на підводний човен.
Я полегшено зітхнув. Півгодини досить, щоб тубільці втекли в джунглі, де ніякий снаряд їх не дістане.
Підводний човен став на якір недалеко від селища. Моряки спустили на воду гумового човна, і
