— За віщо?
— За те, що не виконав своїх обов'язків союзника. Капітан хотів, щоб я умовив вождя племені скласти зброю, а я йому порадив навпаки: чинити опір.
— Чому? — контр-адмірал якось дивно глянув на мене.
— Бо вважав, що перемога японців принесла б рабство для племені. Крім того, капітан сказав мені, що його мета — перетворити острів на військову базу і звідси нападати на американські кораблі, які везуть зброю для Радянського Союзу. Це ще більше зобов'язало мене перешкоджати японцям.
— Вірно! — схвально кивнув головою контр-адмірал. — А як ви поведетесь, якщо я вас пошлю до вождя?
— А це залежить від того, які ваші наміри щодо племені…
— Ми нащадки Лінкольна і Гладстона, — урочисто заявив контр-адмірал. — На моїх кораблях майорить прапор свободи і демократії. Ви мусите це пояснити племені і його вождеві. Перш ніж прибути сюди, я пройшов сотні миль, переслідуючи два німецьких підводних човни. Їх було чотири, і вони переховувались у затоні Ангра-Пекен. Два я знищив там, а два прошмигнули під носом англійських гармат на Хуанових островах.[25] Сер, — обернувся він до плантатора, — правду кажучи, я дуже незадоволений комендантом англійської фортеці.
— Про яку фортецю йде мова? — не зрозумів Сміт.
— Та я ж вам кажу про фортецю на Хуанових островах. Вони лежать точно проти входу в затоку Ангра-Пекен. Німецькі підводні човни тікали під самою фортецею, але ваш комендант не зробив жодного пострілу.
— Невже? — щиро здивувався Сміт.
— Я послав свого ад'ютанта до коменданта з протестом. І знаєте, що він відповів? Заявив, що дістав розпорядження не турбувати німецьку базу в Ангра-Пекені.
— Розпорядження? Від кого?
— Від вашого уряду, — відповів контр-адмірал. Сміт підвівся в кріслі і знову сів. Він почував себе ніяково.
— Я гадав, що наші кораблі давно захопили Ангра-Пекен, — тихо мовив він. — Я думав, що німецька колонія в Африці давно вже не німецька.
— Вона все ще німецька, — сказав контр-адмірал, — і найбільш дивує те, що німецькі підводні човни заходять і виходять із затоки з мовчазної згоди англійського коменданта.
— Але ж це зрада, сер! — вигукнув Сміт. — Ви мусите повідомити наш уряд…
— Уряд Англії все знає, — сказав контр-адмірал. — Я повідомив наше міністерство, і воно вдалося до певних заходів, повідомило особисто Черчілля, але й після цього становище не змінилося. Коменданта досі не замінили, а його гармати мовчать, як і раніше. Ангра-Пекен лишається німецькою базою, незважаючи на те, що в першу-ліпшу хвилину може стати англійською, причому без особливих жертв і зусиль.
Я пригадав історію Ангра-Пекена. Понад шістдесят років тому німецький торговець Ліндерец закупив у тубільців землі вздовж затоки Ангра-Пекен за двісті рушниць і дві тисячі марок. Ці землі послужили точкою опори німецької колоніальної політики в Африці. Вже через кілька років Німеччина володіла всіма землями далеко на північ від Ангра-Пекена і всім узбережжям аж до річки Оран. Одна частина місцевого населення була підкорена, інша — знищена. На його кістках Німецька імперія заснувала свою колонію — Німецьку Південно-Західну Африку. Тільки тоді англійці зрозуміли, які багатства проспали. Вони поспішили захопити пустинні острови, розташовані проти Ангра-Пекена, і збудували на них фортецю. І ось тепер німецькі підводні човни вільно входили й виходили з затоки Ангра-Пекен під жерлами англійських гармат, не зустрічаючи опору. Це справді було дивно.[26]
— Те, що відбувається у Ангра-Пекені — містерія, — вів далі контр-адмірал. — Але настане час, і її буде розкрито, а винних засуджено історією. А втім, досить про це говорити… — і, звернувшись до мене, сказав: — Все-таки ви мені не відповіли, чи згодні ви вести переговори з вождем племені від мого імені?
