їжею на кілька днів. Але попереду були не дні й не тижні, а ціле життя. Треба було, доки не скінчились горіхи, запастись продуктами. Тільки де їх узяти? Мене здивувало, що в такому лісі нема жодного плодового дерева. Ні, цього не може бути. Тут повинні рости дикі кокосові та хлібні дерева, які я бачив біля селищ. Можливо, їхні плоди й не такі смачні, як культурних дерев, та порожній шлунок не вередливий…
Відпочивши, я спробував пробратися глибше в ліс. Довго довелося мені рачкувати попід колючим чагарником, щоб подолати якихось десять кроків. Особливо заважали гострі шипи ротангу,[9] які чіплялися за одяг і до крові роздирали обличчя. Вибившись із сил, я сів на землю й озирнувся. Навколо стояли джунглі, справжні таємничі джунглі. Сюди ніколи не проникали сонячні промені, крізь гілля й густе листя не блищало небо. Я залі і на низеньке дерево, з нього перебрався на вище, потім на трете, ще вище, але плодів ніде не було. Хотілося хоч оглянути місцевість, проте високі густі дерева затуляли все навкруги.
І ось тут, високо над землею, серед розложистого гілля віковічних гігантів я згадав про тих мавп, з яких давно-давно колись виникла людина. Ці найдавніші наші предки жили на деревах і їли дикі фрукти й солодке коріння. Сидячи на гілляці, я зараз був схожий на них. Тільки мавпи могли швидко лазити, і в них були гострі зуби та пазури для захисту від ворога. Я був менш повороткий, у мене не було таких міцних зубів та гострих пазурів, зате було інше, те, чого не мали вони, — людський розум. І все ж тут, серед диких джунглів, мені на кожному кроці загрожувала небезпека. Якщо на мене нападе хижак — ніхто мені не допоможе, навіть розум. І я пожалкував, що не маю зубів та пазурів наших далеких предків…
Отже, ніде нічого їстівного. Але ж, крім їжі, я мусив подбати ще й про житло. Правда, тут ночі набагато тепліші, ніж у нас, і спати можна просто неба, але ж хижаки! Мавпи не страшні, мангусти теж бояться людей. Левів і тигрів тут нема — це я знав певно. На землі тільки на двох островах є тигри — на Цейлоні і Борнео. А леви на островах зовсім не живуть. Я знав, що на Тамбукту немає також ні ведмедів, ні шакалів, ні гієн. Зате обов'язково є змії — небезпечніші за всяких хижаків. Що робити, коли на мене нападе один з таких жахливих плазунів? Адже по дерезах вони лазять не гірше, ніж по землі…
Труснувши головою, я прогнав ці жахливі думки. Не такий страшний чорт, як його малюють…
Ввечері, підклавши у вогнище сухих дров, я спокійно ліг спати, знаючи, що, крім людини, до вогню ніхто не наважиться підійти… Раптом щось зашаруділо. Я схопився, підійшов ближче до вогню — це був мій єдиний захисник — і напружив зір. Тихенько дзюрчав струмок, вітру не було, а шум дужчав. Він линув звідкілясь згори, де в темряві зникало верховіття дерев. Нарешті я побачив якихось тварин — вони кружляли високо над вогнищем, певно, їх приваблювало світло. Тварини скавучали, мов собаки. Та це ж і є собаки! Летючі собаки — колонги. Вдень вони сплять, висячи, мов кажани, вниз головою на деревах, а вночі вилітають на полювання, їхня звичайна їжа — плоди дерев, проте колонги не відмовляються й від комах, а інколи ловлять і дрібних тварин. Колись я читав, що на островах Ява та Суматра колонги нападають на сади і геть знищують урожай. Тубільці жорстоко переслідують цих шкідників, але дехто їх приручає, і ручні колонги ревно охороняють сади від своїх диких родичів.
Летючі собаки покружляли ще трохи над вогнем і кудись полетіли.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Рано-вранці я пішов у сад забрати свої горіхи, які заховав учора в кущах. Але горіхи зникли. Це мене страшенно збентежило. Хто їх забрав? Невже мавпа? Чи, може, тубільці випадково натрапили на схованку? Прокляття! Ні, мені таки не щастить… З учорашнього дня в мене залишився один-єдиний горіх, а мавпу на кокосовій пальмі зустріти вдруге не так легко.
