всякий опір буде марним. Все одно дикуни будуть переможені, і тоді плем'я, разом із жінками і дітьми, буде знищене до ноги. Японцям потрібний острів. Він буде перетворений на військово-морську базу. Японці перетнуть шлях американським кораблям, які возять зброю для Росії через Персидську затоку. А потім перетнуть шлях і англійським кораблям в Індію, і на Зондські острови. Британський лев з обскубаною гривою буде замкнений в клітці на своєму маленькому острівці і там добитий остаточно.
— Я кажу вам усе це, — заявив капітан Сігеміцу, — для того щоб ви зрозуміли, наскільки важливий зараз для нас цей острів. Постарайтеся пояснити племені. Хай усі зрозуміють, що справа дуже серйозна і я не збираюся з ними жартувати.
— Гаразд, я поясню вождеві, — сказав я. — А що робиться в Росії? Ми були відрізані од світу майже цілий рік і нічого не знаємо.
— Німецькі війська в Сталінграді, — відповів капітан.
— А Москва і Ленінград?
Капітан похмуро сказав:
— Коли німці дійдуть до Уралу, Москва і Ленінград самі здадуться. — І, збагнувши, що сказав більше, ніж належить знати «союзникові», він додав: — Як бачите, я з вами цілком одвертий і не приховую, що цей маленький острів має велике значення для нашої остаточної перемоги. Треба за всяку ціну переконати вождя припинити опір. Обіцяйте йому все. Я десь читав, що дикуни все можуть віддати за просту дрібничку.
Я пригадав Смітові дрібнички і сказав:
— Навпаки, тубільці непідкупні. Вони великі патріоти.
— Патріоти? Ви мене смішите, сер… — І він справді розсміявся, трясучи широкими плечима і вискаливши жовті зуби. Потім одразу став серйозним і похмуро додав: — Якщо вони не підкоряться, знищу всіх. Скажіть це вождеві. У мене досить війська і зброї для зграї в дві тисячі душ.
Я аж кипів від обурення, але оволодів собою і спитав:
— А що ви думаєте зробити з двома англійцями?
— Ах, так… Добре, що ви мені нагадали. Чи правда, що той бовдур — член англійської Палати громад?
— Не знаю. Можливо… Він багатий промисловець, має плантації на Кокосових островах.
— А чи справді другий був капітаном його яхти?
— Так, був.
— Гаразд! — кисло посміхнувся Сігеміцу. — Член англійської Палати прибиратиме клозети, а морякові я дам почесну роботу: він чиститиме картоплю і митиме посуд на кухні. — Випивши чарку одним подихом, капітан несподівано встав і сказав: — Отже, вирішено. Зараз дам вам перепустку, з якою ви зможете вільно ходити по острову в будь-який час дня й ночі. Якщо буде потрібно, мої солдати подадуть вам допомогу. З цього моменту ви під захистом японського прапора і солдат імператора сонця. Якщо успішно закінчите переговори з вождем, дістанете нагороду. Якщо, крім того, приведете вождя на підводний човен, ваші груди прикрасить золота медаль. Бажаю успіху, союзнику.
Він простягнув мені руку і пішов у свій кабінет, навіть не спитавши, чи згоден я бути посередником.
Два матроси відвели мене на берег. Тут ще кипіла робота: одні відкривали ящики з патронами, другі складали кілька важких кулеметів, станки яких глибоко загрузли в піску, треті копали кулеметні гнізда на найближчих горбах. З усього було видно, що японці бояться нападу і готуються до оборони.
Головний жрець теж був тут. Він усе ще вичерпував воду з човнів. Побачивши мене, підбіг і почав хникати:
— О Андо! Скажи пакегі, щоб вони дали мені спокій. Я старий, не можу працювати. Скажи, що я хочу поговорити з їхнім таною…
— Що ти йому говоритимеш?
— Скажу, що я головний жрець і можу бути йому корисним.
— Чим же ти можеш бути йому корисним? — спитав я.
— Накажу моїм людям не воювати з пакегі.
— Але вони тебе не послухають.
— Послухають, Андо! Люди з мого роду послухають. Скажи жовтому тані, що я його усиновлю, і він буде жити на острові, як син нашого племені. І його стрільці стануть синами нашого племені. Якщо жовтий тана дасть коньяк і цигарки Арикі…
— Замовкни! — крикнув я. — Ти непотрібний жовтому тані. Він має досить стрільців, щоб вибити все плем'я.
Я рушив до селища, але Арикі вхопив мене за руку і не хотів відпускати. Він дивився маленькими мишачими очицями і скиглив. Мені стало гидко.
Біля нас зібралося душ десять матросів, підійшов і офіцер, якого я бачив уперше. Я сказав йому, що мені капітан дав спеціальне завдання, і показав перепустку. Прочитавши її, офіцер став струнко і віддав мені честь.
— Чи можу бути вам чимось корисним? — спитав він англійською мовою.
— Дайте мені цього старика, — кивнув я головою на Арикі. — Для роботи він не годиться, а мені потрібний.
— Візьміть, — махнув рукою офіцер, ніби відганяючи настирливу муху. — Вивчив два англійських слова і весь час повторює: «Коньяк, цигарки, коньяк, цигарки». Хай швидше забирається з-перед очей. Ми звикли самі пити коньяк і палити цигарки.
Арикі сидів на піску і дивився то на мене, то на офіцера. Я звелів йому встати і йти зі мною.
— Куди ти мене поведеш? — спитав він.
— До жовтого тани.
— До жовтого тани? Справді?
— Так.
— А де він?
— В селищі.
— А не на великому човні?
— Ні, він у селищі.
— А ти не брешеш?
— Навіщо мені брехати? Я йду до нього. Якщо хочеш, іди й ти, а не віриш, вичерпуй воду з човнів.
— О Андо! Піду, Андо!
І він почвалав слідом за мною.
Ми пішли в селище. Там ще диміли недогорілі хатини. На майдані зяяла глибока воронка від снаряда. Поблизу лежала горілиць вбита жінка з закривавленим обличчям, притиснувши до грудей немовля з відірваними ногами.
Ми зайшли до хатини головного жерця. Вона була ціла. Рогожі й горщики були на місці. Японці нічого не взяли.
— Візьми біле листя, — сказав я головному жерцеві.
— Навіщо? — спитав він, глянувши на мене недовірливо.
— Воно знадобиться тобі. Зараз підемо до жовтого тани. Жовтий тана скаже: «Ні, цей чоловік не Арикі. У Арикі є біле листя, а у цього немає».
Арикі підозріливо поглядав на мене й вагався. Чи не обдурюю я? Чи не хочу відібрати в нього біле листя? Воно було його силою, ним головний жрець дурив тубільців. Якщо втратить його, чим тоді залякуватиме непокірних?
— Бери і ходімо швидше до вождя пакегі, — сказав я твердо. — Він дасть тобі коньяку й цигарок. Багато коньяку і багато цигарок. Дасть тобі браслети й намисто. Все тобі дасть.
Я справді хотів знищити біле листя, щоб вирвати з рук головного жерця найсильнішу зброю, яка вселяла страх у тубільців і примушувала їх беззаперечно коритися йому. Арикі підозрював це й вагався. Але