— Так, сер.
— Дякую. Чи можете ви зараз піти до нього?
— Так, сер.
— Дякую. Скажіть йому, що плем'я може спокійно повернутися до своїх домівок. Я гарантую життя і цілість майна тубільців. Ви мене розумієте?
— Дуже добре, сер.
— Скажіть йому також, що я хочу говорити особисто з ним і запрошую його на корабель як гостя.
— Навряд чи він прийде.
— Чому?
— Побоїться.
— Побоїться? Після того, як я дам слово, що він буде моїм гостем?
— Так.
— Ото вони такі недовірливі, ці дикуни?'
— Навпаки, вони були дуже довірливі, але після того, як японці напали на них…
— Розумію, — перебив мене контр-адмірал. — Але ви поясніть вождеві, що японці — й наші вороги. Скажіть, що я їх переміг і зараз вони мої полонені. Скажіть йому й те, що я звільнив острів від японських загарбників, і всі тубільці тепер під захистом американського прапора, на якому написано «Свобода і демократія». Ви мене розумієте?
— Я вас розумію, сер, але вождь вас не зрозуміє. Він навряд чи зможе відрізнити японський фашизм від американської демократії.
— Невже він такий дурний?
— Не те щоб дурний… Навпаки, він од природи розумний чоловік. Але тут немає політичного суспільства, і такі слова, як фашизм, демократія незрозумілі для племені. В їхній мові немає таких слів. В оцінці людей у них є лише два поняття: добрий чоловік і поганий чоловік.
— Чудесно! — вигукнув контр-адмірал. — Скажіть вождю, що я добрий чоловік, його приятель і захисник. Він же зрозуміє це?
— Так, він-то зрозуміє, а от чи повірить?
— А чому ж ні? — запитав контр-адмірал трохи непевним голосом.
— Тому що плем'я надто багато потерпіло від японців…
— Знову ці японці! — поморщився контр-адмірал. — Я ж вам сказав, щоб ви пояснили вождеві, що ми вороги японців і будемо їх бити скрізь, де знайдемо. Ми боронитимемо плем'я від усіх і всіляких ворогів. Будемо його оборонцями, — розумієте?
— Розумію, сер. Ну, а якщо вождь скаже, що вони не мають потреби в оборонцях?
— Він не може цього сказати! — підвищив тон контр-адмірал. — Острів був окупований японцями, і я його звільнив. Закликаю всіх жителів повернутися до домівок і зайнятися мирною працею. І якщо японці знову спробують напасти на острів, то матимуть справу зі мною. Поясніть вождеві, що для його племені в тисячу разів краще стати союзником Сполучених Штатів Америки, ніж рабами японців. Скажіть йому, що мій уряд укладе з ним угоду про захист і допомогу. Сподіваюсь, він буде задоволений цією пропозицією. Отож, не гаймо часу. Коли ви можете зустрітися з ним?
— Сьогодні ж.
— Хіба він так близько?
— Так, він не дуже далеко звідси.
Контр-адмірал заплющив очі, трохи помовчав і сказав:
— Гаразд… Не забудьте запросити його на корабель. Я хочу говорити з ним особисто.
— Зрозуміло, сер, — ввічливо сказав я, встаючи. — Я передам вождеві все, що ви мені сказали. Але… у мене є до вас прохання. Дозвольте відвезти його дочку…
— Чию дочку? — здивовано запитав контр-адмірал.
— Дочку вождя. Вона була в полоні у японців і приїхала з нами на ваш корабель. Зараз вона чекає нагорі, на палубі.
— Як можна! — вигукнув контр-адмірал і, обернувшись до ад'ютанта, який стояв біля дверей, суворо спитав: — Чому ви мені не сказали про це, Чарлі? Дочка вождя! Зараз же приведіть її сюди!