Зненацька пролунали людські голоси, і я шугнув у кущі. По той бік огорожі стежкою пройшло кілька тубільців. Коли вони зникли за деревами і голоси стихли, я вийшов з городу й подався назад. Невдача страшенно збентежила мене. Я не знав навіть, що й думати. Хіба таке може бути, щоб мавпа позабирала горіхи? А якщо це зробили тубільці, то як вони їх знайшли в гущавині?
Отак міркуючи, я й не помітив, як на стежку навпроти мене вийшло двоє тубільців. Один з них тримав у руці кам'яну сокиру, другий — спис. Углядівши мене, бідолахи так перелякалися, що покидали зброю і кинулись тікати. Я підібрав спис і сокиру і пішов далі, щасливий, що нарешті маю хоч яку-небудь зброю.
Дерев'яний спис був дуже довгий, рівний і добре відшліфований, з гострим бамбуковим наконечником. Я спробував наконечник нігтем — твердий, мов залізо, видно, його обпалювали на вогні. Від вогню бамбук твердіє, і спис з таким наконечником стає надійний. Ним можна забити будь-яку тварину. Кам'яну сокиру, звичайно, важко порівнювати з стальною, проте й нею можна користуватися. Топорище було коротке, добре вистругане й міцно прив'язане ликом.
Я негайно взявся до діла: зрубав кілька молоденьких дерев, обчухрав гілля й зробив піраміду. Потім зв'язав піраміду вгорі ліаною, вкрив гіллям та високою травою, що росла поруч на галявині, з такої ж трави зробив ліжко — і курінь був готовий. На це пішло в мене кілька годин. Неподалік протікала річка, яка тут повертала круто вбік. Крислаті дерева вкривали курінь густою тінню.
Про житло я подбав дуже вчасно: вночі знявся вітер, небо облягли чорні хмари, спалахнула блискавка. Дерева зашуміли. Раз у раз було чути тріск, який луною котися по лісу: то падали повалені бурею дерева. Тропічний ліс паче прокинувся, ожив. Почалася злива, але мій курінь не пропускав ані краплини. А що б я робив у такий дощ, якби тубільці виявились трохи сміливішими? Коли б не оця сокира, довелось би мокнути на дощі.
Запівніч буря вщухла, дощ перестав. Перед світанком небо прояснилось, висипали зірки й заблимали колодним блиском. Незабаром зійшло сонце, і зорі наче розтанули. Я вийшов з куреня й подався до річки ловити рибу та раків. Довго бовтався попід камінням, але так нічого й не впіймав. В одному місці, де гілля дерев звисало до самої води, в корчаках пощастило впіймати л на раки. Я хотів їх спекти, але від вогнища лишилась тільки купка мокрого попелу: залило дощем. Довелось їсти раків сирими. Без солі біле м'ясо в цупкому панцирі здавалось огидним. Та й м'яса того — як кіт наплакав. Я пообсмоктував усі суглобики й клішні, а їсти захотілося ще дужче.
Дивна річ: весь час, з ранку до вечора, я думав про їжу. «Чого б з'їсти?» Звичайно, не менше хвилювали мене й тубільці. Вони справді полохливі, але я сам, а їх багато. Голод змушував мене лізти в їхні сади, а страх тримав на відстані. Так я боровся сам з собою днів зо два, зрештою голод узяв своє, і я вирушив шукати їжі.
Я вирішив стежити за тубільцями здалеку. Ходив уранці до городів, залазив на дерево й виглядав з-за густого віття. Незабаром помітив деяку закономірність. Городи й сади були в лісі. До садів, як правило, ходили чоловіки, та й то коли треба було нарвати фруктів або прогнати з дерев мавп і птахів. А на городах працювали жінки й діти. Їх завжди супроводило по одному-двоє чоловіків, озброєних списами й стрілами, але самі вони працювали рідко. Здебільшого сідали біля вогнища, курили й розмовляли. Тільки коли треба було закладати нові грядки, чоловіки копали землю довгими й товстими кілками.
Помітив я й те, що на роботу жінки й діти вирушали вранці, зразу після сходу сонця, а додому повертались увечері, перед заходом. Це мені було з руки. Щодня перед заходом сонця, причаївшись неподалік, я терпляче ждав, доки тубільці порозходяться додому, потім спокійно заходив у хвіртку, викопував кілька корінців батату, вибирав бульби в картуз і повертався до свого куреня. Копав я батати
